Що заважало – так це бажання отримати все й вiдразу, яке входило в суперечку з можливiстю отримати бiльше потiм. Короткостроковi i довгостроковi цiлi всякчас суперечили одна однiй.
Інодi справи йшли погано, тодi доводилося вигадувати новi способи збереження життя. Інодi – дуже добре, але тодi з подивом можна було виявити, що i вдалого перiоду полювання було замало, хотiлося все бiльше й бiльше, хотiлося чогось нового.
«Ресурси обмеженi, потреби безмежнi», – прорече багато пiзнiше економiст. Як же нам оптимально розпорядитися ресурсами i максимально задовольнити потреби?
Ця задача без рiшення вже тисячолiття турбуе палкi голови.
Homo economicos став непомiтною тiнню homo sapiens, поступово поглинаючи його все бiльше i бiльше. Практично все, чим ми пишаемося як досягненнями цивiлiзацii, можна назвати продуктом економiки, – палаци й парки, можливiсть зв’язатися з людиною через океан за частку секунди i можливiсть розплатитися банкiвською карткою, лiтаки й автомобiлi, космiчний туризм i пакетики з чаем (добре, чай можна замiнити на вiдкриття файлiв «клацанням» по них).
Але повернiмося до витокiв економiчноi думки i спробуймо простежити за ii еволюцiею.
Аристотель i Платон висловилися, мабуть, про все, тому почнiмо з них.
Аристотель розрiзняв так званi економiку i хрематистику.
Економiка – цiлеспрямована дiяльнiсть зi створення благ, необхiдних для природних потреб людини.
Хрематистика – наука про збагачення, мистецтво накопичувати багатство (грошi i майно).
Такий подiл немов пiдкреслюе бажаний аскетизм економiки – задовольнити лише природнi потреби. Але ж ми пам’ятаемо, що потреби е безмежними. Спочатку ми говоримо: «Менi потрiбна квартира й машина. І все. Бiльше нiчого не треба». Якщо це з’явилося, то: «Все-таки квартира побiльше. І дiтей треба вивозити на природу. Ще замiський будиночок». Якщо i з цим склалося, то часто: «А ще яхта. Маленька». А потiм велика, потiм гелiкоптер, палац, лiтак… Бiльшiсть все ж таки не мае «стоп-крана бажань».
Тому подiл Аристотеля виявився умовним.
Тепер щодо Платона. Вiн вважав, що «люди вiд самого народження вiдрiзняються одне вiд одного тим, хто з них мае талант до тiеi чи iншоi справи». Коли так, то саме подiл працi е основою економiчного процвiтання. Грошi для Платона – лише засiб обмiну, а не збагачення i накопичення, зайвi грошi Платон пропонував вилучати. Накопичувати, вважав вiн, можна лише конкретнi матерiальнi речi.
Придивившись уважнiше до iдей Платона та Аристотеля, побачимо, що вже тодi було присутне питання, яке досi хвилюе суспiльство. Це спiввiдношення мiж свободою i справедливiстю. З одного боку, давнi фiлософи намагаються надiлити людей свободою – в пошуку талантiв, в успiшнiй дiяльностi, з iншого – нiбито ставлять бар’ери надмiрному збагаченню, що само собою вже обмежуе свободу. Дилему первинностi свободи або справедливостi не розв’язано й донинi.
Меркантилiзм
У чому секрет економiчного успiху краiни? Звернiться з цим питанням до громадянина на вулицi, i досить часто ви почуете, що важливо експортувати (продавати за кордон) якомога бiльше, а iмпортувати (купувати з-за кордону) – якомога менше. Бачення позитивного сальдо торгiвлi як джерела багатства краiни – давня iдея. Часто вона базуеться на побутовому сприйняттi економiки – на сприйняттi грошей як основноi мети. Купити дешевше, продати дорожче i накопичити багато грошей. Історично ця iдея називаеться меркантилiзмом («mercari» – торгувати). Меркантилiстовi Китай здаеться найуспiшнiшою краiною, що торгуе на весь свiт.
Звiдки взагалi беруться невiрнi економiчнi iдеi? З досвiду. Типова помилка post hoc, коли ми бачимо закономiрнiсть у послiдовностi подiй. Але «пiсля цього» – ще не означае «внаслiдок цього». Так i меркантилiзм грунтувався на досвiдi краiн, якi активно торгували з колонiями. Краiни ставали успiшними, але iншi чинники «викидалися» з розгляду, за основу брався один варiант: вони розбагатiли через активну торгiвлю, бо продавали набагато бiльше, нiж купували.
Але в сьогоднiшньому економiчному свiтi успiшнi краiни не показують безумовно позитивного сальдо зовнiшньоi торгiвлi. Найчастiше вони можуть мати вiд’емне значення цього показника, але при цьому забезпечувати високий рiвень життя своiм громадянам. Як таке можливо? Якi джерела високого рiвня життя? І про це ви дiзнаетеся в нашiй книзi.
Наразi ж повернiмося до меркантилiстiв. Французький мислитель Антуан Монкретьен увiв в ужиток сам термiн «меркантилiзм» i обгрунтував полiтику активного державного протекцiонiзму, що сприяе розвитку i захисту «нацiонального виробника». Начебто все логiчно. Не дати iмпортним товарам витiсняти вiтчизнянi, активно просувати свiй товар, збiльшуючи таким чином зайнятiсть свого населення. Здавалося б, саме так i треба розвиватися.
Критики меркантилiзму знову нагадують про обмеженi ресурси. Захищаючи власний ринок, ми вiдволiкаемо громадян в тi галузi, в яких наша краiна може бути далеко не найкращою. А це означае, що ми втрачаемо альтернативу – можливiсть цих громадян знайти себе в iншiй галузi. Ми не можемо посiдати провiдне становище у всiх галузях, у нас не вистачить для цього людей. Отже, вслiд за короткостроковими полiпшеннями можуть прийти довгостроковi погiршення, коли величезнi маси людей будуть задiянi в непродуктивнiй дiяльностi. Згадаймо Радянський Союз. Очищений вiд небажаноi конкуренцii з боку iмпорту, вiн буквально продукував неефективнi галузi, якi трималися лише на вiдсутностi альтернативи. Тому основна претензiя до меркантилiзму – це неоптимальне використання обмежених ресурсiв. Крiм того, протекцiонiзм з одного боку часто стикаеться з протекцiонiзмом з iншого у виглядi вiдповiдних мит i закриття ринку. Якщо така економiчна поведiнка стане масовою, то ми можемо побачити величезну кiлькiсть неефективних, штучно захищених пiдприемств i ринкiв.
Нам слiд сприймати мiжнародну торгiвлю як гру з нульовою сумою. Уявiть собi, що ми зiбрали в кiмнатi кiлька людей з грошима. І цi люди почали грати в карти на грошi. Хтось виграе, хтось програе, але сума грошей в кiмнатi не може змiнитися. Так i в мiжнароднiй торгiвлi. Якщо хтось мае позитивне сальдо (експорт мiнус iмпорт) зовнiшньоi торгiвлi, то хтось iнший обов’язково мае негативне. Сума завжди дорiвнюе нулю. Це i е гра з нульовою сумою. Якщо кожен буде прагнути позитивного сальдо, то, швидше за все, вiн стане виставляти тi чи iншi загороджувальнi бар’ери. Якщо цим почне займатися кожен, слiдуючи iдеям меркантилiзму, то буде виробляти навiть тi продукти, в яких вiн абсолютно неефективний.
Подивiмось на те, чи е зв’язок мiж рiвнем життя населення i пiдсумком зовнiшньоi торгiвлi сьогоднi. Для оцiнки рiвня населення ми будемо використовувати показник ВВП на душу населення. Ми розберемо його пiзнiше, поки ж приймiть цей показник як критерiй економiчноi успiшностi.
Як бачимо, сальдо зовнiшньоi торгiвлi не е тим засобом, який гарантовано призводить до зростання добробуту. Чому ж меркантилiсти думали iнакше? За iхнiх часiв ситуацiя була iншою, i статистика пiдказувала iм iншi висновки.
Подивiться на основнi доктрини меркантилiзму. Якщо знайдете серед них своi, то вам точно вiдкриеться багато нового в цiй книзi:
1. Основа багатства – це дорогоцiннi метали, перш за все золото.
2. Праця продуктивна лише в тих галузях, що працюють на експорт.
3. Держава мусить пiдтримувати експорт, обмежувати конкуренцiю з боку iмпортних товарiв.
4. Зростання населення е бажаним для забезпечення низькоi ставки заробiтноi плати i високоi норми прибутку.
А тепер вiдвернiмося вiд економiки в бiк класичноi поезii:
Гомера лаяв, Феокрiта,
Зате читав Адама Смiта
І сильний був економiст,
Тобто доводити мав хист,
На чiм держава багатiе,
І чим живе, i як вона
Бува без золота мiцна,
Коли продуктом володiе.
На все те батько не зважав
І, знай, маетки заставляв.
(Переклад з росiйськоi М. Рильського)
Сильним економiстом, за версiею Пушкiна, був Євгенiй Онегiн. У словах «бува без золота мiцна, коли продуктом володiе» ми бачимо явну противагу вищеописаному меркантилiзму, а посилання на Адама Смiта не випадкове.
Гомера лаяв, Феокрiта, зате читав Адама Смiта i сильний був економiст
Економiчне благополуччя – явище, що не дае спокою економiстам. Хвилювало воно й Адама Смiта, якого смiливо можна вiднести до числа людей, чиi iдеi кардинально змiнили свiт. Великому шотландцевi багато чим завдячують люди, котрi, можливо, навiть не знають його iменi.
Дослiджуючи причини багатства народiв, Адам Смiт приходить до несподiваного висновку, що спроби керувати економiчною дiяльнiстю людей призводять до зворотних наслiдкiв – спотворення конкуренцii, зниження мотивацii, помилок у прiоритетах. Часто, побачивши проблему, ми кидаемося ii вирiшувати. Але в умовах обмежених ресурсiв, вирiшуючи одну проблему, ти автоматично вiдтягуеш ресурси вiд вирiшення iнших задач. Якщо ти вирiшив побудувати Байкало-Амурську магiстраль або Днiпрогес, то маеш розумiти, що в тебе завжди була альтернатива для використання людей, капiталу, землi. Добрi намiри далеко не завжди ведуть до найкращого результату. Регулювання економiки чимось схоже на лiкування людського органiзму за допомогою медпрепаратiв. Впливаючи позитивно на один орган, ти часто погiршуеш стан iншого.
Адам Смiт шляхом довгих спостережень, дискусiй й умовиводiв приходить до абсолютно революцiйного висновку – втручання «зверху», вплив держави навiть у добрих намiрах завдае бiльше шкоди, нiж користi. Тобто, побачивши проблему, у випадку з економiкою краще почекати, як вирiшить ii «невидима рука» (так Смiт називав ринковi сили).
Пояснимо на прикладi. Припустимо, цiна на якийсь товар надто висока i приносить надприбуток власнику. Ми можемо спробувати вiдрегулювати цiну, але, якщо перестаратись i зробити ii надто низькою, виробляти товар буде зовсiм невигiдно. Надприбуток швидко зацiкавить iнших. Вони почнуть займатися подiбною справою, а щоб виграти в конкуренцii, знижуватимуть цiну. Новi й новi гравцi ринку виникатимуть, поки дана дiяльнiсть е бiльш прибутковою за iншi можливостi. І це буде знижувати цiни на продукцiю. Потiм в якийсь момент поява нових учасникiв ринку припиниться, тому що прибуток вже не буде виглядати привабливим вiдносно iнших галузей. Ось так, без будь-якого втручання цiни можуть стати справедливими.
І що ж тодi робити державi в економiцi? Адам Смiт вiдповiдае на це так:
«…Государевi слiд виконувати тiльки три обов’язки; вони дiйсно мають дуже важливе значення, але е ясними i доступними для звичайного розумiння: по-перше, обов’язок захищати суспiльство вiд насильства i вторгнення iнших незалежних суспiльств; по-друге, обов’язок захищати в мiру можливостi кожного члена суспiльства вiд несправедливостi i гноблення з боку iнших його членiв, або обов’язок встановити суворе виконання правосуддя, i по-трете, обов’язок створювати й утримувати певнi громадськi споруди i установи, створення i змiст яких не може бути в iнтересах окремих осiб або невеликих груп, оскiльки прибуток вiд них не зможе нiколи вiдшкодувати витрати окремiй особi або невеликiй групi, хоча i зможе, часто з надлишком, оплатити iх загальному суспiльству…»
Проаналiзуймо це положення Адама Смiта. По сутi, ми бачимо тут усього три функцii:
– оборона;
– судова система;
– деякi громадськi функцii, надто дорогi для органiзацii невеликою кiлькiстю осiб (наприклад, дороги, музеi).
Звернiмо увагу, що ми не бачимо тут за державою (государем) жодноi виробничоi дiяльностi, бiльш того, ми не знаходимо тут освiти, медицини, пенсiйноi системи i так далi. Це капiталiзм практично в чистому виглядi, коли розвиток економiки вiдбуваеться на пiдставi механiзмiв саморегуляцii, коли виживае найбiльш ефективний, а надприбуток не може iснувати довго, адже в галузi, де вiн з’являеться, посилюеться конкуренцiя, новий капiтал i новi пiдприемцi прагнуть пiдвищеноi рентабельностi, а потiм в умовах конкуренцii знижують цiни до прийнятного рiвня.
Саморегулююча система часто мае дивовижнi властивостi самоорганiзацii. Але за рахунок чого ж проявляеться економiчне зростання? Те, що капiтал без «регулювання зверху» вiльно перетiкае мiж галузями, – це добре, але чи достатньо цього?
Адам Смiт основним джерелом зростання бачив подiл працi, що пiдвищуе продуктивнiсть:
