З чоловiками дiвчата були розв’язнi – хоч iз молодими, хоч з лiтнiми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж i ii вважають такою, як i оцi…
– Привiт! – звернувся до неi пiд час обiдньоi перерви хлопець iз дужими кулаками. – А ви гарненька, нiвроку…
Вiн чекав, що почуе звичне: «Одчепись!» Та Керрi мовчки вiдсахнулась. І вiд несподiванки вiн отетерiв i подався, знiяковiлий.
Удома того вечора вона вiдчула себе геть самотньою. Туга дiймала ii. До Гансонiв, схоже, нiхто нiколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерiгала вулицю, тодi наважилася трохи пройтися. Їi некваплива хода i невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловiкiв. Керрi неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловiк рокiв тридцяти почав придивлятися, тодi сповiльнив ходу i мовив:
– Схоже, вийшли пройтися?
Керрi вражено вiдскочила i насилу спромоглася вiдрiзати:
– Я вас зовсiм не знаю!
– О, це можна поправити! – вiдповiв вiн люб’язно.
Вона сполохано кинулася геть i прибiгла до своiх дверей зовсiм захекана. Щось у поглядi незнайомця неабияк злякало ii.
Збiгав тиждень. Керрi почувалася пiсля роботи такою стомленою, що не в змозi була йти пiшки. Сiла до конки. Їi тендiтна постава вiд цiлоденного сидiння болiла i нила. Вона лягла спати навiть ранiше за Гансона.
І квiтам, i молодим дiвчатам пересаджування в новий грунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого грунту, чистiшого повiтря. Керрi почувалась би краще, якби все вiдбувалося поступовiше, перехiд був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу i встигнула оглянути мiсто, яке iй весь час хотiлося побачити, було б якось веселiше.
Першого ж дощового ранку Керрi виявила, що забула парасольку. Мiннi позичила iй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрi пiшла у великий унiверсальний магазин i купила собi парасольку за долар з чвертю.
– Навiщо ти це зробила? – спитала Мiннi.
– Але ж менi треба мати парасольку… – завзято вiдповiла Керрi.
– Марнотратниця…
Керрi образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирiшила вона.
Першоi суботи ввечерi Керрi вiддала своi чотири долари за утримання. Беручи грошi, Мiннi вiдчула докори сумлiння. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружинi на домашнi витрати рiвно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.
Керрi ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центiв на тиждень. Вона думала й думала, нарештi вiдчула злiсть.
– Пiду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.
– Сама? – уточнив Гансон.
– Так, – вiдповiла Керрi.
– Може, не треба? – вставила Мiннi.
– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – вiдрубала Керрi обурено. Обое збагнули, що вона невдоволена опiкуванням.
– Що це з нею? – спитав Гансон, коли вона вийшла за капелюшком.
– Хтозна… – вiдповiла Мiннi.
– Але ж вона мае розумiти, що дiвчинi не слiд отак тинятись по вулицi самiй.
Керрi не наважилась iти далеко. Повернулася i постояла в дверях. Другого дня вони пiшли в Гарфiлд-парк, але iй там не сподобалось. Бо вона не досить чепурно виглядала для цього мiсця.
У понедiлок вона прислухалася до захоплених розповiдей iнших дiвчат про iхнi розваги, зрештою дуже скромнi. Однак дiвчата були вдоволенi!
Кiлька днiв пiдряд дощило, i Керрi iздила конкою. Увечерi вона промокла до нитки, iдучи до конки на Ван-Б’юрен-стрiт. Увесь вечiр вона самотньо сидiла у вiтальнi, замислено дивлячись у вiкно, де вогнi вiдбивались у мокрiй брукiвцi. Керрi знов вiдчула, що в неi зiпсувався настрiй.
У суботу вона вiддала Мiннi чотири долари iз заробленого, сховала своi жалюгiднi п’ятдесят центiв. Вона вже заприязнилася з кiлькома дiвчатами на фабрицi. Тi розказали, що iз заробiтку у них лишалося на своi витрати бiльше, нiж у неi. Адже у них були кавалери, – iз тих, що iх Керрi iгнорувала пiсля зустрiчi з Друе. Вони дбали про розваги для своiх дiвчат. Але iй геть не подобалися цi грубуватi фабричнi хлопцi. Зустрiчаючись iз ними на роботi, вона лише сухо кивала.
А над мiстом уже повiяло зимою. Вiтер хутко гнав темнi хмари. Довгi, тонкi смуги диму з високих фабричних димарiв тяглись довкола, рiзкими раптовими поривами знiмався вiтер на вулицях i перехрестях. Керрi з тривогою думала про зимовий одяг. У неi немае нi теплого жакета, нi шапочки, нi черевикiв. З важким серцем почала вона розмову з Мiннi.
– Не знаю, що робити… – знiчено сказала вона ввечерi, коли вони з сестрою залишилися вдвох. – Скоро зима, а у мене теплого одягу немае. І шапочка потрiбна…
Обличчя Мiннi стало заклопотаним.
– Ну що ж, – зiтхнула втомлено, – залиш собi частину своiх грошей i купи хоч шапочку. – Зменшення сестриного внеску неодмiнно викличуть ускладнення.
– О, це було б дуже добре, якщо ти не заперечуеш. Хоч один або два тижнi… – осмiлiла Керрi.
– Може, хоч два долари зможеш платити? – спитала Мiннi.
Керрi охоче погодилася. Отже, вихiд знайдено. Вона збадьорилася i негайно стала пiдраховувати. Найперше – шапочка. Бо ii вже не цiкавило, якi пояснення Мiннi дасть Гансону. Той нiчого не сказав, але в квартирi зависла гнiтюча атмосфера.
Можливо, так i склалося б, але несподiвано Керрi застудилася. Якось опiвднi, пiсля дощу, подув сильний вiтер. Керрi, все ще без жакета, вийшла о шостiй з фабричноi задухи i затремтiла пiд поривом холодного вiтру. Вранцi Керрi вже чхала, i коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неi нило тiло, а голова була якась важка й гаряча. Надвечiр вона почувалася зовсiм кепсько, не схотiла навiть iсти. Мiннi помiтила ii млявiсть i спитала, що з нею.
– Хтозна… Мене щось морозить…
Керрi тулилася до пiчки, ii лихоманило, i вона лягла в лiжко зовсiм хвора. Вранцi у неi був сильний жар.
Мiннi неабияк перелякалась за сестру i дбайливо доглядала ii. А Гансон висловив думку, що може iй краще повернутися додому? Коли вона оклигала через три днi, то було ясно, що мiсце на фабрицi вона втратила. Зима на порозi, вона без теплого одягу, а тепер ще й без роботи.
– Що робити, сестро? – сказала Керрi. – У понедiлок я пiду, пошукаю роботи, може, вдасться що-небудь знайти.
Та ii зусилля були марнi. Благенька одежина нiяк не пiдходила для пiзньоi осенi. Останнi грошi витратила на шапочку. Три днi блукала вона по мiсту, дедалi бiльше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирi стала нестерпною. Щовечора ii охоплювала вiдраза при самiй думцi, що туди треба повертатися. Гансон тримався холодно. Керрi розумiла, що це не може так тривати. Мабуть, доведеться все кинути i повертатися додому…
Увесь наступний день вона тинялася мiстом, позичивши у Мiннi десять центiв на снiданок. Марно шукала хоча б якоiсь роботи, заходила в дешевi заклади. Заглянула в маленький ресторанчик, у вiкнi якого побачила об’яву, що потрiбна офiцiантка, але iй вiдповiли, що потрiбна дiвчина з досвiдом.
Украй пригнiчена, Керрi слiпо йшла крiзь густий байдужий натовп.
Раптом чиясь рука схопила ii за лiкоть.
– Оце так зустрiч! – промовив хтось.
Керрi з подивом упiзнала Друе. Його рожевi щоки аж пашiли. Вiн нiби випромiнював сонячне свiтло i чудовий настрiй.
– Як маетеся, Керрi? – усмiхнувся вiн. – Ну ви ж i гарненька! Де ж ви пропадали весь цей час?
Вiд нього вiяло такою щирою привiтнiстю, що Керрi теж почала усмiхатись.
