– Але ж тебе пострiляно. Я ось колись пальця попiк, i то було боляче.
Омелько хитро пiдморгнув.
– То тобi лишень здавалося, а насправдi зовсiм не боляче.
– Але ж я плакав!
– О, а це що таке?! Хiба козак плаче?
– Дуже було боляче.
Омелько хитро пiдморгнув:
– А йди ближче, я щось скажу.
Іванко миттю був бiля нього. Козак хитрувато подивився навсiбiч.
– Нiкому не скажеш?
– Нi! – щиро прошепотiв хлопчик.
– Ну то слухай: менi теж боляче i всiм. Але справжнiй козак нiколи не плаче i не скаржиться.
– Чому?
– Ну… Наприклад, тому, що вiд слiз не полегшае. А ось слабкiсть свою показувати стороннiм – то баб'яче дiло.
– І ти нiколи не плакав?
– Звичайно, нi! – округлив очi Омелько, але одразу ж посмiхнувся, – ну хiба що коли був таким, як ти зараз. І ще iнколи… коли не боляче. Себто тiлу не боляче. Але… Ну ось пiд Хотином я втратив побратима. Розумiеш?
– Розумiю, – поважно вiдповiв Іванко.
– Ти хоробрий хлопчик, Івасю. З тебе з часом вийде гарний козак, – скуйовдив Омелько волосся на головi малого. – Учора ти намагався врятувати менi життя, i я цього нiколи не забуду. От виростеш, будемо разом бусурман лупцювати.
– Добре! – щиро зрадiв Іванко. – Але… але спочатку я хочу бити ляхiв!
– Ляхiв? – здивувався Омелько. – А чому спочатку ляхiв?
В очах хлопчини, як i напередоднi, пiд час розмови з батьком, зблиснула зовсiм не по-дитячому криця.
– За те, що вони нас ображають!
– Що ти, малий, – спробував приховати здивування козак. – То ж були звичайнi харцизяки з великоi дороги. У таких нi батькiвщини, нi нацii. Ось побачиш, поiде твiй батько з паном сотником в Киiв, до його ясновельможностi пана гетьмана, одразу ж усiх винних за цей наiзд буде покарано.
– А як нi?
– А як нi… – Омелько замислився. – Якщо нi, то я тобi скажу, що робити, та тiльки тодi.
Дверi стиха рипнули, i в кiмнатi стало темно i тiсно вiд могутньоi, затягнутоi в червоний кармазин постатi Федора Богуна. Якусь мить вiн зачекав, доки очi звикнуть до напiвтемряви, потiм сiв на лаву поряд з Іванком.
– Ось де ти, – поклав вiн руку хлопчику на плече. – А я все думаю: що таке? Навколо стiльки козакiв з шаблюками, а Івана мого не видно. Навiть дивно. Доброго лицаря завжди до бронi[7 - Броня (заст.) – зброя.] тягне! Так я кажу?
За Іванка вiдповiв поранений:
– Лицар вiн у тебе, пане хорунжий, справжнiй лицар. Рятував мене вчора пiд час бою.
– Коли? – здивовано звiв брови Богун.
– Коли пiдстрелили. За комiр у пiдпiлля тягнув.
І Омелько переповiв Федору про подii, якi напередоднi той не мiг бачити в диму та гарячцi битви.
– …А пiстолю, ну точнiсiнько, як рушницю, двома руками вхопив, до плеча приставив i знай сiче! А очi немов у того вовченяти! Тодi, певне, ляхи й подалися, ще б пак, такого козарлюгу побачили! Так, малий?
Іванко знiтився i опустив очi долу. Богун натомiсть уважно подивився на сина.
– Козачок ти мiй маленький! – розчулено вимовив вiн. – І не страшно було?
– Страшно, – коротко вiдповiв хлопчик.
У цей час сонечко зазирнуло в маленьке вiконце дiдовоi причепи. Освiтило закiптюженi стiни, потрiскану стелю i муху, що заплуталась у павутиннi та вже кiлька хвилин розпачливо дзижчала в кутку. Іванко пiдняв погляд на батька й помiтив у нього в оцi сльозу, що ледь помiтно блиснула пiд густою бровою.
«Дивнi якi цi дорослi. А самi кажуть, що козак нiколи не плаче», – подумав вiн. Але в цю мить сонце за вiкном пiрнуло за хмару, i Іванко вирiшив, що йому все лише здалося. В усякому разi, голос, яким батько розпитував Омелька про стан здоров'я, був, як завжди, твердим i трохи грубуватим.
IV
Навеснi, коли сонце пiднялося у височiнь пiсля довгого повзання над обрiем, в той час як посивiлi вiд тепла снiги поступово осiли i перетворилися на дзвiнкi струмочки, а птаство защебетало серед вбраних у свiжу зелень дерев, на хутiр Богуна надiйшла сумна звiстка: у Киевi вiд ран, отриманих пiд час Хотинськоi битви, помер гетьман Запорiзького вiйська Петро Конашевич Сагайдачний. Стояв кiнець квiтня 1622 року. І хоч козаки та й сам хорунжий уже кiлька мiсяцiв очiкували цiеi новини, вона все ж приголомшила. Спочив у Бозi славний украiнський лицар, захисник православноi вiри i прадавнiх козацьких вольностей. Рана вiд кулi виявилась смертельною, тож на територii киiвського Братського монастиря з'явилася могила, якiй не судилось дiйти до нас, нащадкiв гетьмана. Десь, у сивiй глибинi десятирiч, поховано iм'я бузувiра, котрий провiв фундамент новоi церкви костями козацькоi слави…
Разом зi смертю гетьмана почали згасати останнi примарнi надii на те, що польський уряд виконае обiцянки, якi давали король i сейм у час, коли Рiч Посполиту лихоманило перед лицем чверть-мiльйонноi ворожоi армii. І справдi, не говорячи вже про виплату обiцяних п'ятдесяти тисяч злотих козацькому вiйську, поповзли приголомшливi чутки про скасування в Украiнi православноi iерархii, що ii так наполегливо вiдновлював Сагайдачний, вдаючись задля цiеi iдеi до всiх мислимих i немислимих засобiв, серед яких було таемне вiд польськоi влади висвячення Іерусалимським патрiархом Феофаном православних епископiв i вступ всього Запорiзького вiйська до киiвського Богоявленського братства. А ще цi дуже схожi на правду чутки мовили про найнаболiлiше – про чергове зменшення козацького реестру. Цього разу на три тисячi. На жаль, чуткам було суджено справдитися, що миттево жбурнуло Украiну у вир жорстокого кровопролиття i козацько-селянських повстань.
Але все це було попереду тiеi чудовоi весни. Подiлля поступово одужувало вiд ран, нанесених минулорiчними татарськими наскоками. Пора була готуватись до сiяння, поправляти занедбане за минулу осiнь господарство на хуторi, словом, надолужувати все, що було згаяно через Хотинську кампанiю. Однак Федiр Богун не мав на це часу. Вiд наiзду на свiй хутiр вiн не мiг полишити думки про покарання злочинцiв i вирiшив домогтися свого будь-що. Тим бiльше, що вiн мав кiлька листiв з iменами нападникiв, а один з тих листiв навiть з гербовою печаткою якогось шляхтича на iм'я Крукiвський.
– Цить, бабо! – вiдповiдав вiн на умовляння Горпини покинути почате. – Не для того ми кров проливали за короля, щоб нам тепер в обличчя плюнули. Є староста, е пiдкоморiй,[8 - Пiдкоморiй – суддя.] е закон! Нехай харцизам другий раз грабiж чинити буде непринадно.
І потяглися поiздки в Брацлав, суди, тяжби, якi зайняли майже все лiто. Федора тижнями не було вдома, а час плинув своiм звичним руслом. Іванко, який не розумiв, чому тато приiздить все похмурiшим, радiв яскравим i теплим лiтнiм мiсяцям. Цiлими днями пропадав разом з рештою козацьких дiтей у лiсi, на левадах за хутором або на вкритих височезними травами берегах Пiвденного Бугу. Ловили сильцями зайцiв, рибалили в тихих затонах срiблястих карасiв, яких одразу ж смажили на жаринi. І не було страви смачнiшоi для босоногих хлопчакiв, нiж впольована власноруч здобич, не було меж i кордонiв iхньому неймовiрно великому свiту, що простягався на кiлька верст вiд Богунового хутора навсiбiч. Хлопчаки з ранку до сутiнкiв хизувалися один перед одним дерев'яними шаблями та мушкетами, хвацько рубали голови будякам-бусурманам, грали в козацькi застави, фортецi та облоги.
Але був у Іванка ще один товариш – уже вiдомий нам козак Омелько, дружбою з яким хлопчина до нестями пишався перед iншими однолiтками. Пiсля того пам'ятного для Іванка бою молодий козак швидко одужав i почав якось надзвичайно тепло ставитися до сина пана хорунжого. А той i не збирався нехтувати такою нагодою. Тож досить часто мiж ними можна було почути розмову подiбного змiсту:
– Омельку, чуеш, Омельку!
– Звичайно, чую!
– Омельку, можна менi на конi проiхатися?
– Чому ж нi? Адже в тебе i кiнь е!
– У-у, – кривився малий, – то бахмат.[9 - Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари.] Та й не вивчений вiн, знай йде собi та йде. Я на твоему хочу.
