– Що ж тут зарадиш? – розводив тодi руками Омелько. – Рятiвниковi не можу вiдмовити.
І Йванко хвацько виiздив на струнконогому Омельковому негевi,[10 - Негевський скакун – одна з найшляхетнiших порiд арабських скакунiв.] на якому до того, як вiн дiстався у здобич Омельковi, iздив якийсь надзвичайно сановитий турок. Сяяли очi в малого, коли стискав руками оздоблений срiбними бляхами повiд, смiялись з-пiд заломленоi на потилицю кудлатоi шапки, що ii, за козацьким звичаем, не знiмав навiть у спеку. Ноги в сивих полотняних шароварах спритно притримували завеликi для нього стремена. Особлива радiсть була, коли пiд тином збирались сусiдськi хлопчаки, щоб подивитися на Іванка. Тодi благородна тварина згадувала iспанський крок, iнохiдь i навiть поклони. Вправнiсть малого дивувала старих i молодих.
– Ти бач! Таке мале, а що виробляе! – пiдкручував вус Мирон Охрiменко – старий козак, який виконував на хуторi обов'язки розпорядника i ключника.
– Та то кiнь добрий, – крутив головою хтось з козакiв.
– Кiнь конем, а вершник теж не пусте мiсце, – заперечував Охрiменко, – славний малий росте у Федора.
Тодi хтось зачiпав Омелька:
– Омельку! Продай коня! iй-бо, останне вiддам.
– Е, нi, – тут Омелько вiдповiдав завжди однаково, наче завчено, – Баша дорожчий за золото. У Хотинi менi пахолки сенатора Якуба Собеського не одну копу золота давали, та я не взяв. А вам куди вже…
– От базiкало, – пiдсмiювались козаки.
Факт пропозицiй вiд дiда майбутнього польського монарха залишаеться для нас таемницею, але те, що кiнь був надзвичайно дорогоцiнним, не заперечував нiхто. Тож не дивно, що пiсля таких вистав Іванко ще довго обирався отаманом пiд час запеклих дитячих бойовищ з уявною татарвою.
Інколи Омелько брав невелику турецьку мисливську рушницю i сам знаходив Іванка.
– А ходи-но, Івасю, до гаю, подивимось, хто краще поцiлить.
Радiсть пiсля такоi офертi перевершувала радiсть вiд поiздок на Башi. Хлопчина не йшов, бiг до дубового гаю, що простягнувся за версту вiд хутора.
– Не квапся, – повчав малого Омелько, – i не бiйся пострiлу. Хай його боiться той, кому вiн призначений. На гачок надавлюй поступово, навiть нiжно, нiколи не смикай. Очi не зажмурюй, для тебе пострiл лише бахкання, пам'ятай це. І ще запам'ятай – добрий козак не лише рубака, це ще й добрий стрiлець.
А Іванко був вправним учнем. Нi один фунт пороху не згорiв дарма, жодне повчання не пролетiло повз його вуха, тож восени були забутi нерухомi дощатi цiлi в гаю, а хлопчик з козаком вже цiлими днями пропадав у лiсах та полях, полюючи лисiв, оленiв, чокалок та диких кiз. Омелько вiдкрито захоплювався таким талановитим учнем.
– Лиса за пiвсотнi крокiв, з лету, хоч вiр, пане хорунжий, хоч не вiр! Не знаю навiть, чи я би влучив.
І розгладжувалось похмуре чоло в Федора Богуна, посмiхався в густi вуса.
– Добре, синку, вчись вiйськовiй справi. Чуе мое серце, скоро вибухне Украiна. Лицарi нам потрiбнi, щоб свое право обстояти, а не суддi.
До того часу Федiр уже махнув рукою на тяжби i сидiв майже безвиiзно на хуторi. Часом тiльки з козаками виiздив в поле «козацькi кiстки розiм'яти». Тодi гримiли за левадою мушкетнi залпи, неслись бойовi конi густими травами, схрещувались у герцi кривi козацькi шаблi. Іванко разом з iншими хлопчаками сидiв у такi днi на даху клунi, захоплено позирав на учбовi боi, а розкута дитяча уява малювала картини великих бойовищ. З важкою арматою,[11 - Армата (заст.) – артилерiя.] тисячами вершникiв i лiсом списiв над козацькою пiхотою. З розмаiттям хоругв i штандартiв, ревом тулумбасiв i спiвом тривожних сурем. З громоподiбним «слава» над козацькими рядами i переляканим лементом у палаючому ворожому таборi.
V
Вибухнуло зимою 1624–1625 рокiв. І не даремно весь час до цього був похмурим Федiр Богун, сотенний хорунжий вороновицький. Злим за добре заплатили крулев'ята. Два роки по смертi Сагайдачного забороняв сейм козакам обирати гетьмана, уперто вiдмовчуючись у вiдповiдь на всi прохання генеральноi запорiзькоi старшини. Якщо й приходили вiдповiдi на прохальнi листи, то в них мiстилися лише прозорi натяки на те, що його королiвська милiсть, ясноосвенцоний Сигiзмунд III розглядае можливiсть дати козакам старшого, який мiг би повести iх за собою на захист Речi Посполитоi. Але вiд таких листiв тiльки сильнiше бродило в полкових мiстах. Козаки волiли обирати собi гетьмана радою та вiльними голосами при арматi й не визнавали призначених короною рейментарiв. Намагалися стати на захист козакiв навiть королевич Владислав та шведський король Густав Адольф, доводячи Сигiзмунду добре вiдомi йому факти: Владислав пригадував московськi походи i Хотинську кампанiю, в яких завдячував майже всiм, чого домiгся, Сагайдачному та його козакам. Густав Адольф указував на заслуги Запорiзького вiйська пiд час iхнiх походiв на Лiвонiю i Померанiю, на велику користь вiд них для ще тодi союзноi полякам Швецii. Нагадували королю мужнiсть, терпимiсть до нужд вiйськових та покору рейментарям, виявлену козацтвом пiд час цих i багатьох iнших вiйн на европейському театрi.
Не можна сказати, що клопотання таких впливових людей залишилося без уваги. Козацькому вiйську все ж було обiцяно вирiшення його питання та всемiрна увага. Але зроблено все було, як пiзнiше писав в своiй «Історii Русiв» Георгiй Кониський, «звичайно по-польськи, до першого сейму, на якому за п'янством, похвальбами i гонором було все забуто». Тож у 1625 роцi генеральна вiйськова старшина, пiсля перемовин i узгоджень з Низовим вiйськом, зiбрала вiйськову раду всупереч наказам корони. Гетьмана було обрано. Ним став Марко Жмайло, старшина, якому по справедливостi належала велика слава серед низових братчикiв. Варшава заремствувала, однак козаки вже не були такими покiрними, як за часiв Сагайдачного. На унiверсали сейму вiдповiли просто: «поцiлуйте нас, пани, самi знаете куди», i, у свою чергу, висунули цiлий список вимог до польськоi влади. Серед них, попри iнше: звiльнення Киiвського воеводства вiд жовнiрських леж та збору стацiй на коронне вiйсько, видання привiлеiв на Киiвське братство та школи для спудеiв,[12 - Спудей (грецьк.) – студент.] право запорожцiв йти на службу до iноземних володарiв i повне козацьке самоврядування на Киiвськiй землi. Але найголовнiшою була вимога надати повну свободу православному духовенству i скасувати церковну унiю 1596 року. Бачили-бо небайдужi – справа, що iй присвятив життя Сагайдачний, умирае разом з ним з легкоi руки вiроломного езуiта-короля. Новообраний гетьман негайно наказав «бити у тулумбаси» i з великим вiйськом та арматою вирушив з Запорiжжя на волость, де й став табором в урочищi Медвежi Лози поблизу Курукового озера. Похмурi обличчя таких, як Федiр Богун, запалали гордiстю, в них з'явилась вiра в себе i свою краiну…
Немало подiй викликало це «хлопське свавiлля» в Украiнi. Коронний гетьман Станiслав Конецпольський добряче напружив усi своi органiзаторськi здатностi, але зрештою змiг зiбрати вiйсько, яке не поступалося силою тому, спiльно з яким козаки ще зовсiм недавно отримали перемогу над Високою Портою.[13 - Висока Порта – дослiвно – високий порiг. Так зазвичай називали резиденцiю турецьких султанiв у Стамбулi, а вiдтак i всю Османську iмперiю.] Гордовито майорiли на вiтру штандарти князя Юрiя Збаразького, киiвського воеводи Хоми Замойського i галицького каштеляна Мартина Казановського; зi страшним гуркотом котилися на козацькi шанцi численнi хоругви Вишневецького, Калиновського, Потоцького i Даниловича. Урештi фортуна покинула вiдважного козацького гетьмана, i ляхи отримали перемогу в тiй справi, хоч i змушенi були задля цього пiти на перемовини i забути попереднi цiлi походу на непокiрних пiдданих, що iх вкрай докладно оголосив на сеймi сенатор Юрiй Збаразький: «Не втихомирювати потрiбно нам се лихо, а спекатися його раз i назавжди!» – цинiчно проголошував вiн.
Було визначено реестр у шiсть тисяч козакiв i зроблено досить багато iнших поступок. Гетьманську булаву отримав Михайло Дорошенко, славний полковник гетьмана Сагайдачного, якого корона вважала помiркованим i таким, що схильний був радше тримати руку сейму, анiж бунтiвникiв. Але як вони помилялися… Гетьман Дорошенко одразу ж домовився з татарським калгою[14 - Калга (тат.) – наслiдник ханського престолу.] Шагiн-Гераем i вирушив у Крим, аби допомогти тому оборонити свое право на ханство вiд зазiхань Туреччини. Не за пустi обiцянки, звичайно. У полiтизованих колах Речi Посполитоi поповзли чутки, що пiсля здобуття ханського престолу в Бахчисараi Шагiн-Герай вкупi з Дорошенком мав на метi вдарити на Польщу, аби помститися коронi за поразку при Куруковому озерi. Так це було чи не так, не судилося взнати нiкому: Дорошенко загинув славною смертю козака пiд час походу. Але запорожцi, яких було викинуто з реестру згiдно з Курукiвською угодою, не вибачили ляхам такоi зради пiсля всiх обiцянок, що iх давали сеймовi комiсари перед Хотинською битвою. Полетiли шляхетнi голови, яскравими смолоскипами запалали замки та фiльварки вiд Чигиринщини до Волинi, ватаги вiдчайдухiв грабували i вбивали панiв вiд Брацлава до Львова. Не одна польська матуся лякала неслухняних дiтей отаманом Олiфером Стеблевцем i його кривавими запорожцями. Не один пан загинув, як собака, без молитов та поховання. Рiками лилася кров винна i невинна. Згадалася ксьондзам унiя i жидам оренда, користуючись якою, вони робили з православних церков шинки або зачиняли храми, беручи з прихожан у свята платню за вхiд, аби тi могли возносити молитви Всевишньому. Кров'ю платило жидiвство за триклятi своi калачi, проданi православним перед Великоднем утридорога, маючи можливiсть не пускати людей до церкви святити хлiб, який не був куплений у жида-орендаря. Заволало стародавне плем'я до свого Бога, та хiба вперше? Застогнала земля Украiни, та чи востанне? Рiч Посполита, сама того не розумiючи, випустила страшного демона вiйни, який i впав прокляттям на неi саму…
Палахкотiло недовго. Не настав ще час для доброго бунту. Коронне вiйсько було надто сильним, а козацтво надто роздрiбненим задля справжнього виступу, тому одразу ж пiсля вiдходу татар у Крим i Ногайськi степи повстання згасло само собою. Козаки змушенi були погодитися на запропонований реестр у шiсть тисяч чоловiк, решта ж проголошувалась випищиками, i iм було наказано покидати вiльне життя та повертатись пiд владу староств i повiтiв, з-пiд якоi вийшли вони влiтку 1621 року, аби власними грудьми затулити Рiч Посполиту вiд бусурманськоi навали.
VI
Омелько приiхав пiзно увечерi, тож до хорунжого не пiшов. Сiв лишень у лiтнiй кухнi, попросив вечерi. Баба Мотря схлипувала i крiзь сльози дивилась на онука, доки збирала на стiл.
– Господинько Боженько милий… Ой, Омелечку, що з тобою стало, ти би бачив… – притискала до висохлих грудей покоробленi вiд багаторiчноi працi руки.
Вона мала рацiю. На Омельковому колись вродливому обличчi не було живого мiсця. Рубець вiд удару шаблею пролiг вiд правоi брови через око, унаслiдок чого воно ледь-ледь вiдкривалось, далi через перенiсся, розрубавши його навпiл, i по лiвiй щоцi мало не мають.
– Часи непевнi. Але чого панам ремствувати? Самi ж i призвели до такого.
– Не знаю, дитино, але тiльки бiда людям. Карае нас Бог за грiхи нашi, за ересь i непослушанiе.
– Чому ж вiн ляхiв не скарае? – обурено вигукнув Омелько. – Клятви порушують, наiзди, звiрства чинять!
– І iх скарае… І iх.
Омелько мовчки скiнчив вечерю. Запив молоком з глечика.
– А як Івась, пана хорунжого синок? – нагадався раптом.
Баба Мотря знизала плечима:
– Івась як Івась. Пiдрiс трохи, усе за тебе питае, а хто йому що вiдповiсть?
– Не забув-таки, козачок, – посмiхнувся Омелько якось по-особливому тепло, навiть нiжно. Але вiд раптовоi думки посмiшка йому кудись подiлась. – А що ж пан хорунжий, випищикiв сам з хутора попросив, чи як? – поранене око козака чомусь почало сiпатись.
– Що ти, що ти! Не кажи так, Омельку, не гнiви Бога! – замахала руками баба Мотря. – Пан хорунжий добра людина, дай йому Боже щастя та довголiття. Вiн, заступник, нiкого не дасть образити. Були тут вiд старости, унiверсал читали. У тому унiверсалi таке, що не приведи Господи! Щоб випищики, мовляв, i iх сiм'i на старостинськi грунти йшли, на панщину. Та пан хорунжий вiдповiв iм так: «Я на своiй землi кого хочу, того й надiляю, а ви, мостивi пани, носа не пхайте, бо люди i без того на вас, на ляхiв, лихi». Так ось. Тiльки… – бабуся тихцем зiтхнула, – щоб йому, соколу ясному, за свою доброту велику кари не сприйняти. Кажуть люди, староста листи коронному гетьмановi пише i канцлеровi, i навiть самому королю! Хоче, псявiра, частину землi в пана хорунжого вiдсудити…
Коли Омелько ранком наступного дня прочинив важкi дубовi дверi й ступив до свiтлицi, Федiр Богун, зручно примостившись, сидiв у фотелi. Палив люльку i, мружачись вiд тютюнового диму, читав писаного на листку цупкого жовтуватого паперу листа. Його довгий чуб i вуса дiйсно посивiли немов снiг з того часу, коли Омелько востанне бачив пана хорунжого. Козак вiдкашлявся.
– Здоров будь, пане хорунжий, – розвiв руками, – вiтай, чи що…
Богун пiдняв на прибулого очi. Кiлька секунд дивився, мабуть, не пiзнаючи.
– Здоровий ходи i ти, козаче. Якi справи привели?
– Та справи нехитрi, приймеш випищика до гурту?
Богун напружився. За мить сплеснув у долонi i пiдхопився на ноги.
– Омельку?
– Я, мосьпане!
Мовчанка. Богун, нiби про щось роздумуючи, дивився на прибулого. Не наважувався порушити тишу й Омелько. Нарештi обличчя хорунжого повiльно розплилося в посмiшцi.
– Тю! І розтовкли ж тобi пику, чоловiче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вiтром до нас?
– Попутним, вашмость, – посмiхнувся й собi Омелько, – ну то приймеш?
