Глянуть на нього не може нiхто, анi слова промовить;
М'ясо нещасних вiн iсть i чорну iх кров випивае.
Бачив на власнi я очi, як двох наших друзiв схопив вiн
В руку могутню i геть розтрощив iх об скелю в печерi,
625 Сам горiлиць простягнувшись; а пасока мила пороги.
Бачив, як iв вiн чорною кров'ю спливаюче тiло,
Як мiж зубами у нього тремтiли ще теплi частини,
Хоч це безкарно йому не минулось. Улiсс-бо такого
Глуму не стерпiв, в такiй небезпецi свого iтакiець
630 Хисту не втратив. Бо велет, вечерi смачноi споживши
І упоiвшись вином, простягнувся в печерi, й вiдкинув
Голову вбiк, i випльовував пасоку й куснями м'ясо
Всумiш з кривавим вином, увi снi. Тодi ми, помолившись,
Жеребом розподiлили, що кожний з нас зробить, i колом
635 Стали всi разом, i гострим дрючком ми йому просвердлили
Око його величезне, яке одиноке з-пiд лоба
Дико дивилось, завбiльшки таке, немов щит арголiйський
Чи Аполлона свiтило; нарештi ми легше зiтхнули —
Помста за друзiв збулась. Та скорiш утiкайте, нещаснi,
640 Линви одрiжте й тiкайте.
Ох, бо таких же, як той Полiфем, що в глибокiй печерi
Мае отари вовнистi i доiть, таких же жахливих
Інших ще сотня на цiм узбережжi страшнiм проживае,
Плем'я проклятих циклопiв блукае по горах високих.
645 Третiй раз мiсяць уже своi роги виповнюе свiтлом,
Як у дрiмучих лiсах мiж барлогами звiрiв я диких
Вiк коротаю й зi скель на жахливих циклопiв дивлюся,
Вчувши лиш тупiт iх нiг i iх голос, тремчу, а злощасний
Харч – ягiдки i твердий, наче камiнь, дерен достачають
650 Вiти зеленi, та з зiлля корiння я рву й споживаю.
От я навколо дивлюся i перший я флот цей побачив,
Що наближався сюди. Та чий би не був вiн, готов я
Здатися, – досить уже, що вiд диких я тих врятувався.
Краще вже ви вiдбирайте життя, в який хочете спосiб».
655 Ледве вiн вимовив це, як ми пастуха Полiфема
Вздрiли самого, коли iз отарою вiн iз своею
Сунув з гори, величезний, на берег iздавна знайомий,
Дика потвора, жахлива, огидна, iз вибитим оком.
В ходi впевняеться, взявши у руку обчiмхану сосну;
660 Вiвцi вовнистi при ньому, розрада його одинока,
Втiха в терпiннi едина. —
Тiльки дiйшов до води i забрiв уже глибоко в хвилю,
Взявся вмивати спливаюче кров'ю, роздовбане око.
Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,
665 Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.
Страхом охопленi, ми з прохачем, що нам прислужився,
Далi тiкаемо в трепетi, мовчки вiдрiзуем линви,
І налягаемо разом на весла, й веслуемо дружно.
Вiн спостерiг i звернувся в той бiк, звiдки голос доходив
670 І, не спроможен нiчого руками вхопити й не годен
Хвиль iонiйських в ходi дорiвнятися, страшно ревнув вiн;
Хвилi на морi усi затремтiли вiд реву такого,
Аж затряслася в основах своiх вся земля iталiйська,
Й Етна крутими печерами гучно також заревiла.
675 Враз цiле кодло циклопiв, розбуджене, з гiр височенних
Рине на пристань, заповнюе берег. А ми споглядаем,
Як оте братство етнейське, що чолами зiр досягае,
Аж iз очей те збiговисько iскрами сипле. Бувае,
Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,
680 Чи кипариси в шишковiм вiнку, чи Юпiтерiв вгору
Вирiс то лiс i дiброва Дiани. А сполох нас гонить
Якнайскорiше розмотувать линви й вiтрила пiд подув
Вiтру попутного ставити швидко. Та слово Гелена
Остерiгае, що Сцiлла й Харiбда в путi нас чигають,
685 На волосочку единому смерть вже повисла над нами
Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.
Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на помiч
З боку вузького Пелору Борея послав вiтровiя.
От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,
690 Й попри затоку Мегари, i Тапс низовинний.
Туди-то Ахеменiд, друг Улiсса нещасного, вказував шлях нам,
Знову пливучи мiсцями, якими блукав вiн ранiше.
Проти затоки Сiканськоi водяний острiв Племур е,
Той, що давнiше Ортiгiя звався. Алфей, кажуть, рiчка,
695 Скрито пiд морем з Елiди пропливши (де нинi джерела
Є, Аретузо, твоi), в сiкулiйськii води розлився.
Можним богам того мiсця з наказу приносимо жертву.
Потiм минаю ще землю врожайну, багнисту Гелеру;
Скель ми високих Пахiну звисаючих лиш доторкнулись.
700 Вже й Камарiна, що долею велено iй не мiнятись,
Нам появилась, а далi Гелойськi поля, там i Гела,
Названа дикоi рiчки iм'ям, а ще далi високi
Мури своi Акрагант уже здалека нам вiдкривае,
Славний колись найдобiрнiших коней розплiдник. Лишаю
705 Теж i тебе, Селiнунте, багатий на пальми, з попутним
Вiтром, й моря лiлiбейськi, пiдводними скелями грiзнi.
Звiдси прийняв мене жалiбний берег i пристань Дрепану.
Тут, по негодах на морi лихих, я втрачаю Анхiса,
Батька й розраду мою у журбi i тужливiй недолi.
710 Тут, любий батечку мiй, ти мене покидаеш в знемозi.
Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,
Навiть i вiщий Гелен, хоча стiльки страшного пророчив,
Не передрiк цього смутку, нi навiть Келайна жорстока.
Так цi скiнчились зусилля, така була цiль тим блуканням.
715 Звiдти як вирушив я, то привiв мене бог в вашi землi».
Так нам батько Еней, коли всi його слухали пильно,
Розповiдав про призначення боже й своi мандрування;
