«Славу величну i здобич пресвiтлу ви разом придбали —
Ти i твiй син. Великi i славнi всi будуть богове,
95 Як два боги одну жiнку обманом своiм подолають.
Знаю i те я прекрасно, що ти, наших мурiв злякавшись,
Мала в пiдозрi гостиннi доми в Карфагенi могутнiм.
Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?
Чом не укласти нам вiчного миру i не одружить iх?
100 Ти досягнула, чого так бажала у серцi своему:
Вже запалала коханням Дiдона, жар костi iй палить.
Отже, керуймо цим спiльним народом на рiвних началах:
Хай i вона чоловiку-фрiгiйцевi служить як жiнка,
Хай i тiрiйцi, як придане, ввiйдуть в твое володiння».
105 Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,
Щоб iталiйську могутнiсть загнати на берег лiвiйський,
Вiдповiдае Венера: «Хто буде такий нерозумний,
Щоб не годився на це i з тобою вiйну починав би?
Тiльки б усе те, про що ти говориш, щасливо здiйснилось!
110 Та непокоiть мене i доля, i те, чи Юпiтер
Згоден, щоб спiльне було у пунiйцiв з троянцями мiсто;
Схвалить чи нi вiн союз тих народiв, сполучення iхне.
Ти його жiнка, тобi таки личить його попросити;
Йди, я пiду за тобою». На це знов цариця Юнона:
115 «Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу
Те повести все, що статися мае, скажу коротенько:
Завтра на лови Еней i Дiдона нещасна до гаю
Виiхать хочуть, як тiльки Тiтан свое ранне промiння
Свiтовi завтра появить i землю почне осявати,
120 Чорну зiшлю градову на них тучу, коли гарячкове
Заметушаться ловцi й опережуть сiтями iзвори,
Зливою змию, заграю громами iз хмарного неба.
Все товариство тодi розбiжиться i в темрявi зникне.
Вождь тодi Троi й Дiдона, обое, вбiжать до печери
125 Разом. З'явлюся i я там, якщо ж i твоя на те буде
Воля, то iх у подружжя зв'яжу я навiк, – хай належна
Буде йому. Тут же буде й весiлля?» На те Кiтерея
Згоду дала й усмiхнулась, бо пiдступ ii зрозумiла.[87 - Пiдступ Юнони, яка хотiла затримати Енея в Африцi i не пустити в Італiю.]
Рання тим часом iз хвиль Океану вже вийшла Аврора,
130 І засвiтилося небо промiнням, а молодь добiрна
З брам висипае i сiтi несе очкуватi, i сильця,
Й ратища широколезi; iздцi виiжджають массiльськi
З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця
В спальнi, i ждуть при порозi на неi пунiйськi вельможi.
135 Жде й дзвiнконогий баский аргамак бiля входу, – в оздобi
З пурпуру й золота вiн неспокiйно глодае вудила, Пiною вкритi.
Аж, зрештою, вийшла iз почтом великим:
Шати сiдонськi на нiй i обшитi каймою в мережах,
І сагайдак золотий, iз золота шпилька у косах,
140 Застiбка з золота шати багрянi на нiй запинае.
От i фрiгiйський з'явився загiн, i з Іулом веселим
Всi виступають. Та серед усiх сам Еней найпишнiший
Мiж товариством з'явився й з'еднав тi загони обидва.
Мов Аполлон, що додому з зимiвлi з-над Ксанту вертае
145 І прибувае з Лiкii на Делос, щоб тут вiдновити
Знов хороводи, а при вiвтарях уже товпляться всумiш
Жителi Криту й дрiопи строкатi, iще й агатiрси;[88 - Аполлон узимку перебував у Лiкii, в Малiй Азii, а влiтку на островi Делосi, де його прихiд вiтали спiвами й танцями.]
Сам вiн ступае верхiв'ями Кiнту, i кучерi буйнi
Лавром вiнчае м'яким, i вiнець золотий накладае,
150 Й стрiли на плечах дзвенять, – та нiчим же не гiрший вiд нього,
Ідучи верхи, Еней: такою вiн сяе красою.
А прибули вони в гори високi, у нетрi безкраi,
З гiр позбiгали козулi, iз скельних верхiв розiгнавшись,
Оленi з другого боку поля пробiгають розлогi,
155 Куряву збили, тiкають, юрбою верхи покидають.
А молоденький Асканiй на борзому конику грае
По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;
Молиться в серцi, щоб так йому з гiр або лев рудошкiрий,
Або запiнений дикий кабан на путi нагодився.
160 Але тим часом по цiлому небу знялися великi
Шуми i гуркiт, i ринула злива усумiш iз градом.
Тут весь тiрiйський загiн i за ним уся молодь троянська,
З ними й дарданський Венерин унучок у сторони рiзнi,
Перелякавшись, розбiглись шукать собi схову; тут рiки
165 З гiр полилися. Дiдона й володар троянський в печеру
Вбiгли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля i Юнона,[89 - Землю, як найдавнiшу з богинь, подiбно Юнонi, вважали покровителькою шлюбного життя.]
Шлюбiв творителька, знак подали. Заiскрилося небо
І вiдгукнулось на шлюб цей; заплакали нiмфи на горах.[90 - У цьому шлюбi блискавка була замiсть весiльного смолоскипа i плач нiмф замiняв весiльнi спiви.]
Мить та найпершою горя i смертi причиною стала.
170 З тоi хвилини Дiдона вже бiльше не крие кохання;
Вже на людський поговiр не зважае, не дбае про славу:
Зве це подружжям, щоб назвою тою свiй грiх прикрасити.
Зараз пiшла по лiвiйських просторих мiстах
Поголоска, В свiтi вiд неi швидкiшоi гидi нiде не бувае.
175 В русi жива, вона сил набувае й росте по дорозi;
Спершу вiд страху мала, вона згодом сягае до неба,
Ходить сама по землi, а голову в хмарах ховае.
Кажуть, що мати Земля породила ii, бо сердита
В гнiвi була на богiв; тож ii, вже останню дитину,
180 Кея сестру й Енкелада, у бiгу швидку й бистрокрилу,
Їм породила, потвору велику й страшну, – скiльки в неi
Пер е на тiлi, то стiльки е й бистрих очей попiд ними —
Дивно сказать – стiльки ж уст i у них язикiв стiльки ж само,
Стiльки ж i вух насторожених. В темрявi ночi лiтае
185 Помiж землею i небом; i скиглить, очей не заплющить
Навiть в солодкому снi. Вдень сидить, вигляда на вершечках
Башт, на високих покрiвлях, мiста з них лякае великi,
