Блискуча нiчна квiтка. Перше нагадування
Того вечора Друе не прийшов. Хоч i одержав листа вiд Керрi, вiн на якийсь час i думати забув про неi, цiлком вiддавшись веселим розвагам. Саме в цей час, повечерявши у досить популярному ресторанi «Ректор», що мiстився у пiдвальному примiщеннi на розi вулиць Кларка i Монро, вiн зайшов у бар «Фiцджералд i Мой» на Адамс-стрiт, напроти монументального федерального будинку. Там, спершись на розкiшну стойку, вiн вихилив чарку чистого вiскi, взяв сигару й закурив. Усе це, на його думку, було цiлком у звичаi «вищих кiл» суспiльства.
Друе не був нi п’яницею, нi грошовитою людиною. Вiн лише прагнув усього, що (в його розумiннi) було в життi найлiпшого. Отож, саме так марнувати час здавалося йому певною ознакою цього. Ресторан «Ректор», зi стiнами й пiдлогою з мармуру, виблискуючи фарфором i срiблом, яскраво освiтлений, а головне – з репутацiею закладу, вiдвiдуваного артистами i взагалi людьми з театрального свiту, здавався Друе дуже пiдходящим мiсцем для успiшноi людини. Молодик любив модний одяг, любив смачно попоiсти, але особливо прагнув знайомства й товариства людей, якi добилися чимало в життi. Обiдаючи тут, вiн вiдчував неабияку втiху вiд думки, що тут бувають Джозеф Джефферсон, Генрi Дiксi або отой вiдомий актор, що сидить там, за кiлька столикiв вiд нього. У цьому ресторанi завжди можна було мати таку втiху, бо тут бували i полiтики, i бiржовi маклери, й актори, та вiдомi на все мiсто молодi багатii-гульвiси. Усi iли й пили серед гамору банальних балачок.
– Он там сидить такий-то i такий-то…
Цю фразу часто можна було почути, особливо мiж тими чоловiками, якi ще не досягли (але сподiвалися досягти) запаморочливих висот, що дозволяли б вiдвiдувати цей ресторан.
У вiдповiдь звичайно можна було почути:
– Та невже?
– Аякже, хiба ви не знали? Ото – директор Великого оперного театру.
Коли вiн чув цi розмови, то розправляв плечi i продовжував смакувати страви з почуттям власноi гiдностi. У нього й ранiше була пиха, а тепер вона неабияк зростала i честолюбство теж. Настане час, i вiн теж недбало розкидатиме пачки зелених банкнот. Хоча й зараз вiн може обiдати там, де обiдають усi цi знаменитостi.
З тих же мiркувань вiн полюбляв i бар «Фiцджералд i Мой» на Адамс-стрiт. Для Чикаго це був справдi розкiшний бар. Як i в ресторанi «Ректор», слiпуче свiтло лилося з дорогих люстр. Пiдлога була викладена строкатою плиткою, а стiни – темними полiрованими панелями з дорогого дерева, в яких вiдбивалися вогнi ламп. Вгорi стелю прикрашало барвисте лiплення, що надавало примiщенню дуже ефектного вигляду. Довга стойка потопала у свiтлi, серед якого виблискувало полiроване дерево, кольорове скло, кришталь, численнi пляшки дивовижних форм. Справдi, бар був першокласний: з вишуканими ширмами, iз добiрними винами i чималим вибором усiляких закусок, фруктiв i солодощiв. Навряд чи краще можна було знайти десь-iнде.
У ресторанi «Ректор» Друе познайомився з мiстером Герствудом – управителем бару «Фiцджералд i Мой». То була широковiдома в мiстi людина, що, як казали, досягла успiху в справах. Герствуд цiлком виправдовував таку репутацiю. Рокiв сорока, трохи огрядний, але ще досить стрункий, з енергiйними рухами, вiн мав солiдний i поважний вигляд. Цьому сприяли i дорогий одяг, бездоганнi комiрцi й коштовностi, якi вiн носив. Але найбiльше – властиве йому почуття власноi гiдностi. Друе вiдразу ж збагнув, що це особа, з якою варто знатися, i тому не обмежився просто знайомством з ним, але став учащати в бар на Адамс-стрiт, коли хотiв випити чарчину чи викурити сигару.
Герствуд був досить цiкавим чоловiком. У дiлових справах вiн виявляв неабияку спритнiсть i хитрiсть, при тому справляв на людей добре враження. Становище управителя знаменитим баром робило його досить впливовим. Адже це була значна адмiнiстративна посада, до того ж не контрольована у фiнансовому вiдношеннi. Вiн досяг цього великою наполегливiстю й стараннiстю (причому пiсля багатьох рокiв роботи ще буфетником у дешевiй пивнiй). Тут, у цьому барi, вiн мав свiй маленький кабiнет iз панелями з рiзьбленого вишневого дерева. У столi з вiдкидною кришкою зберiгав своi не надто складнi дiловi папери – рахунки на замовлення, список наявних продуктiв i напоiв тощо. Загальне керiвництво i фiнансовi операцii здiйснювали власники – мiстер Фiцджералд i мiстер Мой, – а також касир, який вiдав виручкою.
Герствуд полюбляв походжати туди й сюди баром – у елегантному костюмi, пошитому в найкращого кравця з iмпортного матерiалу, у вишуканому жилетi якого-небудь новiтнього фасону; на пальцi виблискував перстень з солiтером, у галстуку – блакитний дiамант; з масивного золотого ланцюжка звисав оригiнальний брелок i годинник найновiшоi марки з гарним вiзерунком. Вiн мiг кинути: «Привiт, друже!» комусь iз сотнi акторiв, комерсантiв, полiтичних дiячiв i взагалi вiдомих у мiстi людей. Може, цим почасти пояснювався його успiх. Вiн виробив тонку шкалу приязноi люб’язностi, що починалася сухим «Добридень» – то на адресу усiлякоi дрiбноти: службовцiв, якi одержували п’ятнадцять доларiв на тиждень, але, часто вiдвiдуючи бар, мали честь знати Герствуда, аж до вигуку: «Привiт, друже, як ви почуваетеся?» Так вiн звертався до вiдомих чи багатих осiб, якi його знали i були теж приязнi з ним. Однак iснувала ще одна група вiдвiдувачiв, надто багатих чи уславлених. До цих вiн не насмiлювався звертатись фамiльярно; з ними вiн тримався з професiйним тактом, iз поважною шанобливiстю. Це мало завоювати iхню прихильнiсть, не принижуючи притому його власноi гiдностi. Нарештi, було ще кiлька завсiдникiв, не заможних, але й не бiдних, уже вiдомих, але ще не славетних, з якими Герствуд просто приятелював. 3 цими завсiдниками вiн розмовляв охоче i на серйознi теми. Любив вiн також i розважитися iнодi: вiдвiдував перегони, театри, спортивнi змагання деяких клубiв. Вiн тримав маленький екiпаж; мешкав зi своею родиною в досить ошатному будинку в Пiвнiчному районi, неподалiк Лiнкольн-парку. Коротше кажучи, це був такий собi типовий представник вищих класiв Америки, десь на один щабель нижче за грошових тузiв.
Герствуд ставився до Друе приязно. Йому iмпонувала вiдкрита чепурнiсть молодика. Хоча Друе був усього лише комiвояжер з невеликим стажем, проте його фiрма «Бартлет, Карiо i К°» була з-помiж числа процвiтаючих. А пiдприемливий Друе встиг себе там добре зарекомендувати. Герствуд був також знайомий з мiстером Карiо, час вiд часу випивав з ним чарку за дружньою бесiдою. Молодому Друе властива була риса, що дуже допомагала в спiлкуваннi, – певне почуття гумору, вiн умiв завжди розповiсти щось цiкаве при нагодi. З Герствудом вiн вiв розмову про перегони, дiлився своiм досвiдом на любовному фронтi та новинами про торгiвлю в мiстах, де вiн побував, коротше, був приемним спiврозмовником. Сьогоднi вiн був особливо говiркий, бо його звiт фiрма прийняла схвально. Вiн уже пiдiбрав нову партiю зразкiв i намiтив маршрут для новоi пiвторамiсячноi поiздки.
– О, привiт, Чарлi, друже! – привiтався Герствуд, коли Друе десь о восьмiй ввiйшов у зал. – Як справи?
У барi було людно.
Друе щиро посмiхнувся, потиснув Герствуду руку, i вони попрямували до стойки.
– Дякую, непогано.
– Ви вже мiсяця пiвтора у нас не були. Коли повернулись?
– У п’ятницю, – вiдповiв Друе. – Поiздка вдалася.
– Радий за вас. – Чорнi очi Герствуда нiби потеплiли, змiнивши звичайну вiдстороненiсть. – Вам налити? – кивнув буфетниковi у слiпучо-бiлiй куртцi й такому ж галстуку. Той нахилився до стойки.
– Будь ласка, староi перцевоi.
– І менi налий тiеi ж, – додав Герствуд i спитав: – Ви ще довго пробудете тут?
– Тiльки до середи. Їду нинi у Сент-Поль.
– У суботу тут був Джордж Івенс. Здаеться, на тому тижнi вiн бачив вас у Мiлвокi?
– Справдi, я зустрiчав Джорджа. Славний хлопець. Ми з ним чудово провели час.
Буфетник вже поставив перед ними склянки й пляшку. Вони, як зазвичай, налили собi: Друе бiльше половини склянки, а Герствуд – на саме денце, хлюпнувши ще й зельтерськоi.
– А як там Карiо? – спитав Герствуд. – Щось уже тижнiв два я його не бачив тут.
– Старий нездужае, – пояснив Друе. – Мучиться з подагрою!
– Кажуть, вiн добре хапонув грошенят?
– О, чимало! – пiдтвердив Друе. – Та скiльки там лишилось… Останнiм часом майже не бувае в конторi.
– У нього, здаеться, лише син?
– Так, i дуже метикований, – усмiхнувся Друе.
– Схоже, вiн не занедбае дiло. Зрештою е й iншi компаньйони.
– Авжеж, i я так думаю.
Герствуд красувався в пiджаку, заклавши великi пальцi в кишенi жилета. Коштовнi перснi вигравали в яскравому свiтлi, – таке собi справжне втiлення добробуту й вишуканостi.
Людинi стороннiй, не схильнiй до алкоголю, ота слiпучо освiтлена зала, гомiнлива, людна мала би здаватися надто втомливою, дивним викривленням природи й життя. Сюди злiталися на блиск вогню завсiдники нескiнченним потоком. Розмови, що iх тут провадили, не свiдчили про надто високий розумовий рiвень вiдвiдувачiв. Ясна рiч, партнери обирали вiдлюднi куточки для укладання своiх домовленостей. Полiтики приходили сюди, зовсiм не для того, щоб обговорювати важливi справи. Власне, усiх цих людей сюди привело не бажання випити, бо бiльшiсть вiдвiдувачiв таких мiсць – зовсiм не пияки. А проте iснувало ж якесь пояснення, чому люди люблять збиратися тут, – побачитися, побалакати, згаяти час? Безперечно, адже дивнi сплетiння пристрастей i туманних бажань породжують потребу в отаких закладах, iнакше вони б не iснували.
Молодого Друе приводила сюди жадоба розваг та бажання похизуватися, адже тут збиралися i багатшi вiд нього. Численнi завсiдники заглядали в бар, бо тяглися до товариства, до блиску, до тiеi атмосфери, що панувала тут. Власне, це можна було б навiть потрактувати як певне покращання суспiльних звичаiв. Правда, вiдвiдувачi задовольняли тут своi чуттевi бажання, але що в цьому осудливого? Люди полюбляють спiлкуватись у таких iнтер’ерах. Принаймнi, у найбiльш практично налаштованих натур таке видовище, вочевидь, породжувало прагнення з такою ж пишнiстю обставити свое життя. Зрештою, виннi в цьому самi люди з iхнiми прагненнями. І коли така пишнота може пробудити в людях бiднiших бажання перевершити заможнiших, то причина знову ж таки у хибному напрямi думок. Досить прибрати едине, що викликае нарiкання, себто алкоголь, тодi залишаеться тiльки пишна обстановка, звiдси – пiднесений настрiй. А проти цього хто заперечуватиме? Популярнiсть, якою користуються сучаснi ресторани, – найкращий тому доказ.
Отож перед нами – залите сяйвом примiщення, юрмисько добре вдягнених людей, зайнятих порожнiми балачками, а найбiльше – собою, своiми хаотичними думками й почуваннями, всим отим блиском, показною розкiшшю. Але для людини поза цими стiнами, де е сяйво одвiчних зiрок, усе це мае здаватися химерною мiшурою. Пiд зоряним небом, пiд рвучким свiжим вiтром це стовповисько, залляте свiтлом, виринае з темряви, нiби якась нiчна квiтка, – таемнича, запашна й зваблива, облiплена мушвою заради насолод.
– Бачите он того суб’екта? – кивнув Герствуд на джентльмена в цилiндрi й сюртуку, який щойно ввiйшов. Товстi щоки новоприбулого розчервонiлися, наче пiсля доброго обiду.
– Ви про кого? – вiдгукнувся Друе.
– Та он той, у цилiндрi, – Герствуд поглядом кивнув у потрiбний бiк.
– Так, бачу, – Друе недбало, краем ока, глянув. – Хто вiн?
– Жюль Уоллес, це вiдомий спiрит.
Друе вже з цiкавiстю глянув на джентльмена.
– Щось не схоже, що вiн мае справу тiльки з духами, правда ж? – усмiхнувся вiн.
– Та хто зна, – вiдповiв Герствуд. – Грошики з цього вiн мае неабиякi, – примружив вiн очi.
– Я не схильний вiрити в цi речi. А ви?
– Бачите, так зразу й не скажеш, – вiдповiв Герствуд. – Може, щось i е за цим? Щодо мене, то я не сушу собi цим голову. А ви нiкуди сьогоднi не збираетесь?
– Хочу подивитись «Дiрку в землi», – Друе назвав популярний фарс.
