Врештi, замовк, закiнчивши на цьому, й пiшов на спочинок.
Книга четверта
Дiдона признаеться своiй сестрi Аннi, що закохалась в Енея, i, пiдтримана сестрою, вiддаеться надii на одруження з ним. Щоб вiдвернути Енея вiд Італii, Юнона використовуе це i домовляеться з Венерою щодо його одруження з Дiдоною. Полювання, буря i «шлюб» Енея з Дiдоною. Поголоска про любовний зв’язок мiж ними. Лiвiйський цар Ярба благае Юпiтера покарати Дiдону. Меркурiй повiдомляе волю Юпiтера Енеевi, i той потай готуеться до втечi. Довiдавшись про намiр коханого, Дiдона гiрко йому докоряе i вiдкидае всякi виправдання. Троянцi готуються до вiдплиття. Дiдона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчувае свою смерть i готуеться до неi. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що iхнiй флот вiдпливае, Дiдона проклинае Енея i в розпачi вмирае.
Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна
Рана ця в серцi ii палае вогнем невидимим.
З пам'ятi в неi не сходить велика хоробрiсть героя
Й роду висока достойнiсть; у серцi вiдбивсь його образ,
5 Закарбувались слова, i нудьга не дае вiдпочинку.
З Фебовим свiтлом рання зоря уже свiт оглядала,[84 - Фебове свiтло – сонячне свiтло, сонце.]
Вогкiсть i темiнь змiтаючи з неба, а хвора душею
Мовила так до сестри, що горю ii спiвчувала:
«Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?
10 Гiсть небувалий, який завiтав тепер в нашу домiвку,
Що за велична постава у нього, вiдвага, хоробрiсть?
Вiрю я й не помиляюсь, богiв це, напевно, нащадок.
Тож боягузливiсть пiдлi виказуе душi. Гей, скiльки
Доля ним кидала, мовив вiн, скiльки ж бо воен провадив.
15 Серцю якби не сказала я твердо й рiшуче, що бiльше
Не одружуся нiколи (як з першим коханням у мене
Не пощастило й скiнчилося смертю), якби осоружнi
Ложе подружне й весiлля менi не були, то спокусi,
Може б, я цiй пiддалась. Ох, Анно, тобi признаюся,
20 Що, як утратила я чоловiка, сердегу Сiхея,
З днини тiеi, як злочином брата сплямилися кров'ю[85 - …злочином брата… – Пiгмалiона, що вбив чоловiка Дiдони Сiхея.]
Нашi пенати, – единий лиш вiн почуття в менi зрушив,
Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,
Я вiдчуваю. Та хай пiдо мною розступиться краще
25 Вглиб ця земля, нехай батько могутнiй до тiней Еребу
Громом небесним пошле мене в темiнь бездонну, нiж мала б,
Сороме, втратить тебе i закони твоi потоптати.
Той, що з'еднався зi мною у першiм коханнi, в могилi, —
Хай там пильнуе його, на вiчнi вiки зберiгае», —
30 Так вона мовить i шати зливае рясними сльозами.
Анна на це: «Ти, над сонце милiша менi, чи ти хочеш
В смутку самотня лiта молодi змарнувать, не зазнавши
Анi потiхи з дiтей дорогих, нi розкошiв кохання?
Думаеш, дбае небiжчикiв прах чи iх душi про все це?
35 Ще-бо в жалобi твоiй iз лiвiйцiв нiхто чи з тiрiйцiв
Не прихилив твого серця; вiдкинутий Ярб i багато
Владцiв, що iх на звитяги багатi ще Африки землi
Живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?
Нiби тобi невiдомо, на землях чиiх ти осiла?
40 Тут ось гетулiв мiста, нездоланного в вiйнах народу;
Далi нумiди на конях негнузданих, нехлiбосольна
Сiрта, й безводна краiна, i плем'я баркеiв шалене.
Нащо спогадувать вiйни, що з Тiру грозять, i погрози
Рiдного брата?
45 То провидiння божисте, здаеться менi, i Юнони
Ласка вiтрами цi судна iлiйськi сюди ось пригнали.
Сестро, подумай, якi будуть славнi i мiсто, й держава
За допомогою мужа такого? Якими дiлами
Слава пунiйцiв при збройнiй помочi тевкрiв засяе!
50 Божоi ласки проси, i, жертву благальну принiсши,
Гостям годи, i придумуй причини якiсь зволiкання, —
Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Орiон посилае,
Ще не зрихтованi судна, й погода iще не пiдхожа».
Цими словами запалюе серце жагучим коханням,
55 В душу надiю вливае, iз серця жене несмiливiсть.
Зразу ж до храмiв iдуть вони й жертвами миру благають;
В жертву овечок приносять добiрних, за звичаем предкiв,
Закононоснiй Церерi, i Фебовi, й батьку Лiею,[86 - Цереру, богиню землеробства, вважали законодавицею культури i норм шлюбного життя. Лiей – Вакх, що вважався богом родючостi й зростання.]
Передусiм же Юнонi, святiй опiкунцi подружжя.
60 Чашу сама бере в руки красуня Дiдона й коровi
Бiлiй зливае мiж роги чи перед богами проходить
При вiвтарях переповнених, жертвами свято шануе,
В груди вiдкритi тваринам живим ще вона заглядае
Пристрасно, в них-бо шукае поради. Пустii пророцтва!
65 Що допоможуть тi жертви i храми у шалi кохання?
Вогник незримий утробу з'iдае, i рана невидна
В неi пiд серцем ятриться; нещасна Дiдона палае
Жаром кохання, у шалi ганяе по цiлому мiсту.
Наче та лань необачна, котору поцiлив стрiлою
70 В критському лiсi пастух, що стрiлами сипле навколо,
Й зовсiм не дбае про те, куди з них яка полетiла.
Лань же чимдуж утiкае лiсами в дiктейськi iзвори,
В боцi ж у неi стримить увесь час та стрiла смертоносна.
От iз собою Енея вона скрiзь по городу водить,
75 Мiсто усе i сiдонськi багатства показуе, хоче
Щось пояснити, та рве на пiвсловi. А день звечорiе —
Знову тi самi бенкети справляе i слухати прагне
Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно
З уст випивае. А потiм, коли вже розiйдуться, й свiтло
80 Мiсяця згасне, i темiнь настане, й, заходячи, зорi
Кличуть до сну, то в порожнiх покоях самотня сумуе
І на покинуте ложе лягае сама, вiдчувае
Близько й, хоча i вiдсутнього, бачить його бiля себе —
Або, полонена образом батьковим, нiжно до лона
85 Горне Асканiя – може, обдурить любов невимовну.
Вежi, початi вiднинi, не тягнуться вгору, i збройних
Вправ юнаки не виконують, гаванi й захисних замкiв
Задля вiйни не будують; припинено все споруджати —
Й мури високi, i грiзнi тi башти, що неба сягають.
90 Жiнка Юпiтера мила, лише змiркувавши, що та вже
В путах хвороби, та й про поговiр iй, шаленiй, байдуже,
Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:
