Вiн робив наголос на словi «нiчого», себто абсолютно «нiчого».
Вiн витрачав дуже багато енергii, порiвняно з тим, яке враження справляв своiми словами на Едуарда. Звичайно, вiйна була неймовiрно жорстокою. Але якщо подивитися з iншого боку, то вона й посприяла великим зрушенням у щелепно-лицевiй хiрургii!
Навiть колосальнi зрушення.
Вiн показував Едуардовi зубнi протези, гiпсовi голiвки зi сталевими стрижнями, всiлякi iншi пристосування неначе з часiв середньовiччя (якi насправдi були найновiшим досягненням в ортопедичнiй практицi). А насправдi – приманка, бо тактик Модре почав таке собi обробляння Едуарда, щоб привести його до конкретики хiрургiчних манiпуляцiй.
– Методика трансплантацii за Дюфурменталем! Вам знiмають частину шкiри на потилицi, щоб зробити ii пересадку на обличчя…
Модре жваво демонстрував йому знiмки деяких прооперованих. (Хiба не чудо: дайте такому вiйськовому лiкарю когось iз розтовченою на вiйнi головою, i вiн вам зробить з нього абсолютно презентабельного чоловiка.)
Але вiдповiдь похмурого Едуарда була одна.
«Нi», – написав вiн великими буквами у своему зошитi для спiлкування.
Тодi Модре запропонував протези всупереч упертому спротиву Едуарда. Зробленi з легкого металу – вулканiту та алюмiнiю. У нього було все для того, щоб поставити йому нову щелепу. А замiсть щiк…
Едуард не чекав продовження, схопив зошит i знову написав: «Нi».
– Що – нi?… – спитав хiрург. – Чого ж ти хочеш?
«Нiчого не хочу. Я хочу лишитись таким, як е».
Модре приплющив очi розумiюче: в першi мiсяцi дуже часто зустрiчаеться така реакцiя. Вiдмовляння будь-що робити. Це все – наслiдки посттравматичноi депресii. Це мине з часом. Навiть з таким обличчям рано чи пiзно вiн стане розсудливим, бо це – життя.
Але i через чотири мiсяцi i тисячi наполягань, тодi, коли всi погоджувалися вiддатися в руки хiрургiв, щоб якомога зменшити наслiдки поранень, солдат Лярiв’ер продовжував опиратися: вiн таким i залишиться.
Говорив вiн це з упевненим, впертим та скляним поглядом.
Було вирiшено показати його психiатрам.
З твоiх малюнкiв я, здаеться, зрозумiв основне. Палата, в якiй ти живеш тепер, виглядае бiльшою i просторiшою за попередню, адже так? На подвiр’i видно дерева. Звичайно, сподiватися на те, що тобi там добре – неможливо, але я й сам не знаю, що змiг би для тебе зробити звiдти, де зараз я е. Вiдчуваю себе страшенно безпорадним.
Дякую за ескiзи до портрета сестри Марi-Камiлли.
Досi ти менi надсилав ii начерки тiльки зi спини чи в профiль. Тепер розумiю, чому ти хотiв ii зберегти тiльки для себе, халамиднику: це тому, що вона досить гарненька! Навiть зiзнаюся: якби в мене не було Сесiль…
Але жодноi «сестри» в цьому закладi не було – були просто доброзичливi та спiвчутливi жiнки. Треба було щось розказувати Альбертовi, який писав йому двiчi на тиждень. Першi малюнки Едуарда були дуже невдалими – його рука ще тремтiла, i вiн погано бачив. А ще операцiя за операцiею, йому постiйно болiло. В тому накиданому профiлi Альберт чомусь побачив «молоденьку сестричку»? Нехай буде й сестра, подумав собi Едуард, яка рiзниця? Вiн назвав ii Марi-Камiлла. Вiн уже склав собi певне уявлення про Альберта з його листiв i тому надав цiй вигаданiй дiвчинi образ, який мав би йому подобатися.
Хоч вони i були вже пов’язанi спiльною iсторiею, в якiй кожен зiграв свою роль, проте обое знали один про одного мало. А iхнi стосунки були ускладненими через туманне уявлення про солiдарнiсть, бажання помсти, вiддаленiстю та братерством. Едуард мав своi жалi щодо Альберта. Але посвiдчення, яке той йому дiстав, допомогло йому не повертатися додому. Вiн не мав жодного уявлення, що з ним буде тепер, коли вiн бiльше не Едуард Перiкур. Але байдуже – лиш би не вертатися до того життя, яке на нього чекало вдома (та ще в такому станi i з таким батьком).
До речi, про Сесiль – вона написала менi листа. Вона також думае, що ця вiйна затягнулася. Ми домовились, що все буде добре, коли я повернуся, але з ii листа я зрозумiв, що вона вже вiд всього цього втомилася. На початку вона навiдувалась до моеi мами частiше, нiж тепер. Я не можу дорiкати iй, я ж розказував тобi про свою маму – це справжня порохова бочка.
Величезне тобi спасибi за кiнську голову. Я тобi довго набридав iз цим. Вона й справдi дуже вдало вийшла, така виразна з тими виряченими очима та зубами. Знаю, що це звучить по-дурному, але я чомусь запитую себе: як цю тварину звали? (Так нiби менi хочеться дати iй кличку.)
Скiльки вiн намалював тих кiнських голiв для Альберта! І завжди йому здавалось – не те. То трохи завузька, то не тим боком, нi, знову не так, от якби очi трохи… Іншого разу Едуард би вже давно все те послав. Але вiн вiдчував, як важливо для товариша вiднайти i зберегти голову тоi шкапи, яка, можливо, врятувала йому життя. За цим проханням ховалася iнша причина – глибока i тяжка, i стосувалася вона вже Едуарда. Але вiн сам не мiг собi описати ii словами. Вiн узявся за роботу, накидав десятки ескiзiв за невмiлими пiдказками, якi давав той у своiх листах, перемiшуючи iх подяками та вибаченнями. Вiн уже був готовий вiдмовитися, але раптом згадав голову коня з ескiзiв Да Вiнчi (здаеться, виконану червоною охрою для кiнноi скульптури, яка послугувала йому моделлю). Отримавши ii, Альберт аж пiдскочив вiд радостi.
Прочитавши цi слова, Едуард нарештi зрозумiв, про що йшлося.
От тепер, коли вiн намалював кiнську голову своему товаришевi, вiн поклав олiвець i вирiшив, що бiльше нiколи його не торкнеться.
Вiн бiльше не малюватиме.
Час тут тягнеться безкiнечно. Уяви, що перемир’я було оголошене минулого листопада, i вже лютий, а ми ще не демобiлiзованi. Тижнями ми нiчого не робимо… Нам говорять багато всього, але звiдки знатимеш, де правда, а де – нi? Тут – як на фронтi, чутки розходяться швидше, нiж новини. Виглядае так, що парижани скоро будуть iздити на екскурсii з «Ле Петi Журнал» на поля битв пiд Реймсом. А ми тут продовжуемо скнiти в щораз гiрших умовах. Клянуся тобi, iнколи здаеться, що там, пiд кулями, було краще (ну принаймнi ми, солдати, вигравали битви). Грiх тобi жалiтися на своi маленькi турботи, мiй бiдолашний Ежене. Ти, напевне, думаеш, що я не уявляю, який я щасливий? І менi грiх жалiтися. Ти маеш рацiю: всi ми трохи егоiсти.
Мiй лист не тримаеться купи, бо я нiколи не вмiв висловити найсуттевiше, навiть у школi. Тому я iнколи думаю: а може, взятися за малювання?…
Едуард написав у зошитi записку лiкарю Модре, що жодноi пластичноi операцii вiн не потребуе, якою би вона не була. І що хоче повернутися до цивiльного життя якомога скорiше.
– З таким от обличчям?
Це доводило лiкаря до шалу. Вiн тримав записку Едуарда у правiй руцi, а лiвою стискав його плече i пiдставляв дзеркало.
Едуард довго роздивлявся вологе мiсиво, в якому вiн ледь упiзнавав спотворенi риси свого обличчя. Подекуди шкiра утворювала великi бiлi складки. А посерединi – дiра, трохи зменшена завдяки натягуванню тканин (вона, можливо, менше, нiж колись, була схожа на кратер, але i далi залишалась такою ж червоною). Хтось би подумав, що то цирковий клоун примудрився заковтнути повнiстю своi щоки та нижню щелепу, а от повернути iх на мiсце не здатен.
«Так, – пiдтвердив свое рiшення Едуард, – з таким обличчям».
8
Суцiльне стовписько. Тисячi солдат ходять туди-сюди, ночують, прибувають, щоб приеднатися до цього невимовного хаосу. Центр демобiлiзацii переповнений до краю, людей звiльняють i звiльняють по кiлька сотень. Але нiхто достеменно не знае, як це треба робити, видають i вiдмiняють накази, органiзацiя постiйно змiнюеться. Невдоволенi, украй виснаженi солдати ловлять кожну iнформацiю, i все перетворюеться на загрозливу хвилю вiдчаю. Офiцери проходять через юрмисько швидким кроком, нервово вiдмахуючись вiд запитань: «Я знаю не бiльше, нiж ви. Що ви хочете, щоб я вам сказав?» У цей момент лунае свисток, усi повертають голови на звук. Хвиля невдоволення перекочуеться туди, де репетуе якийсь солдат, чути лише: «Документи? От чорт, якi ще документи?», тодi додае: «А, оце вiйськове посвiдчення?» Кожен рефлекторно мацае свою нагрудну чи задню кишеню, кидаючи запитальний погляд на сусiда: «Ми тут уже четверту годину, чорти б iх узяли!», «Перестань скиглити, я тут уже третiй день!» А там хтось запитуе: «Де, ти кажеш, дають взуття?» – «Але залишилися лише великi розмiри». – «То що робити?» Хтось уже шаленiе. То – звичайний рядовий, а говорить iз капiтаном, як зi своiм пiдлеглим. Вiн аж кипить i повторюе: «Га? То що менi робити?» Офiцер поринае в папери, позначае прiзвища. Знервований рядовий розвертаеться, лаючись: «покидьки!» та ще додае кiлька крутих слiв. Капiтан продовжуе свое, нiби нiчого й не чув. Почервонiв, руки у нього аж трусяться, але людей так багато, що навiть такi сутички губляться в натовпi, як пiна на пивi. Он уже двое iнших штовхають один одного i сваряться. «Це – мiй жетон, кажу тобi!» – репетуе один. «Ще чого, iди до дiдька!» – то iнший. Але тут же вiдступае, вiн спробував поцупити i спробуе ще. Крадiжки трапляються постiйно, щодня. Треба було б вiдкрити таке собi бюро скарг, чи що. От саме про це зараз говорять чоловiки в черзi за супом. Чути повсякчас: «Чому кава гаряча, а суп – холодний?» – «Вiн щойно зварений, ще теплий…» Решту часу, коли вони не стоять у черзi, то намагаються про щось дiзнатися. «Той поiзд на Макон в графiку таки е», – каже один. «Ну, так, у графiку вiн е, але тут-бо його ж нема, що тобi ще сказати?»
Учора, нарештi, поiхав поiзд на Париж. Сорок сiм вагонiв для перевезення тисячi п’ятисот людей. Туди напхали, як сардин, понад двi тисячi, але i то вже удача. Хтось побив вiкна, прийшли офiцери, завели мову про «збитки». Люди мусили вийти, а потяг простояв ще цiлу годину (крiм тих десяти, на якi вiн уже спiзнювався). Нарештi потяг зрушив з мiсця, кричали всi i звiдусiль: i тi, хто поiхав, i тi, котрi залишилися. А коли на вузькому видноколi розтанули хмари диму, всi повернулися до своiх гуртiв i знову взялися шукати когось, хто хоч щось би знав (о Господи, то що – немае нiкого, хто б цим усiм керував?). Є, але чим командувати? Нiхто нiчого не розумiе. Чекають усi. Частина солдатiв сплять прямо на землi, на своiх плащах (в окопах i то мiсця було бiльше). Звичайно, це важко порiвняти, тут принаймнi нема пацюкiв, але е вошi, бо iх носиш на собi. «Навiть родинi не напишеш, коли вдома чекати», – нарiкае старий солдат зi зморшкуватим лицем та згаслим поглядом, в його жалю вiдчуваеться фаталiзм. Всi сподiваються, що прибуде додатковий потяг. Вiн таки прибув, але замiсть того, щоб забрати триста двадцять солдат, як цього чекали, вiн привiз ще двi сотнi, яких невiдомо, куди дiвати.
Капелан зробив спробу пройти через ряди солдат, що лежали на землi. Але хтось його штовхнув, кава з чашки в його руцi вилилась, а якийсь хлоп’яга йому пiдморгнув: «Бачу, не дуже люб’язний з вами Господь!» – вiн явно кепкував. Капелан зцiпив зуби i спробував десь примоститись на лавi (обiцяли ще доставити тих лав, але коли це буде – нiхто не знав). А поки що треба було захоплювати тi, що е. Капелан таки знайшов собi мiсцину, бо сiли щiльнiше. Якби то був офiцер, його б вiдшили, а от священика…
Зi своiм вiдчуттям тривоги Альберт почувався зле в натовпi. Вiн був затиснутий звiдусiль двадцять чотири години на добу. Неможливо було просто десь присiсти, щоб тебе нiхто не зачiпав. А цей вiчний гамiр, цi безперервнi крики страшенно мучили, гули в його головi, вiд чого вiн аж пiдскакував i повсякчас вовтузився. Інколи (так, нiби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомiсть чулося приглушене вiдлуння, нiби вибухи снарядiв з-пiд землi.
Це вiдбувалося з ним все частiше – вiдтодi, коли вiн побачив там, у холi, капiтана Праделя. У своiй улюбленiй позi, розставивши ноги, вiн стояв, заклавши руки за спину, i спостерiгав за цим галасливим збiговиськом з усiею строгiстю людини, яку украй нервуе отака безпораднiсть iнших. Думаючи про нього, Альберт пiднiмав очi та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе. Йому не хотiлося розказувати про Праделя Едуардовi, бо в нього складалося враження, що той – всюдисущий, як злий дух, який постiйно витае десь поряд.
Ти правий, що всi ми трохи егоiсти. Мiй лист не тримаеться купи…
– Альберте!
Бо в наших головах, у нас усiх, такий iнодi туман…
– Альберте, чуеш? Чорти б тебе забрали!
Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зiбрав своi розкиданi речi, притиснув до себе документи i прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.
– Ти не надто схожий на того, що на фото…
Жандармовi було на вигляд всi сорок (кругле черевце, такий собi товстун, можна здогадуватися, як вiн мiг жерти цi останнi чотири роки). Такий собi служака з почуттям обов’язку i пiдозри. Але почуття обов’язку – це штука сезонна. Наприклад, вiд часу проголошення перемир’я на цiм наполягають повсякчас. А такi, як Альберт, були легкою поживою, хоч i войовничою. На його обличчi читалося бажання швидше повернутися та виспатися.
– Альберт Майяр… – повторив жандарм, прискiпливо вдивляючись у вiйськове посвiдчення.
Ще трохи, i вiн почне роздивлятися його на свiтло. Звичайно, вiн сумнiваеться, дивлячись на Альберта i вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирiчноi давностi, вицвiле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографiя теж годиться. Але жандарм був iншоi думки. Зараз довкола стiльки шахраiв, злодiiв та брехунiв. Вiн нахилив голову, дивлячись по черзi то на Альберта, то на документ.
– Це фото зроблене ранiше… – додав нерiшуче Альберт.
