– Де ти полуднуватимеш, Гаррi?
– У тiтоньки Егати. Я напросився туди разом з мiстером Греем. Вiн ii останнiй протеже.
– Гм!.. Тодi перекажи своiй тiтоньцi Егатi, хай бiльше не набридае менi цими благодiйними зверненнями. Мене вже нудить вiд них. Ну де ж бо, цiй добросердiй жiнцi здаеться, що у мене тiльки й роботи – пiдписувати чеки на ii дурнi забаганки!
– Гаразд, дядечку, я перекажу iй. Хоча це марна рiч. Фiлантропи втрачають будь-яке почуття людяностi, це характерна iхня риса.
Старий лорд схвально мугикнув i подзвонив, щоб слуга провiв гостя. Через пасаж лорд Генрi вийшов на Берлiнг-тон-стрiт i завернув у бiк Барклi-скверу*.
…Так ось яка Дорiанова iсторiя! Самi лише голi факти почув вiн, а як вони схвилювали, нагадуючи цiкавий, майже сучасний роман. Вродлива дiвчина ризикуе всiм заради шаленоi пристрастi. Кiлька тижнiв безтямного щастя, обiрваного мерзенним пiдступним ударом. Мiсяцi мовчазного страждання, i потiм дитина, породжена в муках. Матiр забирае смерть, а хлопчик залишаеться сиротою, вiдданим на сваволю старого нелюда. Справдi, тло було промовисте, воно пасувало юнаковi, немовби додавало чару його образовi. За прекрасним завжди криеться щось трагiчне. Щоб хоча б найдрiбнiша квiтка могла запахтiти, свiти мусять творитись у болях…
А який прегарний був Дорiан учора за обiдом у клубi! Вiн сидiв навпроти Генрi, очi йому палали, уста були на-пiврозтуленi в жахнiй насолодi, а тiнi червоних абажурiв ще бiльш пiдсилювали рум’янець того дива, що розквiтало на його обличчi. Розмовляти з ним – це наче торкатися нiжних струн скрипки: вiн подае голос на кожен дотик i порух смичка....
Та й самий вплив твiй на iншу людину – як вiн зачаровуе! Нiщо не можна прирiвняти до цього. Переносити на якусь хвилю власну душу в чиiсь грацiйнi форми; чути, як твоi власнi думки вiдлунюють до тебе, збагаченi музикою пристрастi i юностi; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюiд чи дивний аромат, – в усьому цьому справжне задоволення, може, навiть найповнiше задоволення, що тiльки можливе в такому обмеженому й вульгарному вiцi, як наш вiк, вкрай плотський у своiх насолодах i вкрай банальний у своiх потягах....
До того ж цей юнак, якого вiн таким незвичайним випадком запiзнав у Безiловiй робiтнi, – чудовий образ. В усякому разi, з нього може розвинутися щось чудове. Його привабливiсть, незаймана чистота його юностi, його врода, схожа на ту, яку увiчнив давньогрецький мармур… З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном – або забавкою. Який живий жаль, що така врода приречена загинути!…
А Безiл? Яка психологiчно цiкава постать! Новий метод творчостi, свiжий спосiб бачення життя, так дивно навiяний самою лише присутнiстю людини, що несвiдома всього цього. Мовчазний i незримий дух iмлистих пущ та чистих лук нараз, немов Дрiада*, безстрашно постае перед зiр митця, бо в його душi, давно спраглiй за ним, пробудилася та натхненна проникливiсть, якiй однiй тiльки вiдкриваються чудовнi тайни природи. Форми й обриси звичайних речей стали високодосконалi, вони мовби набрали символiчноi вартостi – як взiрцi зовсiм iншоi, вищоi структури, що ii лиш тiнню е реальний свiт. Яке все це незвичайне! Щось подiбне знавали i в минулому. Чи ж не Платон, митець думки, перший заналiзував це? І чи не Буонарро-тi* вирiзьбив це у барвистому мармурi низки своiх сонетiв? Але, як на нашу добу, воно дивовижне....
Так, вiн повинен стати для Дорiана Грея тим, чим несвiдомо е сам юнак для художника, що створив чудовий його портрет. Вiн спробуе пiдкорити Дорiана своему впливовi – та, власне, вже наполовину досяг цього. І ця чудесна душа скорятиметься йому… А й справдi безмежними чарами надiлено цього сина Кохання й Смертi!
Раптом лорд Генрi зупинився i оглянувся на будинки. Е, та вiн уже проминув тiтчин! Усмiхнувшись до себе, лорд Генрi завернув назад. Коли вiн увiйшов у сутiнковий передпокiй, дворецький доповiв йому, що полуденок розпочався. Вiддавши лакеевi капелюха й тростину, лорд Генрi пройшов до iдальнi.
– Ти, як завжди, спiзнюешся, Гаррi, – докiрливо похитала головою тiтонька Егата.
Вiн тут-таки знайшовся з вибаченням i, сiвши на вiльний стiлець поруч ледi Егати, оглянув присутнiх. З кiнця столу до нього сором’язливо кивнув Дорiан, зашарiвшись вiд задоволення. Напроти лорда Генрi сидiла герцогиня Гарлi, жiнка надзвичайно добродушноi i лагiдноi вдачi, котру дуже любили всi, хто знав ii, i таких щедрих архiтектурних пропорцiй, якi в жiнках-негерцогинях сьогочаснi лiтописцi називають огряднiстю. Праворуч вiд неi мiстився сер Томас Бердон, радикальний член парламенту. Вiдомий вiн був тим, що у громадському життi залишався вiрним своему лiдеровi, а в приватному— найкращим кухарям, керуючись загальнознаним мудрим правилом: думай з лiбералами i обiдай з торi. Мiсце лiворуч вiд герцогинi посiдав мiстер Ерскiн iз Тредлi, лiтнiй добродiй вельми високоi культури й принадностi, котрий, однак, засвоiв собi лиху звичку мовчання, оскiльки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирiчного вiку, – як вiн сам колись пояснив ледi Егатi. Сусiдкою лорда Генрi за столом була мiсiс Ван-делер, давня приятелька його тiтоньки, достеменна свята серед жiноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що ii зовнiшнiсть скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бiк вона мала сусiдою лорда Фодела – чоловiка середнiх лiт, з великими знаннями й пересiчними здiбностями, i так само нудного, як мiнiстерський звiт у Палатi громад. Розмову мiж ним i мiсiс Ванделер проваджено було з тiею напруженою серйознiстю, що е, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якоi припускаються всi добропоряднi люди i якоi жодному з них не змог уникнути.
– Ми балакаемо про бiдолаху Дартмура, – поiнформувала герцогиня лорда Генрi, приязно киваючи до нього через стiл. – Як на вашу думку, вiн справдi одружиться з цiею чарiвною юною особою?
– Я гадаю, герцогине, що це вона вирiшила запропонувати йому руку.
– Який жах! – вигукнула ледi Егата. – Комусь конче треба втрутитись.
– Я чув з авторитетних джерел, що ii батько крамарюе галантереею та ще якимось канцур’ям, – з презирливою гримасою мовив сер Томас Бердон.
– А мiй дядько висунув думку про консерви!
– Якесь канцур’я! Що це таке? – спитала герцогиня, зводячи в подивi пишними руками.
– Це американськi романи, – пояснив лорд Генрi, дiстаючи собi перепiлку.
Герцогиня спантеличено розширила очi.
– Не звертайте на нього уваги, моя люба, – прошепотiла iй ледi Егата. – Вiн нiколи не говорить серйозно.
– Коли було вiдкрито Америку… – почав радикальний член парламенту i заходився викладати цiлий оберемок наймаруднiших iстин. Але, як i кожен, хто намагаеться вичерпати тему, вiн тiльки вичерпав терпiння слухачiв. Герцогиня зiтхнула i, скориставшися своiм привiлеем, впала у слово.
– Було б далеко краще, якби ii зовсiм не вiдкривали! – озвалась вона. – Де ж пак, нашi дiвчата тепер не мають нiякого вибору. Це зовсiм несправедливо.
– А я таки гадаю, що Америки нiколи й не вiдкривали, – докинув мiстер Ерскiн. – Їi, властиво, тiльки запримiтили.
– О! Але менi доводилось бачити ii мешканок, – непевно провадила герцогиня. – І, мушу визнати, здебiльшого вони дуже гарнi. Та й одягаються зi смаком. Вони ж бо замовляють собi вбрання у Парижi. Якби це й менi таку змогу!
– Кажуть, що доброчеснi американцi пiсля смертi потрапляють до Парижа, – пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепiв.
– Но, справдi? А куди ж потрапляють пiсля смертi поганi американцi? – поцiкавилась герцогиня.
– До Америки, – пiвголосом обiзвався лорд Генрi.
Сер Томас насумрився.
– Боюся, ваш небiж упереджений щодо цiеi великоi краiни, – звернувся вiн до ледi Егаги. – Я об’iздив усю Америку – директори тамтешнiх залiзниць були такi люб’язнi, що надавали менi спецiальнi вагони. І мушу запевнити вас: це чимало важить для освiти, вiдвiдини такоi краiни.
– Невже треба обов’язково побачити Чикаго, щоб стати освiченою людиною? – жалiсним тоном запитав мiстер Ерскiн. – Я не почуваюсь на силi для такоi подорожi.
Сер Томас повiв рукою.
– У мiстера Ерскiна в Тредлi ввесь свiт зiбрано на книжкових полицях! Але ми, практичнi люди, волiемо бачити речi, а не читати про них. Американцi – надзвичайно цiкавий народ: вони мають здорову розсудливiсть, це найхарактернiша iхня риса. Так, так, мiстере Ерскiн, американцi дуже розсудливi. Запевняю вас, серед них немае безглуздя!
– Це чистий жах! – скрикнув лорд Генрi. – Я можу пристати на грубу силу, але груба, практична розсудливiсть – рiч нестерпна. Просто непорядно керуватися нею у життi. Це наче пiдступний удар по iнтелектовi.
– Я не розумiю вас, – сказав сер Томас, заходячись краскою.
– А я розумiю вас, лорде Генрi, – з посмiшкою пробурмотiв мiстер Ерскiн.
– Парадокси по-своему штука дуже добра, але ж… – почав баронет.
– Це був парадокс? – спитав мiстер Ерскiн. – Я не думав. Що ж, можливо. У парадоксiв i правди – один i той самий шлях. Дiйснiсть повинна перше показати себе на цирковiй линвi. Поки Істина не стала акробатом, на неi не можна покладатись.
– Боже мiй, як ви, чоловiки, любите сперечатись! – озвалася ледi Егата. – Я, мабуть, нiзащо у свiтi не вiзьму в втямки ваших балачок… А на тебе, Гаррi, я така сердита! Навiщо ти намовляеш нашого милого мiстера Грея облишити з Іст-Ендом? Повiр, йому б там цiни не було. Слухачам би сподобалась його гра.
– Я хочу, щоб вiн грав для мене. – Лорд Генрi посмiхнувся i, глянувши край столу, вловив палкий погляд у вiдповiдь.
– Але ж вони там такi нещаснi, в тому Вайтчепелi, – не здавалася ледi Егата.
– Я можу спiвчувати будь-чому, крiм страждання, – знизав плечима лорд Генрi. – Цьому я вже не можу спiвчувати. Горе – це щось бридке й вiдразливе, воно занадто гнiтить нас. Модне тепер спiвчування болевi – страшенно хвороблива рiч. Яскравi барви, краса, радiсть життя – ось що мае викликати симпатii людини. А життевi виразки – чим менше про них говориться, тим краще.
– І все-таки Іст-Енд – дуже важлива проблема, – глибокодумно киваючи головою, промовив сер Томас.
– Ви маете рацiю, – погодився молодий лорд. – Але це проблема рабства, а ми намагаемось розв’язати ii, звеселяючи рабiв.
Полiтик запитливо подивився на нього.
– Тодi якi ж змiни ви пропонуете?
Лорд Генрi засмiявся.
– Я не бажаю змiнювати в Англii нiчого, крiм погоди. Мене цiлком задовольняе фiлософське споглядання. Але дев’ятнадцяте столiття збанкрутувало через надужиток спiвчуттiв. Тому моя рада була б удатися до науки, щоб вона випростала нас. Емоцii добрi тим, що зводять людей на манiвцi, а наука – тим, що не знае емоцiй.
