Альберт голосно передихнув. Прадель спiймав облизня! Його спроба натиснути на генерала могла би дати результат. Якби все вийшло, вiн таким чином позбувся б Альберта як небажаного свiдка. Досадно, що зараз не розстрiлюють. Прадель – умiлий гравець. Вiн нахилив голову, ледве стримуючи свое роздратування.
– У сiмнадцятому, бачу, ви були молодчагою! – повернувся до свого генерал. – Але зараз…
Вiн розгублено здвигнув плечима. Вiдчувалося, що вiн сумнiваеться. Для вiйськового такого рангу кiнець вiйни – найгiрше, що може бути. Вiн шукав рiшення, ламав голову, але мусив прийняти як кричущий факт дезертирство за кiлька днiв до перемир’я. Хоча це вже не стане причиною для розстрiлу. Це вже не актуально. Цього нiхто не зрозумiе. Це вже навiть матиме небажанi наслiдки.
Життя Альберта досi висiло на волосинi. Але, схоже, його не розстрiляють, бо це вже не популярно зараз.
– Дякую, пане генерале… – вичавив вiн.
Морiйо сприйняв цi слова як втручання долi. За iнших обставин подякувати генералу – це образити його, але зараз…
Отже – справу вирiшено. Морiйо втомлено i водночас розчаровано махнув рукою. Це для нього невдача.
– Ви вiльнi!
Але що з солдатом? Той не зрушив з мiсця. Ледве уник розстрiлу, але, здаеться, йому того замало?
– Я хотiв би доповiсти, пане генерале… – каже вiн.
– А що ще?
Цiкаво, йому подобаеться ця раптова спроба «доповiсти». Якщо йому доповiдають – значить, вiн ще того вартий. Вiн зацiкавлено пiдвiв брови, нiби пiдбадьорював поглядом i чекав. Поряд iз Альбертом раптом напружено виструнчився Прадель (вони нiби помiнялися мiсцями).
– Я хотiв би iнiцiювати розслiдування, пане генерале! – повторив Альберт.
– Що? Чорт забирай, яке розслiдування?
Адже вiн любив доповiдi, але ненавидiв розслiдування. Вiн же генерал.
– Це стосуеться двох солдатiв, пане генерале.
– А що з ними, з тими солдатами?
– Вони загинули, пане генерале. І слiд би дiзнатися, яким чином.
Морiйо насупив брови. Вiн не любив пiдозрiлих смертей. На вiйнi треба вмирати гiдно, героiчно й остаточно (саме тому поранених терплять, але не так щоб любити).
– Чекайте, чекайте… – тремтячим голосом перебив Морiйо. – А хто вони, тi солдати?
– Це солдат Гастон Грiзонье та солдат Луi Терйо, пане генерале. Нам треба дiзнатися, як вони загинули.
Оце «нам» було сказано з притиском i дуже спокiйно. (Зрештою, вiн мае, що сказати.)
Морiйо кинув ошелешений погляд на Праделя. Той виструнчився.
– Цi двое зникли безвiсти на висотi 113, пане генерале, – вiдповiв лейтенант.
Альберт був вражений.
Безвiсти? Вiн же бачив iх на полi бою – абсолютно мертвих! Вiн навiть перевертав старого i чiтко бачив слiди вiд куль. Це неможливо…
– Отже, вони зникли, так, Праделю?
– Абсолютно так! Зникли, пане генерале.
– Себто, – закряхтiв стариган, – ви ж не збираетесь морочити менi голову зниклими, га?
Це вже було не запитання – це був наказ. Його все це дратувало.
«Що це ще за дурня?» – бурмотiв вiн сам до себе.
Але йому треба було трохи певностi.
– Га, Праделю? – раптом скинувся вiн.
(Ясно, буде пiдтримка.)
– Абсолютно точно, пане генерале, не треба вам морочитися тими зниклими.
– Ну от, – резюмував генерал, дивлячись на Альберта.
Прадель пильно не спускав з нього ока. І тiнь посмiшки пробiгла по його лицi.
Альберт геть знесилився. Все, чого вiн зараз хотiв, – це кiнця вiйни, щоб швидше повернутись до Парижа. Бажано цiлим. Вiддавши честь (вiн не клацнув каблуками, а лише трохи пiдняв палець до голови, як робiтник, що закiнчив тяжку роботу i тепер може повертатись додому). Уникаючи погляду лейтенанта, вiн уже стрiмко бiг коридорами, гнаний блискавичною iнтуiцiею. Весь захеканий, вiн залетiв у палату.
Едуард не змiнив пози, але прокинувся вiдразу. Кiнчиком пальця вiн показав на вiкно бiля лiжка. В палатi i справдi стояв жахливий запах. Альберт трохи вiдкрив вiкно. Едуард слiдкував за його рухами, показуючи жестом: «ширше», або «нi, менше», «ще трошки ширше». Альберт старався, ширше вiдкриваючи вiконницю, а коли зрозумiв, то вже запiзно. Едуард хотiв поворушити язиком, але виривалось лише якесь клекотiння.
Адже вiн нарештi побачив свое вiдображення у вiкнi, як у дзеркалi.
Снаряд повнiстю знiс йому нижню щелепу – пiд носом було порожньо, проглядалося горло, пiднебiння, верхнi зуби, а внизу – суцiльне мiсиво, клаптi розiрваноi шкiри, язика немае, видно довгу i вологу трахею.
Едуарду Перiкуру було всього двадцять чотири роки.
Вiн втратив свiдомiсть.
6
Наступного дня близько четвертоi години, коли Альберт вiдв’язав його вiд лiжка, щоб помiняти постiль, Едуард хотiв викинутися з вiкна. Але, встаючи з лiжка, вiн втратив рiвновагу, бо права нога все ще не слухалась, i вiн звалився на пiдлогу. Завдяки надлюдськiй силi волi йому таки вдалося пiдвестися. Виглядав вiн як привид. Важко дотягшись до вiкна, з витрiщеними очима, вiн простягав руки та завивав вiд туги та болю. Альберт стиснув його в своiх обiймах i також заплакав, погладжуючи його по головi. Вiн вiдчував до Едуарда якусь батькiвську нiжнiсть. Бiльшу частину часу вiн заповнив розмовами, щоб уникнути мовчанки.
– Генерал Морiйо, – розказував вiн, – такий собi старий придурок, знаеш? Хоча генерал все ж таки… Уяви, вiн мало не вiдправив мене на военну раду. А отой Прадель, падлюка…
Альберт усе говорив i говорив. Погляд Едуарда був згаслим, i незрозумiло було, чи вiн хоч розумiе, про що йшла мова. Зменшення доз морфiну призвело до того, що Едуард спав уже набагато менше. Отож у Альберта нiяк не виходило походити й дiзнатися, де все ж таки той клятий транспорт, що нiяк не приiде? Коли Едуард починав стогнати, вiн уже не мiг зупинитися, це тривало доти, поки не приходила медсестра, щоб зробити йому укол.
По обiдi наступного дня, коли знову не приiхала машина (невiдомо, запланована вона була чи нi) – Едуард зойкав так, нiби помирав. Видно, йому було дуже боляче, вiдкрита горлянка була насиченого червоного кольору, i в деяких мiсцях був помiтний застояний гнiй – запах ставав усе нестерпнiшим.
Альберт вийшов з кiмнати i побiг до медсестринськоi. Нiкого. Кинув у порожнiй коридор: «Є хто-небудь?» Нiкого. Вже було зiбравшись вертатися, вiн раптом зупинився. Та нi, вiн не зможе… Але чому б i нi? Вiн роззирнувся навсiбiч, у вухах ще лунали крики товариша, це його пiдштовхувало. Вiн зайшов у кабiнет, знаючи вiддавна, де знаходиться те, що йому треба. Схопив ключ у шухлядi справа, вiдкрив дверцята шафи. Йому потрiбен шприц, а ще спирт та ампули морфiну. Якщо його зловлять – довго не розбиратимуться, це ж крадiжка вiйськового майна! Перед очима виникла постать генерала Морiйо та зловiсна тiнь лейтенанта Праделя…
«Хто тодi опiкуватиметься Едуардом?» – з болем подумав вiн. Але нiхто не прийшов. Альберт вислизнув з кабiнету, притискаючи до себе вкрадене. Вiн не знав, чи робить правильно, але отi крики… вони були нестерпними.
