Завдяки цьому ненастанному пильнуванню в перші роки Марія Антуанетта була вбережена від найбільшого лиха – від власної невтримності. Інший, потужніший дух, великий і прозірливий розум її матері думав за неї, непохитна розважність пильнувала над її легковажністю. Імператриця, занадто рано віддавши юність Марії Антуанетти в жертву державним інтересам, уже як мати тисячами турбот намагалася спокутувати свою провину.
Добросерда, лагідна й занадто ледача, щоб мислити, Марія Антуанетта, властиво, ще дитя, до всіх навколишніх ставиться прихильно. Вона любить свого набутого шлюбом дідуся, Людовіка XV, що пестливо поляскує її, більш-менш порозумілась із старими паннами й «пані Етикет», щиро вірить своєму доброму сповідникові Вермону, по-дитячому шанує й прихиляється до розважливого й дружнього до неї приятеля своєї матері, посла Мерсі. Але ж, але ж усе це дорослі люди, всі серйозні й розважні, врочисті й поважні, а їй, п’ятнадцятирічній, дуже б хотілося простосердої приязні, щирих веселощів; вона хоче мати товариство для гри, а не самих учителів, наглядачів та порадників – молодість прагне молодості. Але з ким розважатись у цім нелюдськім і пишнім домі з холодного мармуру? За віком найкращим товаришем для гри міг бути, звичайно, її власний чоловік, на якийсь там рік старший за неї. Але насуплений, засоромлений, а від сорому навіть брутальний, цей безпорадний хлопчак уникає будь-якої близькості зі своєю молодою дружиною; до того ж у нього найменшого бажання не було одружуватись так рано, і чимало минуло часу, перш ніж він узагалі став хоч трохи люб’язний із цим чужим дівчиськом. Отож залишалися тільки менші чоловікові брати, граф Прованський і граф д’Артуа: першому було чотирнадцять, другому – тринадцять років. З ними Марія Антуанетта часом грається й пустує, вони поназбирували костюмів і влаштовують потайний театр, та все миттю ховають, як надійде «пані Етикет»: не годиться, щоб дофіну хапали за руку під час гри! Цій грайливій дитині тільки б тішитись, аби мати хоч якусь розвагу; то вона просить посла, щоб їй прислали з Відня собачку, «un chien Mops»[23], то безжальна гувернантка виявляє, що спадкоємиця французького трону – який жах! – привела в покої двох малих дітей якоїсь прислужниці і, не дбаючи про свої гарні сукні, повзає й вовтузиться з ними на підлозі. Від першої до останньої години повстає волелюбна натура Марії Антуанетти проти неприродності цього здобутого шлюбом світу, проти манірної патетичності корсетів і кринолінів. Легка й нескута віденка завжди почувала себе чужинкою в пишнім тисячовіконнім Версальськім палаці.
Боротьба за слово
«Не втручайся в політику, не берися до чужого діла», – вже від самого початку весь час нагадує доньці Марія Терезія – непотрібні, зрештою, застороги, бо для юної Марії Антуанетти щось важать на землі тільки власні втіхи. Все, що потребує ґрунтовного вивчення чи тривалих роздумів, невимовно знуджує молоду, самозакохану жінку – і в дріб’язкову, жалюгідну війну інтриг, яка при дворі Людовіка XV заступила високу державну політику його попередників, вже в перші роки по приїзді Марію Антуанетту втягнули цілком усупереч її волі. Версаль був поділений на дві партії ще тоді, як вона приїхала. Королева давно вже померла, і перша жіноча роль і відповідна влада належала по праву трьом королевим донькам. Але незграбні, вузьколобі й дріб’язкові інтриганки й святенниці не вміють ніяк інакше скористатися своїм становищем, як тільки сідати на передні лави в церкві і першими виступати на прийомах. Засидівшись у дівках, нудні й озлоблені, вони не мають жодного впливу на свого батечка-короля, а той лише дбає про грубі, ба навіть щонайгрубші плотські втіхи. Оскільки в них нема ніякої влади, ніякого впливу і ніяких посад для роздачі, то ніхто, навіть найменші двірські лакузи не запобігають їхньої ласки, а ввесь блиск, уся честь припадає саме тій, що ніякої честі й не має: останній королевій коханці пані Дюбаррі. Піднявшись із суспільного дна, живши бозна-як і де, і, якщо вірити чуткам, по дорозі до королівської спальні, давши гак у публічний дім, вона, щоб хоч про людське око мати право доступитися до двору, змушує свого легкодухого любка купити їй шляхетного нареченого, графа Дюбаррі, надто вже зручного шлюбного чоловіка, котрий одразу ж після паперового весілля щез навіки. Та все ж його ім’я дало колишній шльондрі доступ до двору. Перед очима цілої Європи вдруге відбувся сміховинний і ганебний фарс: найхристиянніший король офіційно, немов незнайому шляхетну даму, показав і представив дворові свою всім добре знану фаворитку. Узаконена цим прийомом, коханка живе у великому палаці за три кімнати від покоїв обурених доньок, а для цього й зроблені сходи ведуть від неї в покої короля. Своїм власним, надто вже досвідченим тілом і ще незайманою плоттю гарненьких поступливих дівчат, даючи їх на втіху давньому ласунові, вона тримає в цілковитій покорі Людовіка XV, що під старість зробився вельми хтивий. Тільки в її салоні можна здобути ласку короля. І, зрозуміло, тиснуться туди всі придворні, бо ж там наділяють владою; в її передпокої шанобливо товпляться посли всіх земних володарів, князі й королі шлють їй дарунки. Вона може усунути міністра, надати посаду, звеліти збудувати замок, запустити руку в королівську скарбницю; на її розгодованій шиї полискують важкі діаманти, на руках іскряться величезні персні, а до них шанобливо припадають усі кардинали, герцоги й лакузи – поверх її пишних буруватих кіс сяє невидимий обручик корони.
На цю незаконну альковну владарку ллється щедре проміння королівської ласки, всі лестощі й шана в’ються біля зухвалої коханки, що приндиться у Версалі так, що й королева не здужала б. Десь позаду в далеких кімнатах озлоблені королеві доньки стогнуть і нарікають на зухвалу хвойду, що зганьбила ввесь двір, поглумилася з тата, ослабила уряд, унеможливила будь-яке християнське родинне життя. Всією ненавистю своєї вимушеної чесноти – цим єдиним своїм достатком, бо ж нема в них чарівності, розуму й гідності, – три доньки ненавидять вавилонську блудницю, котрій тут замість їхньої матері догоджають, мов королеві, і зранку до вечора в них одне лиш на думці: як би поглузувати з неї, чим би зневажити і зашкодити.
Аж ось, на щастя, прибилася до двору з чужини мала ерцгерцогиня, Марія Антуанетта; їй, щоправда, тільки п’ятнадцять років, але завдяки своїй визначеній ролі майбутньої королеви вона віднині по праву стає першою дамою двору. З першої ж миті троє старих панн утішено заходилися нацьковувати нерозважне й невинне дівча, втягувати у війну з Дюбаррі. Поки вони підпиратимуть із пітьми, воно йтиме попереду й допоможе їм забити нечисту твар. Отож ніби й ніжно вони залучають недорослу принцесу до своєї спілки. Ні про що й не здогадавшись, Марія Антуанетта вже через кілька тижнів опинилась у вирі лютої боротьби.
Щойно прибувши, Марія Антуанетта не знала ні про існування, ні про незвичайне становище якоїсь там пані Дюбаррі: при дворі Марії Терезії панували суворі звичаї, про коханок і не чув ніхто. Лиш на першій вечері серед інших придворних дам вона бачить обвішану прикрасами повногруду пані в яскравому й пишному уборі, яка з цікавістю роздивляється її і яку називають «графинею» – графинею Дюбаррі. Але, плекаючи свої заміри, тітоньки відразу ж любесенько напосілись на недосвідчене дівча, все йому докладно з’ясували, – і за кілька тижнів Марія Антуанетта вже пише своїй матері про «sotte et impertinente créature»[24]. Голосно й ні над чим не замислюючись, вона розносить лихі й глузливі зауваження, вкладені в її жебонливі вуста любими тітоньками, і знуджений, завжди пожадливий до подібних сенсацій двір раптом здобув собі неабияку розвагу; Марія Антуанетта вбила собі в голову чи, радше, тітоньки вбили їй у голову, що їй треба якнайдошкульніше обскубати цю зухвалу приблуду, що, мов павич, розпускає пера на королівському дворі. По залізним законам Версальського етикету жодна нижча рангом дама не могла заговорити до вищої рангом, а мусила шанобливо чекати, аж поки до неї звернуться. Й певне, коли нема королеви, то найвище стоїть дофіна – й вона вволю користається цим правом. Холодно, глузливо й зачіпливо вона змушує цю графиню Дюбаррі все чекати й чекати на розмову, і та тижнями й місяцями зголодніло прагне однісінького слова. Це притьмом помітили донощики й лакузи, поєдинок їм став за диявольську розвагу, цілий двір утішено грівся коло вогню, дбайливо роздмуханого тітоньками. Всі жадібно стежили за Дюбаррі, що з погано тамованим гнівом сиділа серед інших придворних дам і мусила дивитись, як мала й зухвала п’ятнадцятирічна білявка весело, ба навіть зловтішно щебече з усіма жінками і, тільки глянувши на лискучу від діамантів графиню, мов на прозоре скло, не забувала суворо заціпити трохи відкопилену габсбурзьку губу й затято мовчала.
Дюбаррі, власне, була аж ніяк не лиха. Достеменна жінка з народу, вона мала всі переваги нижчих верств і певну ласкавість вискочня, була приязна й панібратська з усіма, хто був добрий до неї. Через пиху їй швидко припадав до серця кожен облесник, недбало й великодушно вона радо надає кожному, хто просить, – ця жінка нітрохи не була лиха або заздрісна. Але для Дюбаррі, що так запаморочливо видерлась угору, не досить просто відчувати владу, вона хоче її бачити й чути, прагне марнославно тішитися щедрим промінням неправедної шани, а над усе жадає потвердження своїх прав. Вона хоче сидіти попереду всіх придворних дам, хоче носити найкоштовніші діаманти, найпишніші вбори, мати найкращі повози й найбаскіших коней. Все це вона без клопоту отримує від легкодухого, сексуально цілком їй підвладного чоловіка, їй ні в чому не відмовляють. Але трагікомічність усіх незаконних володарів (не втік від цього навіть Наполеон!) саме в тому, що наостанок їхнє несите честолюбство прагне визнання від законних. Отож і графині Дюбаррі, хоч біля неї увивається все дворянство і їй потурає в усьому двір, після всіх уволених бажань кортить домогтись іще одного: щоб її становище визнала перша дама двору, щоб ерцгерцогиня Габсбурзького дому радо й приязно поставилась до неї. Бо ж мало, що ця «petite rousse»[25] (так у безсилій люті вона зве Марію Антуанетту), це мале й дурне шістнадцятирічне курча, що по-французьки до ладу й говорити не вміє, що не може доконати такої сміховинної дрібниці – зробити мужем власного чоловіка, – мало, що ця не по волі незайманка все копилить губи і без ножа її ріже перед очима цілого двору, вона навіть насмілилась цілком відкрито й безсоромно глузувати з неї, глузувати з наймогутнішої жінки при дворі – ні, так воно не минеться!
В цьому майже гомерівському двобої право безперечно й непохитно стоїть на боці Марії Антуанетти. В неї вище становище, їй зовсім нема потреби щось казати тій «дамі», бо ж попри всі полиски семимільйонних діамантів на грудях графиня стоїть набагато нижче спадкоємиці трону. Але Дюбаррі підпирає реальна влада, вона цупко тримає короля в руках. Уже скотившись на найнижчі щаблі морального падіння, цілком збайдужівши до держави, родини, підданих і світу, бундючний цинік – après moi le déluge[26], – Людовік XV прагне лише спокою й утіх. Занедбавши все, він анітрохи не журиться звичайністю на своєму дворі, добре знаючи, що мусив би тоді починати з себе. Він уже й так довго правив, у ці останні роки він хоче жити, жити тільки для себе, а по ньому все довколишнє нехай хоч западеться. І як же збаламутив його спокій цей раптовий і прикрий спалах жіночої війни! Дотримуючись епікурейських засад, він волів би нікуди не втручатись. Та Дюбаррі щодня йому туркає, що не дасть себе так ганьбити отій недорослій штучці, не дасть глузувати з себе перед цілим двором, що він мусить оборонити її, підняти її честь, а заразом і власну. Зрештою королю набридли ці крики і плачі, він викликає пані де Ноай, старшу фрейліну Марії Антуанетти, щоб таки дізнатися, звідки той вітер віє. Спершу він тільки вихваляє і славить онукову дружину. Але мало-помалу вплітає всілякі зауваження: на його думку, дофіна дозволяє собі трохи вільно розводитись про те, що бачить, і годилося б звернути на це її увагу, бо у вузькому родинному колі така поведінка може мати вкрай прикрі наслідки. Цю засторогу фрейліна враз переказала (чого й сподівалися від неї) Марії Антуанетті, та розповіла тітонькам і Вермонові, він, зрештою, австрійському послові Мерсі, а той, звичайно, на смерть перелякавшись, – що ж буде з альянсом! – мерщій відсилає посланця до Відня, написавши про все імператриці.
Ну й прикра ситуація для побожної, надміру правовірної Марії Терезії! У Відні її славетний комітет звичайності таких-от дам безжально шмагає батогами й запроторює до виправних закладів – і невже вона звелить своїй дочці виявляти люб’язність тій особі? З другого боку, хіба ж можна їй ставати проти короля? У змученій материній душі затято засперечалися сувора католичка й політик. Зрештою давня і вправна дипломатка ухилилась від рішення, зіпхнувши всю справу на державну канцелярію. Доньці сама нічого не пише, а своєму міністрові Кауніцу звеліла скласти рескрипт для Мерсі, доручивши тому залагодити цей політичний вибрик Марії Антуанетти. Отак вона зберегла доброзвичайність і все ж сказала дитині, як слід поводитись, адже Кауніц розтлумачує: «Бути нелюб’язним із тими, кого король наблизив до себе, значить зневажати його самого; якщо король уважає когось гідним своєї довіри, то нікому не дозволено гадати, є в цьому слушність чи ні, всі мають бути такої ж думки; вже самий монарший вибір слід шанувати без усяких заперечень».
Сказано ясно і навіть занадто ясно. Але ж Марію Антуанетту, мов чортиці, під’юджують тітоньки. Коли їй прочитали листа, вона своїм звичаєм спокійно й недбало проказала «так, так, гаразд», а собі гадає, що нехай старе луб’я Кауніц базікає про все, що заманеться, а в її приватні справи нема чого втручатися жодному канцлерові. Бо відколи вона примітила, як страшенно злоститься та дурна особа, «sotte créature», все це для малої гордовитої дівчинки набуло подвійної принади, вона, ніби й не сталося нічого, затинається й далі у своїй упертій мовчанці. Щодня зустрічає фаворитку на балах і бенкетах, за гральним столом і навіть на обідах у короля й бачить, як та чекає, косує і тремтить від збудження, коли вона десь поблизу. Але чекай, чекай собі до Страшного суду: дофіна так само презирливо підбирає губи, якщо раптом гляне в її бік, і зимно проходить повз неї – слово, якого нетерпляче жадали Дюбаррі, король, Кауніц, Мерсі, а потай і Марія Терезія, так і не промовилось.
Тепер війну оголосили вже відкрито. Придворні, мов навколо задерикуватих півнів, згуртувалися біля двох жінок, що затято мовчали, одна – зі сльозами безсилої люті в очах, друга – зі зверхнім, зневажливим усміхом на вустах. Усі хочуть бачити, знати й б’ються об заклад, законна чи незаконна володарка Франції поставить на своєму. Такого втішного видовиська у Версалі не було вже віддавна.
Тепер король уже розгнівався. Навиклий у своєму палаці до візантійської догідливості, до того, що, навіть не сказавши до пуття, він кліпне ледь повікою і вже кожен запопадливо хапається виконувати його волю, найхристиянніший король Франції вперше відчув, що йому чинять опір: якесь дівчисько насмілилось відкрито знехтувати його веління. Найпростіше було б, звичайно, закликати цю зухвалу упертючку до себе й добре потягати за коси, але навіть у цьому розпусному й наскрізь цинічному чоловікові зосталося трохи сорому: все ж якось незручно казати вже майже дорослій онуковій дружині, щоб вона перекинулась словом із коханкою добродія дідуся. Потрапивши в скруту, Людовік XV робить точнісінько те саме, що й Марія Терезія: родинну справу перетворює на державний захід. На превеликий подив австрійського посла Мерсі французький міністр зовнішніх справ запросив його на бесіду не в залу аудієнцій, а в покої графині Дюбаррі. Він одразу починає снувати різні здогади щодо надто вже дивного місця зустрічі – і сталося так, як він гадав: скоро лиш почалася розмова з міністром, увійшла графиня Дюбаррі, приязно привіталася з ним і почала докладно повідати, як не по правді наговорюють на неї, кажуть, що вона лиха до дофіни, насправді ж усе не так, її обмовляють, вона жертва ницого поговору. З представника імператриці зненацька перекинувшись у довірника Дюбаррі, сердега Мерсі вкрай збентежився й починає сяк і так дипломатично викручуватись. Аж тут безгучно прочинилися потайні двері під килимом, власною персоною з’явився Людовік XV і втрутився у важку розмову: «Досі ви, – каже він Мерсі, – були послом імператриці, а тепер, будь ласка, побудьте трохи й моїм послом». А потім дуже щиро заговорив про Марію Антуанетту. Вона чарівна, але молода й неврівноважена, і до того ж має чоловіка, що не годен їй слова сказати, через те вона стає знаряддям усіляких інтриг і дослухається до лихих порад усяких чужих людей (тут мались на увазі тітоньки, його власні діти). Тому він просить Мерсі вжити ввесь свій вплив, аби дофіна змінила поведінку. Мерсі миттю збагнув, що справа вже стала політичною, перед ним ясне і пряме доручення, яке треба виконати: король вимагає повної капітуляції. Про перебіг подій Мерсі, звичайно, притьмом повідомив до Відня і, щоби пом’якшити своє прикре послання, наклав на портрет Дюбаррі трохи ласкавої барви: не така вона вже, зрештою, лиха, та й хоче зовсім небагато, аби дофіна хоч однісінький раз прилюдно заговорила до неї. Водночас навідує Марію Антуанетту і, не гребуючи найдошкульнішими засобами, тисне й тисне на неї. Він її залякує, згадує про отруту, від якої при французькому дворі загинуло вже чимало високих осіб, і надзвичайно проречисто змальовує розбрат, котрий можна посіяти між Габсбурґами і Бурбонами. Це його найбільший козир: усю провину він скидає на саму Марію Антуанетту, якщо внаслідок її поведінки розіб’ється альянс, якому її мати у Відні віддала все життя.
І справді, важкі гармати проломили мур: Марія Антуанетта злякалася. Заплакавши від гніву, обіцяє послові у визначений день під час гри заговорити до Дюбаррі. Мерсі відітхнув. Слава богу, альянс урятований.
Усі, хто крутився біля двору, тепер чекають на розкішну й нечувану виставу. З уст в уста летить таємнича вістка: нарешті сьогодні ввечері дофіна вперше заговорить до Дюбаррі! Дбайливо розставили лаштунки, наперед повивчали репліки. Посол і Марія Антуанетта домовилися, що ввечері, коли збереться товариство, Мерсі наприкінці гри підступить до графині Дюбаррі й почне з нею мову. А потім, теж ніби ненароком, повз них ітиме дофіна, підійде до посла, привітається з ним і при цій нагоді скаже кілька слів і фаворитці. Замисел був чудовий. Та, на жаль, вечірня вистава провалилась, тітоньки ніяк не могли подарувати ненависній суперниці такого прилюдного успіху; вони й собі ухвалили опустити залізну завісу перш ніж дійде до замирливого дуету. Марія Антуанетта подалась увечері в товариство з найкращими намірами, сцену вже поставили, й Мерсі, за згодою, береться до вступу. Ніби знічев’я підступає до пані Дюбаррі й заговорює з нею. Тим часом, точнісінько, як домовились, починає свою партію й Марія Антуанетта. Перемовляється з однією дамою, потім – другою, переходить до наступної і, мабуть, від страху, збудження й злості трохи зволікає при цій останній розмові; ще одна, лиш однісінька дама між нею і Дюбаррі, ще кілька, ні, ще одна хвилина – й вона вже підійде до Мерсі й фаворитки. Але цієї вирішальної миті нищівно й підступно вдарила пані Аделаїда, найклятуща баба з-поміж трьох тітоньок; вона підскочила до Марії Антуанетти і сказала, немовби звелівши: «Ходімо, вже час іти! Ми маємо чекати короля в моєї сестри Вікторії». Заскочена і сполохана Марія Антуанетта втрачає звагу, від переляку не сміє відмовити, в неї забракло духу, щоб хоч зараз мерщій зронити кілька байдужих слів застиглій у чеканні Дюбаррі. Вона спломеніла, збентежилась і, радше, вибігла, а не вийшла, – і жадане, вказане, дипломатично виборене й усім пообіцяне слово зосталося невимовленим. Усі аж рота роззявили. Надаремне готували сцену, замість замирення стався новий глум. Усі, хто тішиться чужим лихом, потирали руки від радощів, при дворі повсюди, аж до комірчинок челяді, хихикали й шепотіли про те, як марно чекала Дюбаррі. Фаворитка зганьблена, але страшніше те, що Людовіка XV охопив правдивий гнів. «Пане Мерсі, я бачу, – каже він люто послові, – що ваші напучення, на жаль, не зоставили сліду. Треба, щоб я сам узявся до діла».
Король Франції розгнівався й погрожує, пані Дюбаррі шаленіє у своїх покоях, захитався весь австро-французький альянс, над миром у Європі нависла небезпека. Посол одразу ж повідомив у Відень про такий лихий поворот. Тепер мусить виступити імператриця, «семисвічник незгасний». Тепер сама Марія Терезія мусить братися до діла, бо з людей лише вона мала владу над упертим і нерозважним дитям. Марія Терезія вкрай стривожилась тим, що сталося. Висилаючи доньку до Франції, вона щиро сподівалась уберегти свою дитину від брудного політичного ремесла і тоді вже писала послові: «Кажу вам одверто, що не хочу, щоб моя дочка здобувала хоч абиякий вплив на державні справи. Я сама пересвідчилась, який це страшний тягар – правити великою країною, а крім того, знаю, що моя донька молода й легкодумна, цурається всякої поважної роботи й має мізерні знання, – через те я й не сподіваюся добра, якщо вона візьметься врядувати таким занедбаним королівством, як Франція. Коли моїй доні не пощастить підняти державу або ж вона дійде до ще більшого занепаду, то ліпше нехай у цьому звинувачують якогось міністра, а не мою дитину. Тому я ніколи й не наважилась говорити з нею про політику й державні справи». Але цього разу – невблаганна доля! – стара й зажурена жінка змушена відступитись від своїх думок, бо віднедавна в Марії Терезії з’явився важкий політичний клопіт. Щось непевне, ба навіть нечисте коїться у Відні. Вже кілька місяців, як Фрідріх Великий, ненависний, мов земне втілення сатани, і Катерина Російська, котрій Марія Терезія теж анітрохи не вірила, надіслали їй прикру пропозицію поділити Польщу, а Кауніц і її співправитель Йосиф II радо схвалили цю думку, – і відтоді душа її збурилась. «Усякий поділ несправедливий по своїй суті і шкідливий для нас. Ця пропозиція завдає мені безмірного жалю, мушу визнати, що соромлюсь показатися на люди». Вона одразу назвала цей політичний задум тим, чим він насправді й був, – моральним злочином, хижацьким походом супроти безборонного й невинного народу. «Хто дав нам право обкрадати невинних, котрих ми завжди нахвалялися боронити?» Правдиво й щиро обурившись, вона відхиляє пропозицію, їй байдуже, що її праведні міркування можуть уважати слабістю. «Нехай мають і за слабких, це ліпше, ніж бути несправедливими», – благородно й розумно проголошує вона. Але Марія Терезія давно вже владарює не сама. Йосиф II, її син і теж імператор, марить лиш війнами, загарбанням земель і реформами, а вона, добре знаючи хисткість і штучність австрійської держави, прагне тільки її підтримки й збереження; і син, аби підірвати вплив матері, починає несміливо впадати коло зброєлюбця, її найлютішого ворога Фрідріха Великого, а Кауніц – найвірніший служник, якого вона ж і піднесла, – в самісіньке серце вразивши пристаркувату жінку, схилився перед новітньою зорею її сина. Виснажена, втомлена, як мати і як владарка розчарована в усіх своїх сподіваннях, вона найрадніше скинула б із себе тягар державної влади. Але її втримує відповідальність, вона з пророчою певністю вгадує, – в такій же напрочуд подібній ситуації був і Франц Йосиф, котрий, так само втомившись, не зважувався випустити владу, – що від квапливих і нерозважних реформ миттю збуриться вся країна, яку й тепер ледь удається тримати в руках. Через те ця побожна й надзвичайно прямодушна жінка до останку боронить те, що цінувала найвище: свою честь. «Мушу визнати, – пише вона, – що такого неспокою я ще ніколи не мала. Якби зазіхали на всі мої землі, то зі мною було б моє повне право і Господня поміч. Та в теперешній ситуації право не тільки не підпирає мене, – навпаки, зобов’язання, закон і справедливість обернулися проти мене, я втратила спокій, тривога й докори ятрять мені серце, адже я не звикла дурити чужих і себе й видавати дволикість за справедливість. Я назавжди втратила честь і совість, але саме вони – найдорожчий клейнод, істинна сила, що звеличує монарха».
Фрідріха Великого совість не діймала, й він жартував собі у Берліні: «Імператриця Катерина і я – давні розбишаки, а як ота святенниця залагодить усе зі своїм сповідником?» Він тисне, Йосиф II погрожує, без упину кленучись, що неодмінно спалахне війна, якщо Австрія не поступиться. Зрештою зі сльозами, болючим сумлінням і роз’ятреним серцем імператриця Марія Терезія піддалася: «В мене не досить сили, аби самій вести державні справи, через те й полишаю, на свій превеликий жаль, щоб усе йшло, як ідеться». І підписує, додавши, аби вберегтися від можливих докорів, що «так нарадили всі розумні й досвідчені люди». Але в душі теж відчуває себе винною й боїться того дня, коли світ дізнається про таємну угоду та її наслідки. Що скаже Франція? Чи з огляду на альянс буде байдужа до хижацького нападу на Польщу, чи повстане проти зазіхань, які й сама Марія Терезія вважає незаконними (з декрету про окупацію вона власноруч викреслила слово «законна»)? Все залежить лише від ласки або неласки Людовіка XV.