У широкому колi, що його утворював частокiл, мiстилися будiвлi, якi помiтно вiдрiзнялися вiд химерно забудованого передмiстя. Тут вiдчувався вiйськовий порядок i знання фортифiкацii. Уздовж частоколу, на вiдстанi тридцяти крокiв було утворено пустку для вiльного перемiщення гарнiзону у випадку вiйськовоi потреби. За нею, утворюючи велетенську пiдкову, розташувалися тридцять вiсiм довгих i приземистих будинкiв-куренiв. У довжину кожен мав по дев'яносто або сто аршин, завширшки не менше шести. Викладенi з грубих колод, вони були щiльно перемащенi глиною i вибiленi крейдою. Порiвняно невисокi дахи дбайливо викладено дерниною задля захисту вiд пiдпалювання. Невеличкi, немов блюдця, вiкна, були майстерно прикрашенi намальованими на вiконницях виноградними китицями, розмаiттям яскравих квiтiв та пофарбованi в теплi тони, тож в очi Івану так i стрибали промiнцi яскравих сонячних зайчикiв з вимитих зеленкуватих шибок. За церквою Святоi Покрови, куди не гаючись «спрямував стопи своi» iеромонах Інокентiй, стояли кiлька будинкiв дещо тонкiшого, анiж куренi, архiтектурного стилю, утворюючи спiльно з ними неправильне коло навкруг майдану. У цих будинках мешкала сiчова старшина на чолi з кошовим отаманом. У середину кола виступала вiйськова канцелярiя з високим дубовим ганком i приземиста будiвля пушкарнi. Бiля неi стояли ряди рiзноманiтних гармат, а оскiльки пушкарня виконувала ще й обов'язки буцегарнi, поблизу ii ворiт завмерли два запорожцi, озброенi самопалами. В серединi кола, утвореного будiвлями, знаходився майдан, настiльки великий, що мiг одночасно вмiстити не менше десяти тисяч людей.
І скрiзь були запорожцi. Чубатi i вусатi. В рiзнобарвних, надзвичайно широких шароварах, у каптанах, у свитках, у сорочках i гостроносих сап'янових чоботах. Із золотими кiльчиками у вухах, з люльками в зубах. З шаблями на поясi, з кобзою за плечима або й просто з пустими руками. Великi та не дуже, огряднi або жилавi, мовчазнi та балакучi, поважнi та поспiшливi, похмурi та веселi, хмiльнi та тверезi. Усi вони кудись йшли, стояли, сидiли або лежали. Сiч, одним словом, жила своiм звичним життям.
– Ну i куди б то нам податися? – нарештi запитав Нечай.
– Навiть не знаю, – розгублено вiдповiв Іван. Лише тепер вiн зрозумiв, що його задум вiдшукати Омелька серед цiеi круговертi не простiший, анiж iдея вiдшукати голку в копицi сiна.
– Треба до куреня якогось прибиватися, – обiзвався досвiдчений Мiсюрка, – тут так: зайшов у курiнь, бачиш мiсце – займай. Потiм до курiнного отамана звернемося. Сiч!
Хлопцi нерiшуче стояли на мiсцi.
– Ну я в Тимошiвський, у мене небiж там. А ви, якщо маете бажання, давайте за мною, – мовив Мiсюрка.
Вiн торкнув коня острогами i поiхав через витоптану тисячами нiг землю сiчового майдану, до одного з куренiв. Хлопцi, не сперечаючись, рушили слiдом. Врештi iм було байдуже, до якого куреня приеднатися.
Прив'язавши коней до конов'язi, зняли в порозi шапки i ступили до куреня. Зсередини житло запорозьких козакiв було таким самим простим та невибагливим, яким виглядало зовнi. Одразу ж за дверима, займаючи мало не третину всього примiщення, знаходились великi сiни, середину яких займала кабиця – чималий мiдний казан, який утримувався на закiптюжених ланцюгах. Ланцюги, у свою чергу, крiпились цвяхами до дубових бантин на стелi. Над казаном була облаштована чотирикутна залiзна труба з широким розтрубом, потрiбна для виведення диму. Пiд казаном розмiщувалось викладене плескатим рiчковим камiнням огнище. Позаду, пiд вибiленою крейдою стiною, знаходилися мiшки зi збiжжям, великi глинянi глеки, сулii i ковшi. Вiд сiней житлову частину куреня вiддiлювала промiжна стiна, дверi якоi знаходилися майже в кутку, тому що решту стiни займала викладена блискучими кахлями груба. Протилежну частину груби було пропущено крiзь стiну сiней у свiтлицю.
У самiй свiтлицi, на всю довжину ii вiд порога до покуття, стояло сирно – довгий стiл, схожий на тi, що знаходяться в монастирських трапезних. Зроблено сирно було з однiеi лише грубоi дошки, яка мала майже аршин завширшки, i пiдтримували ii вкопанi в землю стовпчики. Обабiч сирна розташувалися вузькi лави, а вздовж стiн, з трьох сторiн, був настелений з дощок помiст, який i замiнював козакам лiжка. Судячи з розмiрiв помосту, там одночасно могли влягтися кiлька сотень чоловiк. На покуттi, тобто в дальньому кутку, було вивiшено iкони рiзноманiтних святих у срiбних окладах, висiла зроблена зi щирого золота лампадка, що ii, очевидно, запалювали по святах. Зi стелi звiшувалося велике панiкадило, а вздовж решти стiн над помостом було вивiшено силу холодноi та вогнепальноi зброi. Крiзь численнi вiкна до куреня потрапляла цiлком достатня кiлькiсть свiтла.
Прибулi пройшли вздовж сирна i зупинилися поблизу гурту запорожцiв, кiлька з яких грали в карти, решта лiниво розвалилися на розстелених кожухах, пiдтримуючи неспiшну розмову.
– Петре, готуй чуба! – кинув один iз запорожцiв, покриваючи шiстки двома королями.
– О-о, голубе! Маеш нинi без чуба залишитися, – реготнув другий.
– Побачимо, – той, кого кликали Петром, жбурнув на помiст ще двi досить засмальцьованi карти, – бийся!
– Доброго дня, панове-молодцi! – весело кинув Мiсюрка.
– І вам такого ж, – вiдповiв один iз запорожцiв.
– До товариства вiзьмете?
– Якщо добрi люди, чому не взяти? Мiсця, слава Богу, всiм вистачить. Ходи давай! – звернувся вiн до сусiди.
Деякий час запорожцi грали мовчки.
– І що, либонь, багато братчикiв тепер у куренi? – знову запитав Мiсюрка.
– Та буде щось коло сотнi, – обiзвався другий козак. – Ви розташовуйтесь доки. За годину обiд. Зберуться братчики, прийде курiнний, тодi й потолкуемо, що ви за птицi.
Бiльше нi про що не запитували. Іван з Данилом покидали на помiст мушкети та пiстолi й пiшли порати коней. Мiсюрка постелив кожух i влiгся.
– Киньте моему Орлику, потiм розпряжу.
Нечай похитав головою, але погодився.
– Не шануе коня, – сказав вiн Івану, коли вони вийшли надвiр.
– Нiчого, доглянемо.
У сiнях куреня трое молодикiв – хлоп'ята рокiв десяти-дванадцяти, роздмухували вогонь пiд кабицею. Незабаром пiд казаном вже танцювали язички полум'я, i козачата, бликаючи голими п'ятами, побiгли, очевидно, по дрова та воду. На вулицi хлопцi розпрягли коней, не забувши й Мiсюрчиного, витерли iм боки соломою, напоiли водою з дiжi, яка стояла поблизу конов'язi, i насипали в ясла пшеницi. Далi посiдали поряд i запалили люльки.
Скоро почали сходитися козаки. Майже всi до пояса голi через спеку, засмаглi, сильнi i м'язистi чоловiки. Були серед них як зовсiм молодi, не старшi за Богуна i Нечая юнаки, так i сивочубi та сивовусi дiди. В руках мали сокири, коси та iнший рiзноманiтний iнструмент. Йшли з роботи.
– Батьку курiнний, он знову нашого брата прибуло. Доки виходити, ще й мiсця на чайках не вистачить, – почув раптом за спиною Іван.
– Вистачить.
От цей самий голос, що сказав слово «вистачить», здався Івановi на диво знайомим. Вiн рвучко пiдхопився i всiм тiлом повернувся до того, хто говорив.
За п'ять крокiв вiд нього стояв Омелько.
IV
– Омелько! – радiсно i трохи розгублено пробелькотiв Іван, та одразу ж знiтився. – Ти… – вiн подивився на зацiкавлених запорожцiв i знiтився ще бiльше. Богун раптово зрозумiв, що не знае, як йому слiд звертатися до того, кого запорожцi кличуть «батько курiнний».
Незручнiсть виправив сам Омелько.
– Івасю! Та це ти чи нi?! – щиро зрадiвши, ухопив вiн в обiйми Івана. – Оце так маеш! Ну от кого точно не сподiвався нинi побачити, це тебе. А дай-но на тебе подивлюся!
Вiн вiдсторонив Івана, розпрямивши руки i з посмiшкою розглядав його постать, змужнiлу за п'ять лiт, якi пройшли.
– Козак! Ну справжнiй тобi козак! Ти яким вiтром, голубе?
– Та ось… У товариство приймайте!
– У товариство, кажеш?… Вiзьмемо, а чого ж. Ну молодець, молодець. Батько як?
– Добре батько. Привiт шле.
– І на тiм дякую! А ти коли приiхав, з ким?
– Та тiльки що. Ось товариш мiй – Нечай Данило.
Омелько кинув на Нечая оцiнюючий погляд.
– Добре, – сказав нарештi. – А це не ви панотця привезли?
– З нами iхав.
– Ти бачиш! Були б ще ранiше з тобою зустрiлися. Ми ще позавчора йому назустрiч у степ виiздили, як i було умовлено. Не дочекалися. Напевне, справи церковнi затримали Інокентiя?
Іван з Данилом, посмiхаючись, переглянулися.
– Майже.
Доки почався обiд, у куренi зiбралося бiльше сотнi тимошiвцiв. З веселими розмовами та жартами, як це бувае в людей, якi скiнчили денну працю, запорожцi сiли на лави обабiч сирна. Зайняли може третину столу, тож Богун мав нагоду уявити справжню кiлькiсть козакiв Тимошiвського куреня. На сирнi, дбайливо приготованому курiнними молодиками, стояли дерев'янi миски з гарячою щербою та саламахою,[24 - Щерба та саламаха – страви, котрi користувалися популярнiстю серед низових козакiв. Перша являла собою рiдко зварену на риб'ячiй юшцi муку, друга – кашу з гречаноi або житньоi крупи.] чотирикутнi плескатi дошки з вареними, смаженими i вудженими осетрами, печенi у попелi загреби,[25 - Загреб – пшеничний або житнiй корж, що випiкався на Сiчi загорнутим у попiл вiйськових кабиць.] зелень, карафи з горiлкою.
