– Я? Вдома… – зiзналась вона.
– А я ще здалеку запримiтив вас! Одразу здогадався, що це ви! Я саме збирався вас провiдати. Як же усе-таки вашi справи?
– Все гаразд. – Керрi сумно усмiхнулася.
Друе кинув на неi пильний погляд, – щось не так…
– То може поспiлкуемось? Ви нiкуди зараз не поспiшаете?
– Та нi, – вiдповiла Керрi.
– То зайдемо кудись, перекусимо? Господи, який я радий, що знову бачу вас!
Вона одразу вiдчула полегшення, зiгрiлася його пiклуванням, веселiстю, увагою. Погодилась, але удала, що трохи вагаеться.
– От i чудово! – вiн узяв ii пiд руку. У його тонi було стiльки товариськоi щиростi, що це зовсiм розтопило ii серце.
Вони пройшли по Монро-стрiт до старовинного ресторану «Вiндзор». Зала була простора, затишна, тут добре годували й чудово обслуговували. Друе вибрав столик при вiкнi, звiдти можна було спостерiгати за рухливим натовпом. Вiн любив мiнливу панораму вулицi, любив за обiдом бачити iнших i щоб його бачили теж.
Вони обое зручно всiлись за столиком.
– Вам що замовити? – запитав вiн.
Керрi пробiгла поглядом довге меню, подане офiцiантом. Їй нестерпно хотiлося iсти, незнайомi назви страв ще бiльше розпалювали апетит. А цiни!
«Пiв смаженого курчати – сiмдесят п’ять центiв».
«Фiле з грибами – долар двадцять п’ять центiв».
Вона чула про всi цi страви, але невже сама мае iх замовляти з меню?
– Зачекайте, зараз ми розберемося, – уточнив Друе i гук-нув: – Гей, офiцiанте!
До них наблизився кремезний, круглолиций негр i шанобливо схилився.
– Фiле з грибами… – почав Друе, – фаршированi помiдори…
– Слухаю, сер, – промовив негр, киваючи головою.
– Смажена картопля…
– Так, сер.
– Ще спаржа. І кава.
Друе повернувся до Керрi.
– Я ще зранку нiчогiсiнько не iв! Бо щойно з Род-Айленда. Саме збирався йти обiдати, аж тут побачив вас…
Керрi лише нiяково всмiхалась.
– То що ж ви робили увесь цей час? – розпитував вiн. – Розкажiть геть усе, докладно. Як ваша сестра?
– Дякую, здорова, – промовила Керрi.
Вiн пильно подивився на неi.
– А ви часом не хворiли?
Керрi сумно кивнула.
– Яка прикрiсть! У вас i справдi не надто добрий вигляд. Я одразу помiтив, що ви зблiдли. Що ж ви робили весь цей час?
– Працювала… – знизала плечима Керрi.
– Он як? І де ж це?
Керрi розповiла.
– «Родс, Моргентау i Скотт»? Так-так, знаю цю фiрму. Це на П’ятiй авеню, правда? Скупенька компанiя. Що примусило вас туди пiти?
– Не могла нiчого кращого знайти… – зiзналася Керрi.
– Та це ж просто обурливо! – заявив Друе. – Не слiд вам марнувати здоров’я у цих людей. У них майстерня отам за складом, так?
Керрi кивнула.
– Це несолiдна фiрма. Це робота не для вас, нi!
Вiн балакав невгаваючи, розпитував Керрi, розповiдав про себе. Заодно пояснював, який це гарний ресторан. Аж тут появився офiцiант, несучи на величезнiй тацi апетитнi страви. За обiдом Друе проявив себе у всьому блиску. Вiн дуже елегантно виглядав за снiжно-бiлою скатертиною, заставленою срiбним посудом, з ножем i виделкою в руках. Коли розрiзав м’ясо, його перснi так блищали, наче ось-ось спалахнуть. Новiсiнький костюм приемно облягав його. Вiн люб’язно простягав руку, щоб подати тарiль чи хлiб, налити кави. Вiн накладав Керрi повну тарiлку, не перестаючи випромiнювати чудовий настрiй. Керрi, зiгрiвшись душею й тiлом, незабаром змiнилася до невпiзнання. Перед Друе вже сидiла нiби зовсiм iнша дiвчина. Що казати, цей чудовий хлопець у новiсiнькому костюмi зовсiм зачарував ii.
Схоже, маленька завойовниця мiста сприйняла несподiваний поворот долi на краще. Вона почувалася трошечки нiяково, але обстановка великого залу пiдбадьорювала. А натовп добре вдягнених людей за вiкном справляв таке приемне враження! Ось що значить мати грошi! Як чудово прийти сюди пообiдати! Щасливий цей Друе, роз’iжджае повсюдно, гарно вдягаеться, такий люб’язний i обiдае в розкiшних ресторанах. Друе справдi такий поважний, просто дивно, що вiн так по-дружньому i з такою увагою ставиться до неi.
– Отже, ви втратили роботу через хворобу? – спiвчутливо зiтхнув вiн. – Що ж тепер гадаете робити?
– Шукатиму… – невизначено промовила Керрi, i в очах ii промайнула згадка про злиднi, якi переслiдуватимуть ii невблаганно i невiдступно, мов голодний пес.
– Е нi! – жваво заперечив Друе. – Так не годиться! А ви давно шукаете?
– Чотири днi… – зiзналась вона.
– Подумати тiльки! – Друе, нiби звертався до якогось уявного спiврозмовника. – Нi, все це не для вас! Отi дiвчата, – вiн провiв рукою, нiби окреслюючи колом усiх продавщиць i фабричних робiтниць, – заробляють копiйки. Ви ж не можете iснувати на такi кошти?
Вiн поводився з Керрi зовсiм по-дружньому. Вiдкинув саму думку про тяжку працю i змiнив напрям розмови. Ах, Керрi була така гарненька… Навiть у такому непоказному вбраннi було видно, яка в неi гарна фiгура. А очi! Великi i наiвнi очi! Друе вдивлявся у неi, i вона прочитала цi думки в його поглядi. Вiдчула його захоплення, яке так пiдкреслювалося щедрiстю й благодушнiстю. Керрi вiдчувала, що й вiн подобаеться iй, може, й бiльше. Було щось iнше, глибше, наче якийсь пiдводний струмiнь у течii ii думок. Їхнi очi зустрiчалися щохвилини, i це спрямовувало вiдчуття в одне рiчище.
– Чому б нам не пiти сьогоднi в театр? – сказав вiн, пiдсуваючись ближче, стiл був не дуже широкий.
– О нi! Я не можу! – злякано запротестувала вона.
