– Ну, то вам, мабуть, уже час? Пiв на дев’яту, – Герствуд вийняв годинник.
Бар помiтно спорожнiв. Завсiдники розходились – хто у театр або в свiй клуб, а хто й до спокусливих насолод (принаймнi для таких людей), себто до жiнок.
– Бувайте, – сказав Друе.
– Чи не зайдете пiсля вистави? Є дещо вам показати, – втаемничено запросив Герствуд.
– Охоче! – зрадiв Друе.
– А може, у вас уже щось передбачаеться? – спитав Герствуд.
– Абсолютно нiчого цiеi ночi.
– Тож приходьте.
– Знаете, у п’ятницю, повертаючись до мiста, я познайомився в поiздi iз чарiвною крихiткою, – пiдморгнув Друе. – Свiженька, просто персик. Чорт, зовсiм забув, треба буде менi обов’язково навiдати ii до вiд’iзду.
– Та нехай собi, – сказав Герствуд.
– Та нi, ви бачили б, яка гарненька! – шепнув Друе, намагаючись справити вiдповiдне враження.
– Тож домовились – о дванадцятiй? – нагадав Герствуд.
– Гаразд, – кивнув Друе.
Отак Керрi було згадано у такому фривольному й веселому мiсцi. А вона саме тодi, бiдна маленька трудiвниця, гiрко оплакувала свою тяжку долю, що випала iй на початку шляху.
Роздiл VІ
Машина i дiвчина. Сучасний лицар
Того вечора Керрi вивчала своiх родичiв. Настрiй у квартирi був той же. Однак Керрi почувалася iнакше, iй розкрилися очi на тих, хто ii оточував. Напередоднi, бачивши Керрi в пiднесеному настроi, сестра сподiвалась, що почуе жваву розповiдь про подii першого дня роботи. Гансон, зi свого боку, чекав, що Керрi буде вдоволена.
– Ну що? – жваво спитав вiн, входячи в iдальню i кидаючи на Керрi запитливий погляд. – Як робота?
– О, хай iй… – простогнала Керрi. – Дуже-дуже тяжка. Менi там не сподобалося…
Їi вигляд говорив яснiше за слова – виснажена й розчарована.
– А що то за робота? – спитав вiн мимохiдь, збираючись митися.
– Та на машинi… – вiдмахнулась Керрi.
Було видно, що все це цiкавить його тiльки з точки зору майбутнього прибутку для власноi сiм’i. Вiн розчарувався: шкода, що Керрi не вдоволена.
Мiннi теж стишила завзяття. Шкварчання печенi на плитi перестало радувати ii, бо Керрi почала скаржитись. Керрi ж сподiвалась на затишну атмосферу, де ii привiтно й спiвчутливо зустрiли б, накривши стiл зi словами: «Не журись! Трохи зачекай, щось лiпше знайдеш». Але цi сподiвання розвiялись. Їi нарiкання тут недоречнi, адже, на iхню думку, вона повинна мовчки працювати. Бо мае платити за харчi й житло отi чотири долари на тиждень. Отож таке життя не вiщувало нiчого доброго.
Та й яка з Мiннi подруга для Керрi? Вона надто вже зiстарiлась. Думки ii склались, пристосувавшись до умов iснування. А Гансон, коли в нього й були якiсь приемнi чи радiснi думки, нiяк iх не виказував. Таке собi внутрiшне життя без нiяких зовнiшнiх проявiв. Мовчазний, як пустка. А в Керрi буяла молода кров i уява. Кохання з його таемницями, залицяння – усе це було ще попереду. Вона залюбки вiддавалася мрiям: чим би iй хотiлося зайнятись, у що вдягтись, в яких мiсцях побувати. Ось чим була наповнена ii голiвка. Але з ким було подiлитись, в кому б такi думки знайшли би вiдголос?
Обмiрковуючи увесь цей день, вона зовсiм забула про Друе. Пересвiдчившись, якi байдужi цi двое, вона волiла б, щоб вiн ii забув. Бо навiть i не уявляла, як повелася б iз ним i що стала б говорити, якби вiн прийшов.
Пiсля вечерi Керрi переодяглася, причепурилася. Це вже було чарiвне створiння з великими очима i сумно стуленими вустами. На обличчi ясно вималювалося все, що вона вiдчувала: надii вперемiш iз розчаруванням, пригнiчений настрiй. Посуд було вже прибрано, i вона поблукала по кiмнатах, побалакала трохи з Мiннi. Сказала, що хоче спуститися вниз i постояти трохи на повiтрi. Якщо Друе прийде, вона стрiне його там. І коли вдягала капелюшок, то обличчя вже прояснiло i виглядало пожвавленим.
– Схоже, Керрi пригнiчена роботою, – сказала Мiннi чоловiковi, коли той заглянув з газетою в руках до iдальнi.
– Що вдiеш? Доведеться змиритись, – байдуже мовив Гансон. – Вона що, кудись пiшла?
– Униз, подихати повiтрям…
– Знаеш, я б iй порадив набратись терпiння. Можна кiлька тижнiв шукати iншоi роботи i нiчого путнього не знайти.
Мiннi кивнула згiдливо. Чоловiк вiдклав газету.
– На твоему мiсцi, – додав вiн, – я б не радив iй стовбичити отам унизу. Це не зовсiм пристойно для молодоi дiвчини.
– Я скажу… – знiтилась Мiннi.
Життя вулицi збуджувало у Керрi невгамовну цiкавiсть. Здавалось, iй нiколи не набридне спостерiгати, куди iдуть усi цi люди. Мабуть, iх розваги чекають. Юна уява обмежувалася вузьким колом: заможнiсть, гарне вбрання, розваги… Час вiд часу в душi виникала далека згадка про Колумбiя-Сiтi. Роздратування вiд пережитого сьогоднi випаровувалось. А той манливий свiт, що вона спостерiгала, цiлком поглинув ii увагу.
На першому поверсi будинку була пекарня. Гансон саме спустився туди по хлiб. Керрi не помiтила його, поглинута своiм, поки вiн не опинився зовсiм поруч.
– Я йду по хлiб, – тiльки й сказав вiн, проходячи повз неi.
Як легко думки однiеi людини передаються iншiй! Гансон i справдi вийшов по хлiб, але при цьому хотiв подивитись, що робить Керрi. І не встиг вiн наблизитись, як вона вгадала його намiри. Чому iй це спало на думку? А тоi митi вона виразно вiдчула неприязнь до нього. Тепер вона це знала напевне, що вiн пiдозрiливий.
Отак якась дрiбниця здатна по-новому висвiтлити все навколо. Їi думки були порушенi, i невдовзi пiсля того, як Гансон пiднявся нагору, вона теж повернулась. Поки збiгав час – чверть години, i ще, й ще, – iй ставало все яснiше: Друе не прийде. Це ii чомусь сприкрило, нiбито ii покинули, бо вона виявилася недосить гарною.
У квартирi панувала тиша. Мiннi шила при свiтлi лампи, сидячи за столом. Гансон – уже вклався. Невесела й стомлена Керрi сказала, що теж iде спати.
– Авжеж, краще лягай, – кивнула Мiннi. – Тобi ж вставати рано.
Ранок був як завжди. Керрi виглянула зi своеi кiмнати, Гансон уже подався на роботу. За снiданком Мiннi пробувала розговорити сестру, але та думала про свое, i розмова не в’язалася.
Керрi пiшла пiшки, як i напередоднi. Вона вже усвiдомила, що чотирьох з половиною доларiв не вистачить навiть на проiзд, адже вона платитиме сестрi. Усе виглядало досить сумно. Але сонечко розвiяло невеселi думки – така-бо щаслива властивiсть ранкового сонця.
На взуттевiй фабрицi другий день начебто був не такий виснажливий, як напередоднi. Але не було такоi кiлькостi нових вражень. При обходi головний майстер спинився поруч.
– А ви звiдки? – спитав вiн.
– Я… Мене найняв мiстер Браун, – схилила голову вона.
– Он воно що, – буркнув майстер i додав: – Дивiться, щоб усе iшло як слiд.
Дiвчата справили на неi ще гiрше враження, нiж напередоднi. Начебто були цiлком задоволенi своею долею. Але, Господи, якi вульгарнi! Керрi мала бiльш розвинену уяву. Їхня груба мова вражала ii вухо. Одяговi бракувало чепурностi, до якоi прагнула Керрi. Особливо неприемно патякала одна з дiвчат, iстота, озлоблена життям.
Вона кинула своiй сусiдцi:
– Я не буду це терпiти! Платня копiйчана, а спину гнеш допiзна. Здохнеш на цiй роботi!
