Солдат простягав йому листа, пiднятого з пiдлоги.
Йому треба було чекати ще чотири години, сидячи в коридорi на стiльцi. Достатньо часу, щоб обдумати всi можливi причини, з яких такий рядовий солдат, як вiн, викликаний до генерала Морiйо. Вiд вiйськовоi нагороди (пропустимо цю вигадку) до обговорення стану Едуарда уява малювала все.
Результат годинних роздумiв в один момент розсипався за секунду, коли в кiнцi коридору вiн угледiв знайомий силует лейтенанта Праделя. Офiцер пильно дивився на нього, наближаючись недбалою ходою. Альберт вiдчув, як клубок пiдкочуеться йому до горла, вiд ледве стримував нудоту. Лейтенант рухався з такою ж швидкiстю, як тодi, коли штовхнув його у вирву. Як тiльки вони порiвнялися, лейтенант рiзко розвернувся, постукав у дверi кабiнету приймальнi генерала, за якими тут же i зник.
Щоби впоратися з собою, Альберту було потрiбно хоч трохи часу, але його не було. Дверi знову вiдкрилися, хтось гаркнув його iм’я. Вiн похитуючись зайшов у святая святих, там пахло коньяком та сигарами (можливо, уже готувалися святкувати близьку перемогу).
Генерал Морiйо виглядав, як людина дуже поважного вiку, i схожий був на одного з тих стариганiв, що вiдправили на смерть цiлi поколiння майбутнiх дiтей та внукiв. Якщо поеднати в одне портрети Жоффре i Петена, Нiвеля, Галлiенi та Людендорфа – то вийде такий от Морiйо з вусами моржа та червонуватими очима мисливця, глибокими зморшками та вродженим почуттям власноi значущостi.
Альбертовi вiдiбрало мову. Дивлячись на генерала, важко було сказати, чим вiн займаеться, – розглядае папери чи дрiмае. Як той Кутузов, вiн сидiв за своiм столом, поглинутий паперами. Перед Альбертом стояв лейтенант Прадель, жодна жилка на його лицi не сiпнулася, коли вiн прискiпливим поглядом зиркнув на солдата з голови до п’ят. Тримаючи руки за спиною, як iнспектор, вiн трохи похитувався на розставлених ногах. Альберт зрозумiв це нiме послання i виструнчився. Вiн тримався ще невпевнено, хотiлося зiгнутися, болiли нирки. Тиша виснажувала. Нарештi «морж» пiдвiв голову. Альбертовi здавалося, що вiн ще бiльше зiщулився. Якщо так триватиме i далi, то його скрутить, як того акробата в цирку. Генерал мiг би дозволити йому стати «вiльно», але вiн прискiпливо дивився на Альберта, пошкрябав собi потилицю i знову втупив очi в документ.
– Рядовий Майяр… – вимовив вiн нарештi.
Альбертовi слiд було вiдповiсти: «Слухаю, пане генерале», або щось схоже. Але як би повiльно не говорив генерал, Альберт був ще повiльнiшим. Генерал подивився на нього.
– У мене тут рапорт… – почав вiн знову. – У якому йдеться про те, що пiд час атаки вашого загону 2 листопада ви пробували самовiльно уникнути виконання свого обов’язку.
Ось цього Альберт не врахував. Вiн припускав будь-що, але не це. Генерал читав далi:
– Ви сховалися «у вирвi, утворенiй вибухом снаряда, щоб уникнути своiх обов’язкiв…». Тридцять вiсiм ваших товаришiв полягли пiд час цiеi атаки. Полягли за батькiвщину. Ви – жалюгiдний солдат, Майяре. Бiльше того, скажу вам, що я насправдi про вас думаю: ви – покидьок!
Альбертовi стало так важко, що вiн аж заплакав. Тижнями вiн мрiяв про кiнець цiеi вiйни, i отак вона для нього закiнчуеться…
Генерал Морiйо продовжував свердлити його поглядом. Вiн справдi вважав таке боягузтво ницим. Його дратував цей зiщулений нещасний солдат, в якому втiлювалась вся безвольнiсть.
– Але ми тут не займаемось дезертирами. Моя справа – це вiйна, розумiете? Ви, рядовий Майяре, постанете перед вiйськовим трибуналом, перед военною радою.
Альберт бiльше не мiг триматися струнко. Руки, опущенi вздовж штанiв, почали тремтiти. Це – кiнець… Історii про дезертирiв та про солдат, якi самi себе ранили, щоб не йти на фронт, усiм вiдомi й не новi. Вiн багато чув про военну раду, особливо в 1917 роцi, коли Петен взявся наводити порядок у тому бардаку. Невiдомо навiть, скiлькох тодi вiдправили на смерть, бо за дезертирство трибунал нiколи не милував. Хоч насправдi розстрiляних було не так i багато, але всi вони померли однаково швидко. Швидкiсть виконання покарання е частиною покарання. Отже, Альбертовi залишилось жити три днi. (Це в найкращому випадку.)
Але вiн мусить пояснити, що це – помилка! Та Прадель чiпко свердлить його своiм поглядом, i це виключае будь-яку надiю…
Це вже вдруге вiн прирiкае Альберта на смерть. Є якийсь шанс вижити засипаним у земляному завалi, але не поставши перед военною радою…
По спинi та з чола, заливаючи очi, струмочками стiкав пiт. Вiн почав ще сильнiше тремтiти i повiльно мочитися прямо там, де стояв. Генерал i лейтенант дивилися на мокру пляму, яка збiльшувалася на штанах.
Альберт не мiг дiбрати слiв. А генерал зрозумiв це як виклик (вiн знався на викликах, вiн же генерал).
– Лейтенант д’Олней-Прадель вказав тут, що чiтко бачив, як ви кинулися в ту яму. Чи не так, Прадель?
– Чiтко бачив, пане генерале. Абсолютно точно.
– То як, рядовий Майяре?
Альберт мовчав. Не тому, що не мiг дiбрати слiв, – йому просто вiдiбрало мову. Вiн вичавив з себе лише:
– Це не так…
Генерал насупив брови.
– Як це не так? Ви брали участь в атацi до самого ii кiнця?
– Е-е-е, нi…
Тут треба було сказати: «Нi, пане генерале», але в такiй ситуацii думати про все заразом неможливо.
– Ви не брали участi в атацi до самого кiнця! – закричав генерал, гримнувши кулаком по столу. – Бо на той час стрибнули у вирву! Чи не так?
(Як можна далi про щось говорити, коли генерал ще й б’е кулаками по столу…)
– Так чи нi, рядовий Майяре?
– Так, але…
– Звичайно, що так! Лейтенант Прадель вас чiтко бачив, адже так, Прадель?
– Так, пане генерале, бачив чiтко.
– Ваше боягузтво не можна пробачити, рядовий Майяре…
Генерал пiдняв пальця.
– Ви мало не загинули через свое боягузтво. Але вам покари не уникнути.
У життi кожного трапляються моменти iстини. Вони бувають рiдко, звичайно. В життi Альберта Майяра саме такий i настав удруге. У наступнi слова вiн уклав усю свою вiдвагу:
– Це несправедливо.
Оту фразу, як спробу щось пояснити, генерал Морiйо мiг би легко вiдкинути, але… Вiн замовк, схиливши голову, i здавалося, задумався. Прадель спостерiгав за сльозою, що бринiла на кiнчику Альбертового носа, той не мав можливостi ii витерти, закам’янiлий в своiй позi. Краплина скочувалася повiльно, дрижала, витягувалася, не наважуючись впасти. Альберт голосно шморгав, але краплина не здавалася. Це вивело генерала зi ступору.
– Але… ваша попередня служба була непоганою. Не розумiю… – пiдсумував вiн, безсило опускаючи плечi.
Щось сталося, але що?
– Навчання в пiдготовчому таборi Мейлi? – прочитав генерал. – Марна… тааак, – вiн схилився над паперами.
Альбертовi було видно лише рiденьке сиве волосся, крiзь яке проглядала рожева шкiра черепа.
– Поранений на Соммi… тааак… Ага, ще й Еснi! Вiйськовий санiтар, тааак, е-е…
Генерал стрiпнув головою, як мокрий папуга.
Краплина на носi Альберта нарештi впала на пiдлогу. Це штовхнуло його думку до нового вiдкриття: це просто гра.
Генерал випробовуе його.
Думки Альберта починали намацувати шлях, до нього повернулася здатнiсть обдумувати те, що вже сталось, i вiдбуваеться прямо зараз. Коли генерал пiдвiв на нього очi, вiн уже знав, вiн зрозумiв, – i рiшення начальника не було для нього сюрпризом:
– Я врахую вашi попереднi заслуги, рядовий Майяре…
