Й бачимо здалека гори тiнистi, пiд ними низинну
Землю Італii. Перший Ахат тут «Італiя!» крикнув,
Й радiсно все товариство вiтае Італiю гучно.
525 Батько Анхiс тодi келих великий вiнком обплiтае,
Чистим вином наповняе й богiв закликае, на кiлi Сам стоячи на високiм.
«Моря богове й землi i владики усiх буревiiв,
Легку дорогу пошлiть нам, попутними вiйте вiтрами».
530 Зараз змоглися попутнi вiтри, i вiдкрилася близько
Пристань, i навiть на замковi храм показався Мiнерви:[78 - …пристань i… храм… Мiнерви… – теперiшне Кастро в Калабрii.]
Друзi стягають вiтрила, до берега судна справляють.
Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,
Бризки солонi вдаряють об скелi, що вибiгли в море,
535 Що й не доглянеш, де пристань, бо скелi, мов вежi стрiмчастi,
Наче стiною обабiч ii обняли, що й не видно
Храму вiд берега. Тут я побачив – це перший знак вiщий —[79 - За римським звичаем, слiд зважати на перший вiщий знак пiд час сходження на берег.]
Четверо коней, мов снiг отой бiлий, в широкому полi
На пасовиську. Тут батько Анхiс: «О земле гостинна,
540 Заповiдаеш нам вiйни, тож коней для бою плекають,
Це ж бо вiйною грозить. Та коней колись ми привчили
Воза тягти i, впряженi в ярма, вже слухають вiжок,
Отже, й надiю на мир нам ворожать». І от ми благаем
Ласки святоi в Паллади у зброi дзвiнкiй, яка перша
545 Нас привiтала. При вiвтарi чола у шати фрiгiйськi
Ми загортаемо й, за заповiтом Гелена суворим,
Шану належну складаем богинi Юнонi аргiвськiй.
Й без зволiкання принiсши, як слiд, обiтованi жертви,
Роги покритих вiтрилами рей до моря звертаем,
550 І покидаемо грецькi оселi i ниви непевнi,
Й бачимо далi затоку Таренту, як правда, що кажуть,
Мiсто Гераклове й далi навпроти – Лацiнська богиня[80 - Лацiнська богиня – Юнона, що на мисi Лацiнiй в областi Бруцiй мала славнозвiсний храм. На цьому ж мисi були мiста Кавлон i Сцiлацей.]
Й замки кавлонськi, а сам Сцiлацей, що судна всi трощить.
Далi виднiе з-за хвиль уже Етна, гора трiнакрiйська,
555 Здалека чути могутнiй рев моря й удари об скелi;
Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безоднi
Води гуляють i хвилi довкола пiском обертають.
Батько Анхiс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харiбда,
Нам-бо Гелен вiщував про верхiв'я цi й скелi жахливi.
560 Гей же, другове, геть звiдси, на весла наляжте старанно».
Роблять вони, як вiн каже, i вже Палiнур iз них перший
Влiво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снастi.
Цiла громада лiворуч i вiтром, i веслами гнала.
То нас до неба крутiж той на вигнутих хвилях пiдносить,
565 То в пiдземелля кудись аж до манiв несе нас та хвиля.[81 - …до манiв… – до пiдземного царства тiней.]
Три рази чули ми голос, як скелi гули у безоднях,
Бачили тричi, як пiна морськая оббризкала зорi.
Цим нас, утомлених, вiтер покинув i сонце лишило,
Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопiв.
570 Пристань там е величезна, безпечна вiд вiтру, спокiйна.
Та недалеко зловiсно гримить всеруйнуюча Етна.
То аж пiд небо хмари вибурхуе чорнi i клуби
Смольного диму, розжарений попiл пiдносить, то знову
Кидае кулi вогненнi i ними черкае об зорi.
575 Часом з середини рветься i скелi кругом розкидае,
Ними вергае, розтоплений камiнь шпурляе до неба
Й гучно з найглибшого дна закипае. Розказують люди,
Що Енкеладове тiло ця валява тисне, вiд грому
Пiвобгорiле, що й Етну могутню на нього поклали.
580 Вiн же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палае.
Як утомивши лежанням один бiк, вiн ляже на другий,[82 - Вiн – Енкелад. Виверження Етни бувае нiбито через зусилля цього гiганта звiльнитися з-пiд гори.]
З гуком дрижить вся Трiнакрiя, й небо вкриваеться димом.
Цiлу ми нiч на ту з'яву страшенну з-за лiсу дивились.
Не розумiли ми, звiдки той гуркiт походить, бо анi
585 Зорi не сяли вогнями, нi обрiй також не свiтив нам
Зоряним блиском, але усе небо стемнiло й глибока
Нiч непогiдна у хмари закутаний мiсяць держала.
Заграва другий вже день сповiщала i з обрiiв неба
Рання зоря розполохала вогкii тiнi, як раптом
590 Вийшов iз лiсу незнаний якийсь чоловiк чудернацький,
Зморений тяжко, нужденний, обдертий, i руки в благаннi
До узбережжя простяг. Придивляемось – в брудi страшному,
Бороду геть запустив вiн, а одiж уся реп'яхами
Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нiм легко пiзнати,
595 Що при озброеннi рiдному посланий був проти Троi.
Вiн же, як тiльки побачив iздалека зброю троянську
Й одiж дарданцiв, то вигляду цього вiн трохи злякався
Й кроки затримав своi, а потiм як кинувся раптом
До узбережжя з плачем i слiзно почав нас благати:
600 «Тевкри, i зорями, й силами неба я вас заклинаю,
Згоден я, де б не везли ви мене, лиш вiзьмiть iз собою.
Я-бо один iз данайського флоту, i вам признаюся,
Що на троянськi пенати вiйною пiшов я. За те ви,
Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду
605 Киньте, втопiть у безмежному морi. Як згину, хоч тiльки
Буде потiхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапае
Нас за колiна, до нiг припадае. А ми закликаем,
Хай нам розказуе, хто вiн, якого вiн роду, хай скаже,
Що його змушуе нам вiдкриватись. Сам батько Анхiс тут
610 Довго не думае, а подае юнаковi правицю, —
Родить надiю у нiм очевидна оця запорука.
Зрештою, вiн, позбувшися страху, розказуе ось що:
«Я iз Ітаки походжу, Улiсса нещасного воiн,
Ахеменiд на iм'я; пiд Трою пiшов я, бо батько
615 Мiй, Адамаст, був бiдняк, – та краще й менi б така доля! —
Тут залишили мене в величезнiй печерi циклопа[83 - Про пригоди Одiссея i його супутникiв у печерi Полiфема, ослiплення циклопа (кiклопа) i чудесну втечу грекiв розповiдае Гомер у IX пiснi «Одiссеi».]
Друзi, забувши про те, як самi вiд порогiв жахливих
В страху тiкали вони. Оселя та темна, простора,
В пасоцi вся вiд бенкетiв кривавих. Зiрок досягае
620 Велетень той (заберiть же, богове, ту погань зi свiту!),
