II
Багаття трiскотiло, весело споживаючи сухий хмиз, у казанку сходила бiлою пiною тетеря,[21 - Тетеря – страва, яка являла собою зварену на квасу житню муку.] а неподалiк похропували, пасучись, спутанi конi. Запорожцi безжурно потягували люльки i очiкували на вечерю. До гурту мовчки пiдiйшов Нечай i висипав iз сорочки кiлькадесят величезних ракiв. Заходився натягувати шаровари.
– Дивно сiе, – озвався iеромонах, – столь крихiтне плесо водяне, акi калюжа на весняному шляху, а скiльки в нiй тварi Божоi плодиться! Благодатний се край, воiстину благодатний!
– Це ще що, отче, тут у нас сила рiзноi звiрини водиться. А що вже у плавнях! А у Днiпрi! Сам от осетра руками упiймав, то трое не могли на берег виволокти. iй-бо не брешу! Конем зачiпляли, – вiдповiв йому Васюк Зоря.
– Еге ж, благодатний край, – повторив ще раз Інокентiй, – а все ж пустиня. Немае тут людини, не проживае. Стогне душа православна пiд п'ятою римськоi церкви, взивае до Бога всяк сущий, а сюди не поверне стопи своi. Проклято в обителi сiй.
– Дике Поле… – дивлячись на танцюючi язики полум'я, протягнув Макогiн.
– Чому проклято, отче? – не зрозумiв Іван.
– Та нiчого воно не проклято! – вiдмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так i чигають iроди. Ну нiчого, ще подивимося… Вони й зараз не так вiльно себе тут почувають, як ранiше. Бувало, дiд розповiдав, табуни своi у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть.
– А на бiса? – обiзвався Мiсюрка. – Щоб пани своi фiльварки тут заклали i ярмо тобi на шию натягли?!
– Менi? – Васюк заклав оселедця за вухо. – Заслиняться!
– Магометанин есть суть од диявола, ворога людського, – пiдняв палець угору Інокентiй, – брань з ним мае чинити всяк православний, iже архангели з бiсами i тьмою брань чинять.
– А тобi, пане Мiсюрко, бачу, мiцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Мiсюрку мовчазний Макогiн.
– Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.
– На те й вона, Сiч-матiнка, – вишкiрився Васюк Зоря.
– А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далi Макогiн, – часом не гiршi за братiв-християн.
– Богохульствует! – отець Інокентiй грiзно подивився на Кiндрата.
– Це як хто бачить, – не здавався Макогiн, – тiльки з ними часом легше порозумiтися, анiж з ляхами. Я от вiсiм рокiв коронi служив, за них, собак, груди пiдставляв, а яка за те дяка? Виписали з реестру, i дiло з кiнцем. Іди, козаче, пiд пана… Дзуськи!
Іван насторожився.
– Ти в якому полку служив, Кiндрате? – запитав вiн трохи згодом.
– У Брацлавському, тобi що?
– У Брацлавському! – зрадiв Богун. – Може, знаеш такого – Омелько Чорний? Вiн Вороновицькоi сотнi був козак. Уже п'ять рокiв, як до вас на Низ подався, i нi слуху нi духу.
– Омелько Чорний? – Макогiн замислився. – Нi, не чув. За п'ять рокiв багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?
– Нi, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять рокiв – великий шмат часу. Он гетьманiв одних скiльки помiнялося, кошових… Бувае, часом через кiлька мiсяцiв на Сiч повернешся, глипаеш – через одного незнайомi. Слава, вона крiвцю полюбляе.
Іван мовчав. Вiрити в те, що Омелько загинув, йому не хотiлося. Тодi чому ж пропав, чому жодноi звiстки не подав за стiльки часу? Для юнака, яким був Іван, п'ять рокiв вважалися надзвичайно великим термiном.
Але все ж вiдсутнiсть звiсток вiд козака була цiлком зрозумiлою. Ляхи мало вiд лютi не луснули, коли вiн утiк, застреливши шляхтича. Вiдстояти хутiр для Федора Богуна тодi коштувало неймовiрних зусиль, безкiнечних подорожей до Кальника i Брацлава, та багатьох нових сивин. Допомогло, урештi-решт, лише заступництво Стефана Хмелецького. Цей благородний чоловiк i справжнiй шляхтич цiнував своiх пiдлеглих за мужнiсть, силу духу i вiйськову майстернiсть, а не за польське походження i католицьке вiросповiдання. Вiн добре пам'ятав Бiлоцеркiвську битву, хорунжого Богуна та його вiдданiсть. Тож без зайвих запитань взявся владнати справу iз Замойським, i скоро все було вирiшено. На деякий час старостинськi посiпаки забули дорогу до Богунового хутора. Але про Омелька не забували. Розпитували по околицях, по мiстечках та селах. Так, мовляв, i так, чи нiде не з'являвся бува козак з розрубаним колись носом, рубцями вiд опiкiв на шиi та без одного вуха. Добрi люди розповiдали про тi розпитування Богуновi, тож вiн про все знав. А от зрадника на хуторi так i не знайшли. Скiльки не придивлялися Богун з Охрiменком до навколишнiх, так i не могли зрозумiти, хто пiдказав тодi Рудницькому, де шукати Омелька. Врештi махнули рукою, Бог скарае… Коли Івановi виповнилося дев'ятнадцять, Федiр благословив сина, вивiв зi стайнi найкращого жеребця, зняв зi стiни коштовну турецьку шаблю, укритий срiбною чеканкою англiйський мушкет i пару пiстолетiв, сказавши такi слова:
– Як мiг, доглядав я тебе, Іване. Чому змiг, навчив. Настала пора на Сiч тобi вирушати, науки та слави козацькоi добувати. Знай: сила та воля або мед п'е, або кайдани тре. Дивись тепер сам, як по правдi на свiтi жити. Дасть Бог – повернешся славним лицарем, а нi… На все Божа воля. Яким шляхом пройшов я, такий уготовано i тобi.
III
На шостий день подорожi безмежними просторами запорiзьких вольностей мандрiвники нарештi наблизилися до долини, серед якоi нiс своi води Днiпро. Ще за кiлька верст з верхiвки безiменноi могили побачили широку, порiзану затонами i островами стрiчку древнього Славути-Борисфена. Там, у далечинi, лежав укритий iмлою острiв Томакiвка, за ним, нижче по течii, трохи менший – Бучки. А праворуч, закрита поки що вiд мандрiвникiв високими очеретами плавнiв, мала знаходитися Сiч.
У той час козацька столиця стояла на правому березi Днiпра, в урочищi Микитин Рiг. Як казковий Фенiкс, палала вона багато разiв до цiеi пори i пiзнiше. І повставала iз згарищ. Хортиця, Томакiвка, Базавлук, Микитин Рiг, Чортомлик, Пiдпiльна… Де тепер ти, славо козацька? Довго гуляла степами, била татар, лякала туркiв, пускала лядськоi кровi. Викохала Хмельницького, застогнала вiд кривавих пазурiв Петра i сконала, добита Катериною. Але й тодi не скiнчилася наруга! Прийшли iншi, розкопали могили, розмили кiстки козацькi струменями днiпрогесiв. Навiть велич Днiпрових порогiв утопили у водi, як топили в кровi найменшi натяки на здоровий глузд. І дiйшов до нас, прапотомкiв, лише сiрий та безликий Нiкополь, у якому вже мало хто й знае, що жие там, де колись стояла славна Микитинорiзька Сiч…
Конi, вiдчувши близький вiдпочинок, пiшли дещо жвавiше. Змiнилися i краевиди. Позаду залишилися безлюднi версти Дикого Поля. То тут то там можна було помiтити людей або ознаки iхньоi присутностi. Широкими дiлянками лежали викошенi на сiно трави, розходилися врiзнобiч битi дороги та стежки. Невеликими табунцями паслися конi, чути було спiв та голоси. Дорогою мандрiвники обiгнали десяток важких возiв ущерть завантажених мiшками з мукою i вкритих просмоленою парусиною. Назустрiч пройшов обоз, вiд якого в носi залоскотало приемно та смачно – на сотнi крокiв понесло запахом копченоi риби. Круторогi трудяги-воли хоч i повiльно, але без натуги волокли вози на кованих подвiйною залiзною шиною колесах. На возах поверх парусини лежали бронзовi вiд загару запорожцi, одягненi в самi лишень шаровари, з довгими, немов змii, оселедцями на голених головах. Здалеку почулася стрiлянина.
– Або навчаються, або гуляють, – флегматично помiтив Зоря. Козаки на возах не повели i вухом.
Проiхали ще пiвгодини. Назустрiч почали з'являтися пiшоходи. Неквапно йшли вони у своiх справах по двое, по трое або одинаками. Івана дивувало те, що на нього i решту подорожнiх нiхто не звертав уваги. Це пiсля цiлого тижня мандрiвки через безлюднi степи?!
– Даниле, а нам не радi! – жартiвливо завбачив Богун, звертаючись до Нечая, з яким встиг добряче заприятелювати за цi кiлька днiв.
– Нiчого, ще пiзнають! – i собi посмiхнувся Нечай.
Вiн, як i Богун, був сином дрiбного украiнського шляхтича i козака, тож вимрiяв свою появу на Сiчi в сотнях мрiй i був сповнений найчестолюбнiших планiв. Якщо сказати точнiше – навiть руки чесалися кинутись у бiй, здобути славу i повагу. Тож не дивно, що останнiй рiк у бурсi був для Данила справжнiм випробуванням…
Нарештi проминули неглибоку долину, з якоi дорога виходила навскоси, оминаючи невисокий пагорб, виiхали наверх i спинилися. Перед захопленими очима приятелiв лежала вона – Сiч!
У променях вечiрнього сонця, огорнута безмежно блакитними водами Днiпра, велична i неймовiрно гамiрлива пiсля тишi Дикого Поля, козацька фортеця виглядала справжнiм великим мiстом. Обставлена коморами, сiнниками, шинками та ще казна-якими халабудами торгового передмiстя, гордовито здiймала вона поверх високого валу могутнiй дубовий частокiл i високi, критi гонтою[22 - Гонта – дранка, невеличкi дощечки, якими покривали дахи.] вежi. У глибокому ровi перед валом текла темна вода Днiпра, запущеного сюди для оборони. З веж, яких Іван нарахував аж вiсiм, блищали начищеною бронзою в сонячних променях жерла чималеньких гармат. Іван i Данило захоплено стояли, розглядаючи фортецю, кiлька хвилин. Опам'ятались, тiльки коли помiтили, що залишилися далеко позаду своiх супутникiв.
На вузьких, хаотично проведених вуличках сiчового передмiстя козакiв зустрiв справжнiсiнький Вавилон. Здавалося, тут не можна було зустрiти хiба що ескiмоса. Ось пiд солом'яним навiсом, що його пiдтримували нетесанi сосновi палi, розклав свiй барвистий крам носатий вiрменин. Голосно та пискляво зазивав вiн покупцiв, перемiшуючи ламану украiнську мову зi своiм тарабарським нарiччям. Далi, виблискуючи чорними оливами очей та показуючи в посмiшцi мiцнi бiлi зуби, стояв на порозi кузнi спiтнiлий циган. Щось гелготав двом замурзаним циганчатам, якi з вереском копирсалися в пилюцi. Далi гордовито походжав, роздивляючись перехожих у лорнет на срiбному рукiв'i, шведський купець. Буклi рудоi перуки, блакитне сукно каптана та корабель, навантажений сувоями мануфактури, який стояв серед сiчовоi гаванi, давали йому почуття безумовноi переваги над оточуючими. А ще бородатi московити з глиняним посудом, чорновусi волохи з плетеними з лози кошиками, кошами i саквами. Татарин з пiстолями, шаблями i шитими срiблом шовковими iджиарами[23 - Іджиари (тат.) – декоративнi шовковi рушники, котрi вишивалися золотою та срiбною нитками.]… Особливо запам'ятався жид, що поважно сидiв у фотелi, обставлений дiжками та сулiями з горiлками, винами i медами.
– Гершко? – не вiрячи власним очам, звернувся до нього Васюк Зоря.
Жид миттево пiдхопився на ноги.
– Таки я, мосьпане! – заскреготiв вiн. – Чого такий славний лицар забажае? Кращого, анiж у мене, не знайдете, не шукайте навiть. Не шукайте!
– Тьху, чорт нехрещений! Ти бачиш, Кiндрате?
Макогiн подивився без цiкавостi.
– Мабуть, на мiтлi летiв, антихрист.
Жид у вiдповiдь замахав руками так, що мало не повiдривалися рукави його опанчi.
– Як можна, пани! Вей’з’мiр! Хiба хочу? Мушу поспiшати. Гешефт! Ну то як? Маю гданську горiлку!
– Та йди ти к бiсу, iудо, – вiдмахнувся Зоря. – Я ледве пiсля Чигирина одiйшов.
Поiхали далi. За довгими рядами чумацьких возiв iз сiллю, селiтрою, зерном та порохом проминули кiлька шинкiв, i нарештi кiнськi копита гулко зацокотiли по дубовому настилу мiстка через рiв. Іван помiтив, що за допомогою хитромудрих канатiв i блокiв його можна було пiдняти, в разi необхiдностi, за допомогою двох-трьох козакiв. Крiм того, з вежi, що височiла над брамою, на мiст було нацiлено двi чималенькi гармати. Пiсля строкатого i багатолюдного базару мандрiвникiв зустрiчала могутня i добре захищена цитадель.
Ворота було розчинено настiж. Нiхто не запитував подорожнiх, хто вони, звiдкiля та задля якоi цiлi приiхали. Нiкому не були цiкавими люди, що прибули до Сiчi, кожен займався своiми справами. Упадало в око лиш одне: усе населення козацькоi фортецi було виключно чоловiчоi статi.
Зоря i Макогiн вiдстали ще за воротами – зустрiвши гурт знайомих запорожцiв, вони притримали коней i почали голосну бесiду, яка перемежалася майже закоханими «скурвий ти сину» та «на бiса твоiй матерi, ти ще не сконав?!». Згодом, махнувши головою на прощання, попрямував до сiчовоi церкви, яка здiймала в небо своi блискучi банi на протилежному боцi майдану, iеромонах, тож Іван з Данилом i Мiсюркою залишилися втрьох. Захоплено оглядали внутрiшнiй устрiй сiчовоi фортецi.
