З самого ранку, поки вiн Едуарда збирав та годував (Альберт робив усе так, як його вчили: через маленьку трубку, вставлену в трахею, та невеличку лiйку повiльно наливав iжу так, щоб шлунок сприйняв ii). Едуард знову нервував, йому хотiлося встати, вiн не мiг влежати на мiсцi. Альберт уже не знав, що й робити. Хлопець схопив зошит i, написавши кiлька таких же незрозумiлих, як уночi, лiтер, постукав олiвцем по сторiнцi. Альбертовi не вдавалося розiбрати, що це – «Е» чи «Б»? І раптом вибухнув: з нього досить!
– Слухай, я бiльше не можу, малий! Не хочеш вертатись додому (хоч я не розумiю, чому) – це твоя справа. Дуже шкода, але я тут нiчим допомогти не можу!
Едуард схопив його за руку i стиснув з неймовiрною силою.
– Ей, що ти робиш? Боляче! – заволав Альберт.
Едуардовi нiгтi вп’ялися йому в шкiру щосили. Мить – i стискання слабшае, вiн хапае Альберта за плечi, мiцно обiймае його, вiн уже ридае так жалiбно, як колись мавпочки, яких Альберт бачив у цирку. (Вони iздили в костюмчиках морякiв на велосипедах i скиглили так, що у всiх наверталися на очi сльози.) Ця туга краяла серце. Те, що сталося з Едуардом, було таким фатальним… З протезом чи без – уже нiчого не виправити.
Альберт говорив простi речi. Поплач, малий. А що iще лишалося робити? Тiльки говорити банальнi речi. Жаль Едуарда був безмежним, вiн роздирав душу.
– Ти не хочеш повертатися додому, як я бачу… – сказав Альберт.
Вiн вiдчував, як голова Едуарда здригалася в нього на плечi. Хлопець знову i знову безмовно показував, що не хоче, нiзащо не хоче повертатися…
Притискаючи його до себе, Альберт думав, що протягом усiеi вiйни Едуард, як i всi, мрiяв лише про те, щоб вижити. А тепер, коли вiйна закiнчилась i вiн вижив, то думае про те, як десь сховатися або зникнути. Якщо вже тi, кому вдалося вижити, мрiють померти – то як же бути далi…
Справдi, тепер Альберт його розумiе: в Едуарда забракне волi покiнчити з собою. Уже не зможе. Якби йому вдалося викинутися з вiкна ще в перший день – все би вже скiнчилося: бiль i сльози, непевне майбутне. Все би завершилося тут, у цьому дворi шпиталю.
Але цей шанс втрачено, вiн нiколи бiльше не наважиться; тепер вiн приречений жити.
І все це з провини Альберта. Все це – через нього. Все, вiд самого початку, геть усе. Вiн розумiе свою вину i сам починае плакати. Яке спустошення… Тепер у життi Едуарда е мiсце тiльки для Альберта. Вiн для нього – едина опора. Молодий хлопець вiддав свою долю в його руки, бо сам не може нi нести ii, нi позбутися.
Альбертовi важко, вiн схвильований.
– Добре, – бурчить вiн, – я подивлюсь…
Вiн сказав це не подумавши, Едуард тут же пiдвiв голову, нiби вiд удару струму. На його скалiченому обличчi без носа, щiк, рота залишився лише божевiльний погляд, що пронизував наскрiзь.
Альберт вiдчув себе заскоченим.
– Я подивлюсь… – по-дурному повторив вiн. – Спробуемо якось викрутитись.
Едуард стиснув йому руку i заплющив очi. А потiм повiльно опустив голову на подушки. Трохи заспокоений, але стражденний, вiн знов загарчав, вiд цього над трахеею надулися великi кривавi бульбашки.
«Спробуемо…»
«Зайве» слово е якимсь прокляттям у життi Альберта. Скiльки разiв через свiй дурний розум вплутувався вiн у сумнiвнi ситуацii! Це неважко порахувати: стiльки, скiльки разiв йому забракло клепки спочатку добре подумати. Власне, Альбертова вдача й була причиною його щедростi, чарiвних моментiв. Але його передчаснi обiцянки досi стосувалися якихось дрiбниць. А от зараз вiд нього залежить людське життя…
Альберт погладив Едуардовi руки, подивився на нього, спробував поколихати.
Це жахливо, але вiн не може пригадати обличчя того, кого вiн ранiше називав Перiкуром. Цього завжди усмiхненого жартуна, що постiйно малював. А якраз перед атакою висоти 113 його було видно то в профiль, то зi спини. А от обличчя не було видно. Перiкур тодi до нього саме повернувся на мить.
Але цього йому вже не згадати – цей спогад був поглинутий сьогоднiшнiм безнадiйним видовищем, цiею страхiтливою кровоточивою дiрою.
Його погляд притягував зошит, що лежав на простирадлi лiжка. Тепер вiн легко зрозумiв слово, яке не мiг досi розгадати.
«Батько»…
Це слово затягувало його у спогади. Для нього батько вiддавна – це лише пожовклий портрет на буфетi. Але як тiльки йому на думку спадав докiр, що батько так рано помер, вiн розумiв, що з живим батьком все було би ще складнiше. Вiн би хотiв знати, зрозумiти. Але вже пiзно – вiн пообiцяв Едуардовi, що «розбереться». Хоч сам до ладу не розумiв, що хотiв цим сказати. Поки товариш засинав, Альберт, дивлячись на нього, думав.
Отже, Едуард хотiв зникнути. Але як можна десь зачаiтись чи зникнути живому солдатовi? Альберт не був лейтенантом, звiдки йому знати? Вiн i гадки не мав, як iз цим розiбратися. Може, хлопцевi якось знайти новi документи?
Альберт був не надто кмiтливий, але як колишнiй бухгалтер мислив логiчно. Якщо Едуард хоче зникнути – треба йому знайти документи мертвого солдата. Себто просто помiняти iх.
І на це е лише одне рiшення.
Служба персоналу. Кабiнет капрала Гросжана.
Альберт навiть не уявляв, що йому буде за такий учинок. Ледве вдалося уникнути вiйськового трибуналу, а вiн уже готовий (якщо тiльки наважиться…) – пiдробити пiдписи, пожертвувати живим та воскресити мертвого!
Цього разу точно розстрiляють. Без сумнiвiв.
Едуард, вимучений своiми болями, нарештi заснув. Альберт кинув погляд на настiнний годинник, пiдвiвся i вiдкрив дверцята до шафи.
Вiн засунув руку в сумку Едуарда i вийняв звiдти його вiйськове посвiдчення.
Скоро обiд. Через чотири хвилини, три, двi… Альберт прожогом кинувся вгору по коридору, тримаючись шпитальноi стiни. Постукав у дверi бюро i, не чекаючи вiдповiдi, зайшов. Над столом, заваленим документами, годинник показував майже дванадцяту.
– Привiт, – кивнув Альберт капраловi.
Вiн спробував жартувати. Але його стратегiя не мала жодного шансу в порiвняннi з порожнiм шлунком капрала. Гросжан бурчить:
– Що тобi треба на цей раз? Уже обiд!
– Подякувати…
Це його здивувало. Вiн уже готовий був пiдняти зад з крiсла i закрити свiй реестр. Але «дякую» – це було щось дивне, вiн не чув цього вiд початку вiйни. Вiн навiть не знав, як реагувати.
– Еее, нема за що…
Альберт старався, як мiг, i продовжив невинно:
– Ота твоя iдея з дублiкатом… Направду дякую – мого друга нинi по обiдi вiдправляють…
Гросжан вийшов iз зачудування, встав, витер руки об заплямованi чорнилом штани. Це добре, коли тобi дякують, але вже обiд усе ж таки…
І тут Альберт пiшов у наступ.
– Я шукаю двох своiх друзiв…
– Ааа…
Гросжан почав одягати пiджак.
– Не знаю, що з ними сталося… Тут кажуть, що вони зникли. А там менi сказали, що вони пораненi, i iх перевезли…
– А я тут до чого?
