– Що там ще? – запитав його Федiр.
– Ляхи, пане хорунжий, точно вони!
– Тихо, не грими, дитину розбудиш.
Шуляк кинув погляд на лiжко, де спав малий, i продовжив пошепки:
– З-пiд Хотина вони йшли, як i ми, напевне.
– Напевне! Перекололи всiх, бiсовi дiти, а «язика» залишити розуму недостало… А раптом поряд ще бiльша ватага?
Шуляк у вiдповiдь лише розвiв руками:
– Виннi, пане хорунжий, не второпали… Але точно ляхи! Католики вони, а в одного лист до якоiсь панянки, польською писаний.
Богун випустив хмарку сизого диму.
– Іч ти! Ласi ж жовнiри пана круля чужого майна пограбувати… Що скажеш?
– А те й скажу! Гiрше агарян, помилуй Господи! Що вже в Хотинi за них потерпiли, а вони ось iз нами як.
– На бiса! Хапнули шилом патоки, i буде з них. Як Омелько?
– Марить. Гарячка в нього. Куля груди пробила, але, слава Йсу, неглибоко, напевно, ребра затримали. Дiд уже й дiстав.
– Що дiд каже, житиме?
– Дiд як дiд. Каже: на все Божа воля.
– Правду каже… Знайшли чого?
Петро знизав плечима.
– Так-сяк. Коней у лiсi пiймали трiйко, п'ять мушкетiв, пiстолiв десяток, шаблi. Ще грошей пiвкопи срiблом, жупани.
– Не густо пани-ляхи в Османа здобиччю розжилися, недурно своiх грабують. Воно, зрештою, i безпечнiше, нiж на турецькi гармати ходити, – Богун змахнув до Шуляка рукою. – Добре, йди. Скажи там Мирону – всiм по добрячому кухлю оковитоi, виставити варту, рештi спати. Ранком розберемося.
– Дякую, – ледь хитнув козак головою i вийшов.
Тиша. Горпина вже не схлипуе, тiльки ледь чутно зiтхае. Потрiскують на ослонi кiлька свiчок у шандалi, та десь у стiнi шкряботить шашiль. Федiр похмуро дивився на танцюючi смужки полум'я i пригадував недавнi подii.
Лише тиждень тому повернувся вiн з козаками на хутiр з-пiд Хотина. iхав, минаючи спаленi татарами села, хутори та мiстечка, i не знав, чи застане Горпину iз сином живими й здоровими, чи може змели татарове i його хутiр iз земноi поверхнi. Не змели. Дякувати Всевишньому, вберiг. Майже мiсяць орди Кантемiра-мурзи, який прийшов спiльно з кримським ханом Джанiбек-Гераем i iмператором Оттоманськоi Порти Османом II воювати Рiч Посполиту, плюндрували Подiлля. Кров'ю обливалися серця брацлавських козакiв, коли вони бачили чорнi дими в далеких тилах турецького вiйська. Зубами скреготiли, чуючи стогiн тисяч невiльникiв з татарського коша. Ще мiцнiше стискали в руках зброю i били ворога. Не один десяток лютих атак розбився до окопу козацького табору, як розбиваеться штормова хвиля до прибережних скель. Витримали. Уберiг Бог вiд навали, яку Туреччина готувала з намiром остаточно захопити пiд свiй контроль усю Рiч Посполиту. І тепер лиш одного не мiг зрозумiти сотенний хорунжий Реестрового його Королiвськоi Милостi козацького вiйська, шляхтич Федiр Богун: куди ж дивляться рейментарi[5 - Рейментар – командуючий регiментоментом, тобто частиною вiйська.] кварцяного вiйська,[6 - Кварцяне вiйсько – у XVII–XVIII сторiччях у Речi Посполитiй наймане вiйсько, яке утримувалось за чверть доходiв з королiвських маеткiв.] коли iхнi жовнiри, немов розбiйники, грабують та вбивають королiвських пiдданих. Урештi, самого Богуна, як i решту мешканцiв хутора, сьогоднi врятувало лише те, що всi вони, за звичаем, зiбралися у свiтлицi на вечерю.
І зброю козаки iз собою мали. Інакше б… Ворота вилетiли так зненацька, а за цим i стрiлянина. Якби були на подвiр'i, пострiляли б, неначе курчат…
– Тату, а король нам, украiнцям, теж володар, чи тiльки ляхам? – раптом перервав думки Федора тоненький дитячий голосочок.
– Господи! Ти ще не спиш! – тiльки й сплеснула руками Горпина.
Богун з несподiванки розкрив рота. Що його вiдповiсти? Дитячi запитання iнколи заганяють у куток наймудрiших.
– Так, сину… Мабуть, i нам теж.
– А чому ж вiн не захищае нас, адже ти захищав його на вiйнi?
– Король далеко, Іване, – Федiр завжди називав сина по-до-рослому – Іваном, – а ми тут. Для тебе зараз я захист, а не король. Моя шабля, мое вiрне око i моi козаки. Так було завжди на землi. Батько повинен захищати своiх дiтей. А колись буде навпаки, i ти, дорослий та змужнiлий, захищатимеш нас, твоiх батькiв, старих i немiчних. Не ми це вигадали, але так мусимо жити.
– Я бачив, як ти сьогоднi вбив того жовнiра.
– Убив. Щоб не дати йому вбити тебе, маму, близьких нам людей.
– А коли я виросту, то вбиватиму, щоб захистити тебе i неньку?
– На все Божа воля.
– Тодi чому король сам не вбивав туркiв, чому вiн посилав тебе?
– Ти ще малий, Іване, – Богун помовчав, здивований не по-дитячому серйозними запитаннями, i, щоб затягнути паузу, почав укотре розпалювати люльку.
– Знаеш, – мовив вiн за кiлька хвилин, – не все, що е очевидним, люди обирають для себе за вiрне… Особливо шляхта Речi Посполитоi. Тому король, який безумовно вважае себе лицарем, полював пiд Львовом на зайцiв, у той час як козацтво, при чийому виглядi ясновельможнi кривлять шляхетнi вуста, прийняло на своi груди всi труднощi захисту вiтчизни. Я теж уроджений шляхтич, але велика прiрва лежить мiж нами, потомками староi украiнськоi шляхти, i пихатим лядським панством. Тож я хочу, щоб ти запам'ятав раз i назавжди: всякчас можеш розраховувати на себе, майже завжди на брата або побратима, iнколи на товариша. Але нiколи не вiр жодному слову ляха! Ти йому палець даси, вiн тобi руку вiдкусить… Король з крулев'ятами завжди були нам ворогами, ними довiку й залишаться. Не раз уже за працю нашу вiйськову, за службу козацьку червоним пивом нас напували. Ось i за цю вiйну, бачу, дяки не буде. Сагайдачний при смертi, а на решту старшини плювати вони хотiли… – Федiр трохи помовчав i, раптово опам'ятавшись, докинув: – Та що це я? Спи!
Кiлька хвилин Іванко не вiдповiдав, лише про щось напружено мислив, пiдперши голову маленьким кулачком. Потiм рiшуче сiв на постелi i подивився на батька зовсiм не дитячими очима.
– Я теж битиму iх. Без жалю битиму! Щоб справедливо було… Щоб знали, як козакiв зневажати!
III
Другого дня пiсля полудня на хуторi Богуна ховали загиблих напередоднi козакiв. Чотири, вкритi червоною як кров китайкою, труни несли через лiс мовчки, тiльки схлипували тихо за двома жiнки, та за одним голосила старенька матуся. Похмурi обличчя козакiв, якi йшли за гробами, з обвислими вусами i опущеними долi очима, здавались ще чорнiшими, нiж почорнило iх за минуле лiто сонцем. Людей було багато – приiхали козаки iз сусiднiх хуторiв, пан сотник з Вороновицi i навiть полковий обозний з Брацлава. Старшини довго гомонiли з Федором Богуном бiля вiдчинених ворiт цвинтаря. Палили люльки, похмуро хитали головами.
Іванко, не звиклий до такоi кiлькостi людей, весь час шмигав помiж козаками, роздивлявся кiнськi рондики, шарпав за стремена коней, намагався доторкнутись до чиеiсь шаблi або мушкета. Потiм довго стояв серед дорослих поблизу свiжо виритих могил на краю цвинтаря, схиливши голову, слухав, як молиться панотець, i потайки стежив за стрiльцями, що готували мушкети для вiддання останньоi вiйськовоi честi тим, хто до останку виконав свiй козацький обов'язок.
Вiдгримiли салюти. Натягнули козаки шапки на чубатi голови й рушили назад. Сiли пiд вкритими жовтогарячим листям ясенами на подвiр'i, почали поминати товаришiв. Тихо, за православним звичаем. А Іванко тихцем подався до невеличкоi кiмнатки-причепи пiд клунею, де мешкав знахар дiд Грицько. Несмiливо постукав у перекошенi, потемнiлi вiд часу дошки дверей. Тиша. Постукав ще раз. Нарештi почув шерех, за яким голос:
– Заходь, хто шкребеться?
Іванко вiдкрив дверi i ступив у напiвтемряву кiмнати. Омелько лежав, точнiше, напiвсидiв у подушках на низькому тапчанi. Ноги вкрив овечим кожухом. Широкi молодецькi груди були щiльно перев'язанi бiлим полотном, з правого боку червонiла невелика кривава пляма.
– О! Рятiвник прийшов! Ну, заходь, козаче, сiдай. Розповiдай, де був, що бачив? – Омелько, здаеться, щиро зрадiв хлопчиковi.
Іванко вилiз на лаву. Подивився на Омелька.
– Тобi боляче?
– Нi.
– Хiба? – недовiрливо скривився малий.
– Звичайно. Козаку нiколи не боляче.
