Іван Богун. Том 1

VIII

Перед самим днем святого Миколая, коли живописні пагорби і долини Поділля вкрились щільною сніговою ковдрою, а широку стрічку Південного Бугу закував крижаним панциром лютий мороз, до Богунового хутора завітали непрохані гості.

Був саме яскравий сонячний день, а час уже підходив до обідньої пори, коли у високу дубову браму хутора загупали. Мирон Охріменко, який саме перебував на подвір'ї, неквапно підійшов до брами.

– Кого там ще чорти принесли?! – гукнув він на свій звичний непривітний манер.

За частоколом хропли коні, неголосно перемовлялися кілька голосів. Досвідчене козацьке вухо Охріменка розрізнило брязк залізних обладунків і шиплячі звуки, характерні для польської мови. За хвилину владний голос, плутаючи українські і польські слова, наказав:

– Одчиняй, лайдаче! Єстем ротмістр війська його милості пана круля, пан Рудницький із жовнєжами пана старости. Одчиняй, аль-бо зламам!

Мирон неквапно почухав потилицю.

– Вас там стільки панів, що й не знаю, як діяти… Ну зачекайте, мушу доповісти своєму панові хорунжому, – якби Рудницький міг бачити крізь грубі дубові дошки, він би помітив глузливу посмішку на вустах Мирона, якого розвеселила така офіційність і багаторазове повторення слова «пан». Охріменко, не поспішаючи, пошкандибав углиб двору.

Федір Богун якраз був на стайні. Переодягнувшись у простий селянський одяг, підбивав разом з кількома підсусідками новими дошками підлогу в одній з кліток на замін перегнилої. Він вислухав Мирона, струсив з одягу тирсу, почепив до очкура шаблю і попрямував до воріт. За хорунжим, з мушкетом під пахвою, йшов Охріменко.

Без зайвих допитувань Богун зняв з брами колоду, яка правила за засувку, і широко розчинив її, на кілька кроків вийшовши уперед, назустріч прибулим.

Перед ним, у сідлах стомлених далекою дорогою коней, з боків і спин яких здіймалася хмаринками пара, сиділи десятеро панцирних драгунів, одягнених у кільчасті панцирі поверх синіх сукняних жупанів та кудлаті шапки з овечого хутра. Попереду них, хвацько підперши правицею бік, притримував гарячого вороного огира немолодий уже шляхтич, з велетенськими вусами на червоному від морозу і мальвазії обличчі. Ліву руку шляхтич мав на руків'ї палаша. Боброва шапка, шитий золотом кармазин жупана, дорогі обладунки, вкриті підбитою ведмежим хутром киреєю, золота й срібна чеканка в рондику[17] – все кричуще промовляло про визначність і високе походження прибулого, але сам факт того, що його прислано від старости з десятком жовнірів задля якоїсь справи до сотенного хорунжого, мовив про зворотне. Не вагаючись, Федір зарахував шляхтича до тих баских служак, які у власних очах мають набагато більшу вагу, аніж у очах оточуючих.

Рудницький, скривившись, немов побачив павука, подивився на благеньке вбрання Богуна.

– Де є твій пан? – запитав крізь зуби.

Богун знизав плечима і вказав пальцем вгору:

– Там.

Рудницький, не розуміючи, прослідкував за напрямком, що йому вказували. На небі, окрім високих білих хмарин, нічого не було. За мить він вибухнув:

– О, курррва!!! Підлий хлопе, ти як се смієш?! Мені бардзо потрібен козак Брацлавського полку Богун. Зараз біжи по нього альбо скуштуєш канчуків!.. О, діво освєнцона… – він скреготнув зубами і замовк.

Богун спокійно і твердо дивився в очі непроханому гостю.

– Я і є Богун, хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, його королівської милості реєстрового козацького війська, – відрекомендувався він офіційно. – Прошу до двору, я гостям завжди радий. А от канчуки прибережи, вашмость. Ми тут люди мирні, його величності вірні слуги… Але ти прибережи!

Після цих слів, зробивши наголос на слові «прибережи», Федір відійшов убік. Рудницький, а за ним і драгуни заїхали на широке подвір'я, відгороджене від зовнішнього світу міцним високим частоколом з кількома вежами. У вузьких отворах бійниць на вежах, Рудницький з подивом помітив блискучі стволи фальконетів. Похмурі обличчя кількох козаків, що вийшли назустріч ляхам, полишивши свої справи, не віщували для тих нічого доброго. Рудницький одразу ж відчув себе не у своїй тарілці, хоча всіма силами намагався не видати свого збентеження. Тим часом Федір підкликав Охріменка.

– Мироне, – діловито наказав він, – розпорядись тут, щоб гостей прийняли, їхніх коней доглянули та не гаючись подавали до столу.

– Слухаю, пане хорунжий! – голосно, так, щоб добре чули прибулі, обізвався козак.

Зачувши таку мову, Рудницький дещо заспокоївся і повернувся до Богуна.

– Пан має знати: я не мав наміру його образити, то є лише прикре непорозуміння. Якщо пан є шляхтичем, я можу проголосити йому свої вибачення.

– Пусте, – схилив голову Богун.

Рудницький зіскочив з коня і підступив до Федора.

– Мам до пана листа від старости з дорученням заарештувати і доправити до Бару одного лотра, якого бачили тут минулого тижня.

Богун посміхнувся і з розумінням у погляді похитав головою.

– Накази пана старости я завжди поважав… Але прошу до господи! Не годиться толкувати про справи на подвір'ї.

Рудницькому залишилося тільки погодитися. Проминувши сіни, зайшли до світлиці. Поляк байдуже ковзнув поглядом по нехитрому вбранню кімнати, затримавши погляд на завішеній великим перським килимом стіні. Там на кілках висіла сила різноманітної холодної та вогнепальної зброї. Очі справжнього вояки на мить спалахнули і одразу ж згасли – справа, за якою він тут, безумовно, важливіша, аніж споглядання мушкетів, аркебузів та мечів.

– Прошу, сідай, мосьпане, – вказав Богун на широку, застелену зеленим англійським сукном лаву під вікном. Сам сів у свій улюблений фотель навпроти.

– Як пан вважає за краще – одразу до справи, чи, може, спочатку по келиху доброго меду? – запитав у Рудницького.

Той рішуче струснув головою.

– То є вшистко єдно! Але кубок меду ще ніколи не завадив бесіді.

– Розумна мова, – Федір підвівся і пішов до чималої, вкритої майстерною різьбою скрині в кутку. Відкривши ляду, дістав фляжку темного медового вина і дві срібні чарки. Мовчки поставив усе на стіл і налив чарки до країв.

– За здоров'я пана круля! – пафосно проголосив Рудницький, підхопивши свій келих.

– Нехай собі ходить здоровий, – байдужно погодився Богун.

Обидва випили.

– То є добже! – обтер свої величезні вуса Рудницький.

– Як скажеш, ясний пане, – знизав плечима Богун. – То яка справа привела до мого дому жовнірів пана старости?

Рудницький одразу ж приховав мрійливий вираз обличчя, що з'явився в нього після першої чарки, коротко змахнув головою і розстебнув на жупані кілька верхніх ґудзиків. Витягнув з-за пазухи і подав Федору сувій цупкого паперу.

– Маєш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоєму хуторі реблізанта й бунтівника, ворога Речі Посполитої, заочно присудженого до четвертування в Галичині, на Волині і Поділлі. Бачили багато разів, а востаннє навіть минулого тижня.

Федір пильно подивився в очі полякові.

– Гм… не розумію, за кого річ? Я своїх людей ніби всіх знаю. Щоб бунтівник… – він задумливо взяв зі столу фляжку і почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бісові діти! Не можуть налити з діжі так, щоб не скаламутити!

Він підхопив фляжку і попрямував до сіней.

– Мироне! – крикнув у розчинені двері.

Той одразу ж віднайшовся.

– Мироне, скажи, нехай доброго меду вцідять, цей каламутний, – звелів він так, щоб чув Рудницький, а потім стиха добавив: – Омелькові передай, нехай носа на двір не ткне, це по його душу.

– Та немає його, з Іваном десь поїхали…

– Добре… – Федір хвилину зачекав. – Ну де вони там?!

– Несу, пане, – почув нарешті голос парубка, який біг, несучи бутель з медом.

– Давай сюди.

Мовчки повернувся до світлиці і наповнив келихи. Рудницький недовірливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очі від задоволення – мед був дійсно набагато кращим.

– То пан не знає, за кого мова? – запитав він, підштовхуючи пусту чарку до бутля.

Федір налив ще по чарці і зламав гербову печатку, розвертаючи лист.

– Омелько Чорний? – мовив нарешті здивовано. – І що він накоїв?

– Багато чого. Найголовніше – грабунок майонтку пана Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана Речі Посполитої! – щоб посилити враження від сказаного, поляк підніс угору вказівний палець. – Загинули кілька родичів гетьмана, пограбовано і спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волів би на власні очі побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту.

Богун розвів руками.

– Боюсь, пане ротмістре, у цій справі я нічим не зможу допомогти, як би не хотів задовольнити бажання гетьмана. Чорний дійсно був тут. Але знайшов своє господарство занедбаним, а його родичі повмирали. Тож він подався невідомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з військового реєстру, отже, мене його доля не цікавить.

Рудницький спохмурнів і відставив келих.

– Але пан має знати: то є реблізант! Спільно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освєнцоного, він обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упіймати сего янцихреста, він зробить справу, вельми бажану Богом.

– Я розумію, пане Рудницький, але не спроможний допомогти. Омелька Чорного немає на хуторі, і місцезнаходження його мені невідомо.

– Як багато часу він відсутній, проше пана?

– Близько двох тижнів.

– Пся крев! – голос Рудницького став зверхнім, навіть загрозливим. – Пан має знати ще й таку річ, що приховування карного злочинця теж потягне за собою відповідальність, і чималеньку.

Богун добавив у голос металу:

– Я повторюю, тут ви його не знайдете!

На хвилину запанувала гнітюча мовчанка, потім Рудницький розв'язно відкинувся, спираючись спиною на підвіконня.

– Добже! Бардзо добже, – на обличчі в нього сяяла посмішка, хоча очі палали невгамовною люттю. – Маю вам сказати, що, окрім сказаного раніше, є ще деякі мотиви для того, аби спробувати пригадати, де Чорний.

– І в чому вони покладаються?

– Наприклад, у тому, що пан староста зацікавлений надмірно в арешті злочинця і як результат цього – в прихильності коронного гетьмана. Напевне, тому він просив вам передати, що ви все ще знаходитесь у судовій тяжбі з паном Замойським з питань належності ґрунтів, на яких побудовано ваш майонтек.

– Я добре пам'ятаю про ці обставини, – прикрив очі Богун.

– Тож?

– Пане Рудницький, хочу сказати вам: я свято вірю в закон, суд і Річ Посполиту, тож даремно лякаєте.

– Ви впевнені?

Богун витримав палаючий погляд.

– Так, я цілком впевнений, – твердо мовив він.

Обидва встали.

– Що ж, обід готовий. Запрошую пана ротмістра покуштувати, чим Бог наділив.

– Дзенькую, – повним презирства голосом відповів Рудницький. – Скоро пан не буде мати можливості приймати шляхетних гостей, тож із задоволенням наостанок складу йому компанію.

Рушили до великої світлиці, де, за наказом Богуна, було приготовано справжній бенкет. Рудницький лютував. Він, хоча й намагався виглядати спокійним та насмішливим, з великими зусиллями тамував злість і розчарування, адже мав свої дивіденди в разі успішного виконання особистого прохання коронного гетьмана. Отже, тепер, після того, як Богун відмовив посприяти, поляк вирішив не лише викласти все старості в необхідному світлі, а й самому всіма силами сприяти негайному покаранню цього нахабного реєстровика, який став на заваді його планам. Хоча, якби пан Рудницький пильніше вивчив справу, за яку вирішив взятися, у нього неодмінно поменшало б ентузіазму і надій на швидку помсту.

Усе відбулося на початку жовтня 1626 року, рівно через рік після нещасливої для козаків Куруківської битви, коли один з кандидатів на ханський престол, Нуреддін-салтан, напав на центральноукраїнські землі з багатотисячною ордою кримських і буджацьких татар. Пройшовши за які-небудь два дні степи Дикого Поля, він став кошем під стінами Білої Церкви. Новопризначений рейментар коронних військ на території України Стефан Хмелецький, який до недавнього часу обіймав посаду хорунжого Брацлавського воєводи і лише місяць тому прийняв командування, спішно вирушив назустріч Нуреддіну з двома тисячами кварцяного війська і кількома надвірними хоругвами Томаша Замойського. Того самого, з яким тепер був у тяжбі Богун. Хмелецький стрімко просувався до Білої Церкви, одночасно вирядивши гінців до реєстрового козацького гетьмана Михайла Дорошенка, з наказом приєднуватись до нього, що Дорошенко, не гаючись, і зробив. Шість тисяч козаків, все, що залишилося від війська після Куруківської угоди, скоро приєднали свої хоругви до штандартів Хмелецького, спільно з ним форсували Рось і підступили під татарський кіш.

Доля була неприхильною до Нуреддін-салтана. Побачивши авангард польського війська, він сприйняв його за основні сили і, з огляду на, як йому здалося, невелику кількість ворожого війська, кинув у бій своїх вершників, усупереч традиційній татарській тактиці приймати бій у коші. Помилку було з'ясовано досить швидко – реґіменти Хмелецького, що їх на деякий час затримав напівзруйнований вал стародавнього, побудованого ще Ярославом Мудрим, Юр'єва, почали швидко підходити й оточувати орду. На додаток розпочалася сильна злива, розмочивши тятиви на луках і порох на пановках, тож дуже скоро зчинилася кривава рукопашна битва – татарське лихо і козацька слава. Саме тоді Вороновицька сотня Брацлавського полку опинилася серед почту Хмелецького, який кинувся в битву в перших лавах. Сп'янілий від пісні мечів рейментар усе далі й далі врубувався у ворожі натовпи, не помічаючи, що залишив позаду хоругву крилатої гусарії, на чолі якої починав битву. Не бачив навіть, що ординці навмисне почали піддаватися, одночасно відсікаючи його і ще кількох товаришів від решти гусарії. Та оказія неодмінно мала закінчитись полоном Хмелецького, тому що викуп за такого бранця, в разі його захоплення, міг би виправдати татарам значні жертви. І якби не втручання півсотні козаків під приводом сотенного хорунжого Богуна, так напевне і сталося б. Козаки на власні груди прийняли всю лють ординців і вистояли-таки, дочекавшись підмоги, самі серед кількатисячного ворожого війська. А після розгрому татар Федора покликали до шатра Хмелецького. До оксамитового мішечка із золотими і коштовної турецької шаблі приєднався щирий потиск руки Хмелецького та його завіряння:

– Від цього дня, шляхетний лицарю, знай: я завдячую тобі власним життям та волею і завжди радий бачити тебе у своєму домі. Якщо якісь негаразди псуватимуть твоє життя, ти лише дай знати, і я докладу всіх можливих зусиль, щоб повернути свій борг. Жалкую лишень, що не всі в сеймі розуміють: сила і гонор Речі Посполитої багато в чому лежать на мужніх плечах подібних до тебе воїнів…

Отже, тепер вороновицький хорунжий не був беззахисним перед Рудницьким і його сюзеренами. І хоч скрипів зубами від думки, що мусить йти на поклон до ляхів, усе ж тепер Федір мав змогу діяти супроти своїх здирників їхньою зброєю…

Через дві години, не дивлячись на близьку ніч і темряву, котру та мала принести, Рудницький, захмелілий і спокійний, виїздив з хутора на чолі свого невеличкого загону. Ночувати він мав у Кальнику, але до того йому ще дещо належало зробити. Цей дурний схизмат намислив собі, що дізнатися про потрібне можливо лише користуючись його прихильністю! Свята простодушність. Хіба він, Рудницький, виходець з бідної околичної шляхти, яка в рідному Самборі мало чим відрізняється від підлих хлопів, зміг би досягти всього, що має, якби виконував усі покладені на нього завдання, покладаючись лише на господарське слово? Звичайно, ні. Але ж Богун не єдина людина на хуторі! Тож за допомогою Діви Марії все може піти на краще, а тоді можна й просити пана старосту, щоб згадав у присутності коронного гетьмана ім'я того, хто посприяв, аби ясновельможний міг задовольнити свою жадобу помсти. А там хто знає! Адже фортуна – то цілком непередбачувана кобєта!

Тим часом назустріч польському загону, в напрямку хутора, їхали, безтурботно розмовляючи, двоє вершників. У вечірній тиші на сотню кроків лунав хрускіт підталого за день і тепер замерзаючого снігу, брязкіт збруї і голоси.

– А от ще шпага, Омельку, шпага! Хіба не добра зброя?

– Mo' кому й добра, – знизав плечима Омелько і потер кожушаною рукавицею знівеченого носа. – Зимно, у біса та його неньки!

– Ні, ти поглянь, – не вгавав Іван, – от вона хоч і легенька… Але, головне, її швидкість. А відстань, на яку можна дістати! Це ж у випаді… – Іван примружившись підрахував, – півтора сажні, ніяк не менше!

– То й що?

– Як що?

– Та хоч і три сажні. А як на супротивникові панцир?

– Ну…

– Ось тобі й ну! Шпага є колючою зброєю. Нею мусиш вишукувати слабкі місця в захисті супротивника, а на це не завжди маєш час, це – по-перше. Далі: під час комонної сутички багато в чому вона поступається шаблі, це – по-друге. А якщо вражений противник у гарячці бою по лезу до тебе кинеться, чим спиниш? А ти як думав, і таке буває! Тут сила потрібна, щоб спинити. Шабелька, вона як жіночка, її кохати потрібно, голубити, а ти – шпага! От скажи, як мислиш, чому в шаблі лезо загнуте?

– Не знаю, – зітхнувши зізнався Іван.

– А тому, голубе, що коли ріжуча поверхня завернута по колу, кожна її п'ядь ріже, як дві п'яді прямого леза. Ось і виходить: сила і разючість, як у справжньої бастарди,[18] а вага вдвічі менша – звідси й швидкість.

Іван деякий час їхав мовчки, потім ще раз зітхнув.

– Ти так багато знаєш, Омельку. Мені стільки за все життя не пізнати…

Омелько у відповідь посміхнувся:

– За те не журись. За такою наукою в Січ їдуть. Там, серед братчиків, швидко опануєш, як Аз та Буки.

– А ти ось на Січі був, розкажи, як там воно?

– Добре там Іване, вільно. За таке життя що хоч віддаси, хоч душу Богові. Там козак – усе! Сьогодні пан, а назавтра може й пропав, але навіть не це головне. Розумієш, там людину видно наскрізь, що воно за одно. Тому справжньому лицареві там просто і добре жити.

– А-a, – протягнув Іван, хоч і зрозумів не все зі сказаного, – а чому ж ти тоді на Січі не залишився?

– Я? – Омелько всміхнувся і дістав зі шлика люльку. – Щоб постійно там жити, то я не здатен. Занадто жіноцтво полюбляю. А так, у похід, то воно ніколи не пізно. Січова брама завжди відчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навесні й подамся, на морі козацького щастя спробувати.

– А мене візьмеш? – очі Івана аж засвітилися.

– Не зарано?

– Ні!

– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.

Плечі в Івана опустилися.

– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю і все, що панотець загадають, а він все одно не задоволений…

– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твій час.

Раптом, перериваючи розмову, з чагарників, що росли обабіч дороги, з тріском і хмарками снігової куряви вихопилася і побігла навперейми вершникам темна постать.

– Тпр-ру! – натягнув Омелько повід наляканого коня, одночасно вихоплюючи із сідельної кобури пістолет. – А я зараз якомусь дурневі як шмальну!

– Не стріляйте! Дядьку Омельку, не стріляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впізнали молодшого сина Охріменка – дванадцятирічного Миколку.

– Ти чого кидаєшся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.

– Мене батько послали, – тремтячим від холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тікати вам потрібно, дядьку Омельку!

– Це ж ще чому?

– Ляхи за вами приїздили. Я сам чув, як жовніри мовили, що лиш упіймають, так одразу ж на палю і посадовлять.

Омелько пошкрябав пальцями кілька днів неголену щоку.

– Так ось… Ну що ж, зачекаємо, доки поїдуть.

– Не можна! Ніяк не можна! Тато казали: на хуторі іуда є. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблі битися поїхали, зараз, певно, навперейми поспішають.

– Отакої! – Омелько подивився на Івана.

Іван повільно похитав головою.

– Не дивись так… Чуєш?! Не дивись, Омельку! Це не міг зробити батько.

– Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.

Іван торкнув острогами коня і за мить зрівнявся з Омельком. Той похапцем піймав його голову і притис до грудей.

– Прощавай, брате. Видно, доля по-своєму покладає, мушу раніше, аніж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять років не повернуся і звістки не матимете, все моє майно за тобою. Біля хати, під сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько різко відсторонив Івана. – Давай їдь. Будуть запитувати, скажи: він щойно почув, як хтось наближується, і утік.

– Омелько! – ошелешений усім, що відбувалося, Іван учепився тому в жупан і не відпускав.

– Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом Іванового коня так, що той скочив на кілька кроків і захропів. – Не стій, малий! Бог дасть, побачимося!