– Ось i ви, Керрi! – промовив вiн, коли струнка дiвоча постать наблизилась до нього. – Ну як, усе благополучно? Чудово, давайте вiзьмемо кеб.
Роздiл VIII
Провiсники зими. Хто вiдгукнеться?
Як часом билинку жене вiтер, так недосвiдченою людиною грають природнi сили, пiд владою яких перебувае всесвiт. Наша цивiлiзацiя ще не вийшла з певноi стадii свого розвитку. Людей уже не можна назвати тваринами, бо ми не керуемось виключно iнстинктом. Але ще навряд чи можна iх назвати людьми в повному розумiннi. Бо ми не завжди керуемось розумом. Тигр не вiдповiдае за своi вчинки – його озброiла природа. Вiн вiд народження пiдкоряеться ii законам, не усвiдомлюючи, що перебувае пiд iх захистом. Людина вже надто вiддалилась вiд джунглiв, майже виробила самостiйну волю, а тому вродженi iнстинкти ослабли. Якби ж то воля настiльки розвинулася, щоб цiлком замiнити iнстинкти! Людина вже уповнi свiдома, щоб не пiдкорятись завжди iнстинктам i природним бажанням. Але ще надто слабка, щоб повсякчас iх перемагати. Вона слухняно пiдкорялася цим потягам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсiм навчилась приборкувати iх. Промiжний стан позбавлений рiвноваги: людина не у згодi з природою й з iнстинктами, але не у повнiй злагодi й з розумом, керованим ii незмiцнiлою волею. Отож людина – як билинка пiд вiтром: кожен порив пристрастi ii пiдхоплюе. І вона пiдкоряеться то iнстинктам, то розумовi, звiдси – неминучi помилки. Вона виправляе iх, падае, знов пiднiмаеться. Це iстота, вчинки якоi неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потiшити, це думка, що еволюцiя не припиняеться, а iдеал – то свiточ невгасимий. Людина не одвiчно вагатиметься отак – помiж добром i злом. Коли це змагання мiж самостiйною волею й iнстинктом закiнчиться, i глибоке пiзнання свiту призведе нарештi до цiлковитоi замiни iнстинкту волею, тодi й зникне людська хтивiсть. Стрiлка пiзнання буде мiцно й неухильно прямувати до едино гiдноi мети – iстини.
У Керрi, як i в усiх, мiж iнстинктом i розумом, мiж бажанням i досвiдом тривала постiйна боротьба. Керрi досi йшла за покликом своiх прагнень – швидше пливла за течiею, нiж прямувала у намiченому напрямi.
Уранцi, пiсля неспокiйноi ночi (хоч навряд чи домiшувались до цiеi тривоги смуток, туга чи любов), Мiннi знайшла записку i вигукнула:
– Ну от, що ти на це скажеш?
– А що там? – спитав Гансон.
– Керрi кудись помандрувала!
Гансон скочив з лiжка незвично жваво i прочитав записку. Тодi злегка цмокнув язиком, як ото пiдганяють коней, то була едина реакцiя.
– Як ти гадаеш: куди вона могла пiти? – спитала збентежена Мiннi.
– А я знаю? – вiдповiв вiн, i в очах його спалахнула зверхнiсть. – Пiшла, то й пiшла, тим гiрше для неi.
Мiннi стурбовано похитала головою.
– Ох! – зiтхнула вона. – Вона сама не розумiе, що наробила…
– Ну що ж, – Гансон потягнувся. – Чим ти можеш iй зарадити?
Мiннi була все ж таки щирiша. До того ж вона краще уявляла собi все, що могло загрожувати Керрi.
– Лишенько… – знов зiтхнула вона. – Бiдолашна сестричка…
Саме в той час, коли точилася ця розмова, – десь о п’ятiй ранку, – наша маленька завойовниця долi спала тривожним сном у своему прихистку.
Для Керрi в ii новому становищi найважливiшим було те, що в ньому крилися рiзноманiтнi можливостi. Керрi не прагнула лише дрiмотного iснування в затишку й розкошах. Вона крутилася в лiжку, налякана власною рiшучiстю, рада, що тепер вiльна, але й стурбована думками про те, чи знайде якусь роботу. І чого можна чекати вiд Друе?
Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутне було цiлком прозоре. Вiн не мiг утриматись вiд того, що манило. Але не мiг так розвинути душу, щоб хоч прагнути поводитись iнакше. Вроджена чутливiсть вела його одвiчною стежкою мисливця за здобиччю. Блаженство з юною дiвчиною було не менш необхiдне, нiж щоденний ситний снiданок. Що б вiн не робив, вiн здатен був лише до слабеньких порухiв сумлiння. І лише такою мiрою доступне було йому усвiдомлення зла й грiха. Отже, повторимось, докори сумлiння були, але в зародковому станi.
Другого дня вiн пiшов провiдати Керрi. Вона приймала його в своiй кiмнатi. Вiн був все такий же – веселун i жартiвник.
– Ну, що? – промовив вiн, оглядаючись. – Чого зажурились? Ходiмо поснiдаемо. Нагадаю: вам треба сьогоднi купити дещо з одягу.
Керрi глянула на нього, i в ii великих очах вiдбилися всi сумнiви, якi гризли ii.
– Спочатку хотiлося б знайти якусь роботу… – похнюпилась вона.
– Та знайдете! – вiдмахнувся Друе. – Навiщо турбуватись про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слiд, огляньте мiсто. Я вас не скривджу, не набридатиму.
– Я знаю… – не зовсiм упевнено вiдповiла вона.
– Ви в нових черевиках? Ану, пройдiться. Чудово, чорт забирай! Одягнiть-но жакетку.
Керрi слухняно вдягла.
– Справдi, сидить, як наче на вас шита! – зауважив вiн i торкнувся ii талii, потiм вiдступив на кiлька крокiв i оглядiв ще раз iз щирим захопленням.
– Кажу, вам потрiбна ще нова спiдниця. А поки що – снiдати!
Керрi одягла капелюшок.
– А рукавички? – нагадав вiн.
– Ой, вони тут, – вона вийняла iх з ящика шифоньерки.
– Ну, то ходiмо? – вiн узяв ii пiд руку.
Так розвiялися вчорашнi передчуття.
І це повторювалося раз у раз. Друе не лишав ii на самотi. Лише кiлька разiв вона блукала одна; майже весь час вiн водив ii по мiсту. Вони придбали для неi у «Карсона i Пайрi» гарненьку спiдницю i блузку. На запропонованi грошi вона накупила ще рiзних дрiбничок до одягу i, зрештою, змiнилася до невпiзнання! Це була геть зовсiм iнша дiвчина! Дзеркало переконувало ii в тому, що вона давно пiдозрювала в собi. Вона – гарненька, авжеж, безперечно! Як iй до лиця оцей капелюшок! А очi – хто скаже, що у неi не чарiвнi очi? Прикусивши рожеву губку, вона крутилася коло дзеркала, i вперше в життi ii охопив трепет вiд усвiдомлення своеi вабливостi. А Друе був такий щедрий!
Якогось вечора вони побували в театрi. Дивилися «Мiкадо» – найпопулярнiшу в той час оперету. Тодi вирiшили спочатку зайти до ресторану «Вiндзор» на Дiрборн-стрiт, досить далеко вiд дому, де тепер жила Керрi.
Здiйнявся холодний вiтер. З вiкна своеi кiмнати Керрi бачила небо на заходi, де ще танули рожевi зблиски, поступаючись щiльнiй синявi вгорi. Спускались сутiнки. Рожева хмаринка, довгаста й тонка, нiби острiв у далекому океанi, маячiла над обрiем. Дерева обабiч вулицi хитали голим вiттям. І все це раптом нагадало Керрi далеку картину, бачену грудневими вечорами з вiкон рiдноi домiвки.
Вона раптом завмерла, заломила руки зi стогоном.
– Що з вами? – сполошився Друе.
– Ах, сама не знаю… – губи в неi затремтiли.
Вiн вiдчув ii настрiй i, обiйнявши за плечi, поплескав пiдбадьорливо по руцi.
– Годi, люба, – промовив нiжно, – усе буде добре.
Вона зiбралася, одягла жакет.
– Сьогоднi, мабуть, вам i боа треба прихопити.
Вони пiшли по Вобеш-авеню до Адамс-стрiт. Із вiтрин магазинiв уже лилися потоки золотавого свiтла. Газовi лiхтарi шипiли над головою, а ще вище угорi свiтилися вiкна височенних дiлових центрiв. Холодний, поривчастий вiтер налiтав зусiбiч. Навкруги все вирувало – саме закiнчилася о шостiй робота, i тепер люди, штовхаючись, квапились додому. Комiри верхнього одягу пiднялися, капелюхи низько насунулись. Молоденькi робiтницi iз щебетом i смiхом пробiгали по двiйко, по четверо. Усе навкруги сповнилося повнокровним життям.
Раптом Керрi зустрiлася з чиiмось поглядом. То була бiдно вдягнена дiвчина з гурту. Вiд ii зношеного, обвислого вбрання, старенького жакету i всього вигляду вiяло злиднями.
Керрi впiзнала дiвчину. То була одна з робiтниць, що працювали на взуттевiй фабрицi. Дiвчина глянула на неi якось невпевнено, потiм повернула голову i подивилась услiд. У Керрi було таке почуття, нiби ii накрила велетенська хвиля. Вона наче знову опинилася в старому вбраннi бiля машини – i аж здригнулася. Друе нiчого не помiтив, поки Керрi не наскочила раптом на якогось перехожого.
– Ви що, задумалися? – усмiхнувся вiн.
Пiсля обiду вони пiшли в театр. Вистава дуже сподобалась Керрi. Багатi барви i яскравiсть видовища заполонили ii. Збуджена уява вже перенесла ii в далекi краi. Скрiзь було товариство вельможних i могутнiх людей. А пiсля спектаклю ii зачарували екiпажi при входi i натовп елегантних дам.
