До побачення там, нагорі
(Невідомо, чи ще працює цензура, може, і досі відкривають листи, читають, наглядають. Отож, сумніваючись, Альберт застерігся і назвав його новим іменем. До якого, зрештою, він, Едуард, уже звик.) Такий поворот подій навіть цікавий. У Едуарда не було бажання розмірковувати про ці речі, але спогади приходили самі собою.
Він знав колись двох Еженів. Першого – з молодшої школи, той був худющий, з ластовинням, його майже не було чути. Але цікавішим був інший Ежен. З тим Еженом вони зустрілися на курсах малювання, куди Едуард ходив потай від своїх батьків. Разом вони проводили багато часу. Адже Едуард усе робив тайкома. Але, на щастя, у нього була Мадлен – його старша сестра. Вона завжди все залагоджувала (принаймні те, що можна було залагодити). Ежен і Едуард разом вступали в Академію мистецтв, вже будучи дуже здруженими. Ежен не був надто обдарованим, його не прийняли. Потім вони втратили зв’язок, а у 1916 році Едуард дізнався про його смерть.
Ежене, дорогий мій товаришу!
Повір мені, що новини від тебе дуже мене тішать. Але за чотири місяці ти не надіслав жодного слова, жодної фрази – лише малюнки… Може, це тому, що ти не любиш писати – я можу це зрозуміти. Але…
Малювати було легше, бо слова не знаходились. Це стосувалося лише його, він би взагалі нічого не писав, якби не той хлопець, Альберт. Він такий заповзятий, зробив усе, що міг. Едуард ні в чому його не звинувачує. Може… хіба що зовсім трохи. Звичайно, це рятуючи життя того хлопця, він став таким, яким нині є. Він зробив це з власної волі, але… як би це сказати… Йому важко було висловити те, що він відчував: це – несправедливо… З одного боку – ніхто не винен, а з іншого – винним був увесь світ.
Але треба речі називати своїми іменами. Якби того солдата Майяра не засипало живцем, він, Едуард, повернувся би додому цілим і неушкодженим. Коли він думав про це, то йому було важко стриматися… Зрештою, в цьому закладі багато сліз – це місце скорботи.
Коли біль, туга та смуток на хвильку стихали, на це місце приходили безперервні спогади. Тоді натомість Альберта Майяра поставав лейтенант Прадель. Едуард нічого не знав про виклик до генерала, про Альбертове уникнення присуду постати перед воєнною радою… Ця послідовність уже виникла десь перед його від’їздом, та й то він не дуже розумів, що відбувається, через вплив ліків, – він сприймав усе уривками, як у тумані. А от профіль лейтенанта Праделя, який стояв у розпал битви, дивлячись на свої ноги, або віддалявся, саме коли на нього звалювалася злива землі, – це Едуард пам’ятав добре. Він не розумів причин, але точно знав: Прадель має якийсь стосунок до того, що сталося.
Будь-хто на його місці вже хвилювався б. Але зараз він відчув себе знесиленим, як тоді, на полі бою, коли почував безсилля, шукаючи товариша. Оті думки були, як пласкі віддалені рисунки, що не стосувалися його і не викликали у нього ні злості, ні надії.
В Едуарда була страшна депресія.
…я хочу сказати, що мені не завжди зрозуміло, як ти живеш. Я навіть не знаю, чи ти вдосталь їси, чи лікарі хоч трохи розмовляють із тобою, і (як я дуже сподіваюсь) вже йде мова про трансплантацію? Про це мені розказували колись, і ми з тобою вже також про це говорили…
Трансплантація… Про це взагалі мова не йде. Альберт і не уявляє собі, про що питає. Його знання про це цілком теоретичні. Ці останні тижні у шпиталі були витрачені на боротьбу з інфекцією, щоб «поремонтувати» Едуарда. Це було слівце хірурга – професора Модре. Він був головним лікарем госпіталю Роллена, що на вулиці Трюден. Щирий, рудий дядько з колосальною енергією. Він оперував Едуарда вже шість разів.
– Можна сказати, ми з вами дуже близькі!
І щоразу він розповідав про все в деталях: про покази до операції, про обмеження, про все, що могло дати уявлення про стратегію його дій. Це був не просто військовий хірург – це була людина з непохитною вірою (і це попри сотні проведених ампутацій, проведених в ургентних умовах вдень чи вночі, інколи навіть в окопах).
Уже незабаром Едуардові дозволили подивитися в дзеркало. Звичайно, як на погляд медсестер та лікарів, які витягли скаліченого, обличчя якого було суцільною кровоточивою раною, де можна було розрізнити лише язичок, вхід у трахею, ряд дивом збережених верхніх зубів, – для всіх цих людей Едуард виглядав набагато краще. Вони говорили завжди оптимістичні речі, але їхнє вдоволення зміталося безконечною безнадією, яка вселяється в чоловіка, коли він уперше бачить те, в що перетворився.
От звідки й пішла мова про майбутнє. Зараз основне – це моральний стан постраждалого. Задовго до того, як дати Едуардові дзеркало, Модре починав свою улюблену балачку:
– Скажіть собі одну річ, юначе: те, як ви виглядаєте сьогодні, не матиме нічого спільного з тим, яким ви будете завтра.
Він робив наголос на слові «нічого», себто абсолютно «нічого».
Він витрачав дуже багато енергії, порівняно з тим, яке враження справляв своїми словами на Едуарда. Звичайно, війна була неймовірно жорстокою. Але якщо подивитися з іншого боку, то вона й посприяла великим зрушенням у щелепно-лицевій хірургії!
Навіть колосальні зрушення.
Він показував Едуардові зубні протези, гіпсові голівки зі сталевими стрижнями, всілякі інші пристосування неначе з часів середньовіччя (які насправді були найновішим досягненням в ортопедичній практиці). А насправді – приманка, бо тактик Модре почав таке собі обробляння Едуарда, щоб привести його до конкретики хірургічних маніпуляцій.
– Методика трансплантації за Дюфурменталем! Вам знімають частину шкіри на потилиці, щоб зробити її пересадку на обличчя…
Модре жваво демонстрував йому знімки деяких прооперованих. (Хіба не чудо: дайте такому військовому лікарю когось із розтовченою на війні головою, і він вам зробить з нього абсолютно презентабельного чоловіка.)
Але відповідь похмурого Едуарда була одна.
«Ні», – написав він великими буквами у своєму зошиті для спілкування.
Тоді Модре запропонував протези всупереч упертому спротиву Едуарда. Зроблені з легкого металу – вулканіту та алюмінію. У нього було все для того, щоб поставити йому нову щелепу. А замість щік…
Едуард не чекав продовження, схопив зошит і знову написав: «Ні».
– Що – ні?… – спитав хірург. – Чого ж ти хочеш?
«Нічого не хочу. Я хочу лишитись таким, як є».
Модре приплющив очі розуміюче: в перші місяці дуже часто зустрічається така реакція. Відмовляння будь-що робити. Це все – наслідки посттравматичної депресії. Це мине з часом. Навіть з таким обличчям рано чи пізно він стане розсудливим, бо це – життя.
Але і через чотири місяці і тисячі наполягань, тоді, коли всі погоджувалися віддатися в руки хірургів, щоб якомога зменшити наслідки поранень, солдат Лярів’єр продовжував опиратися: він таким і залишиться.
Говорив він це з упевненим, впертим та скляним поглядом.
Було вирішено показати його психіатрам.
З твоїх малюнків я, здається, зрозумів основне. Палата, в якій ти живеш тепер, виглядає більшою і просторішою за попередню, адже так? На подвір’ї видно дерева. Звичайно, сподіватися на те, що тобі там добре – неможливо, але я й сам не знаю, що зміг би для тебе зробити звідти, де зараз я є. Відчуваю себе страшенно безпорадним.
Дякую за ескізи до портрета сестри Марі-Камілли.
Досі ти мені надсилав її начерки тільки зі спини чи в профіль. Тепер розумію, чому ти хотів її зберегти тільки для себе, халамиднику: це тому, що вона досить гарненька! Навіть зізнаюся: якби в мене не було Сесіль…
Але жодної «сестри» в цьому закладі не було – були просто доброзичливі та співчутливі жінки. Треба було щось розказувати Альбертові, який писав йому двічі на тиждень. Перші малюнки Едуарда були дуже невдалими – його рука ще тремтіла, і він погано бачив. А ще операція за операцією, йому постійно боліло. В тому накиданому профілі Альберт чомусь побачив «молоденьку сестричку»? Нехай буде й сестра, подумав собі Едуард, яка різниця? Він назвав її Марі-Камілла. Він уже склав собі певне уявлення про Альберта з його листів і тому надав цій вигаданій дівчині образ, який мав би йому подобатися.
Хоч вони і були вже пов’язані спільною історією, в якій кожен зіграв свою роль, проте обоє знали один про одного мало. А їхні стосунки були ускладненими через туманне уявлення про солідарність, бажання помсти, віддаленістю та братерством. Едуард мав свої жалі щодо Альберта. Але посвідчення, яке той йому дістав, допомогло йому не повертатися додому. Він не мав жодного уявлення, що з ним буде тепер, коли він більше не Едуард Перікур. Але байдуже – лиш би не вертатися до того життя, яке на нього чекало вдома (та ще в такому стані і з таким батьком).
До речі, про Сесіль – вона написала мені листа. Вона також думає, що ця війна затягнулася. Ми домовились, що все буде добре, коли я повернуся, але з її листа я зрозумів, що вона вже від всього цього втомилася. На початку вона навідувалась до моєї мами частіше, ніж тепер. Я не можу дорікати їй, я ж розказував тобі про свою маму – це справжня порохова бочка.
Величезне тобі спасибі за кінську голову. Я тобі довго набридав із цим. Вона й справді дуже вдало вийшла, така виразна з тими виряченими очима та зубами. Знаю, що це звучить по-дурному, але я чомусь запитую себе: як цю тварину звали? (Так ніби мені хочеться дати їй кличку.)
Скільки він намалював тих кінських голів для Альберта! І завжди йому здавалось – не те. То трохи завузька, то не тим боком, ні, знову не так, от якби очі трохи… Іншого разу Едуард би вже давно все те послав. Але він відчував, як важливо для товариша віднайти і зберегти голову тої шкапи, яка, можливо, врятувала йому життя. За цим проханням ховалася інша причина – глибока і тяжка, і стосувалася вона вже Едуарда. Але він сам не міг собі описати її словами. Він узявся за роботу, накидав десятки ескізів за невмілими підказками, які давав той у своїх листах, перемішуючи їх подяками та вибаченнями. Він уже був готовий відмовитися, але раптом згадав голову коня з ескізів Да Вінчі (здається, виконану червоною охрою для кінної скульптури, яка послугувала йому моделлю). Отримавши її, Альберт аж підскочив від радості.
Прочитавши ці слова, Едуард нарешті зрозумів, про що йшлося.
От тепер, коли він намалював кінську голову своєму товаришеві, він поклав олівець і вирішив, що більше ніколи його не торкнеться.
Він більше не малюватиме.
Час тут тягнеться безкінечно. Уяви, що перемир’я було оголошене минулого листопада, і вже лютий, а ми ще не демобілізовані. Тижнями ми нічого не робимо… Нам говорять багато всього, але звідки знатимеш, де правда, а де – ні? Тут – як на фронті, чутки розходяться швидше, ніж новини. Виглядає так, що парижани скоро будуть їздити на екскурсії з «Ле Петі Журнал» на поля битв під Реймсом. А ми тут продовжуємо скніти в щораз гірших умовах. Клянуся тобі, інколи здається, що там, під кулями, було краще (ну принаймні ми, солдати, вигравали битви). Гріх тобі жалітися на свої маленькі турботи, мій бідолашний Ежене. Ти, напевне, думаєш, що я не уявляю, який я щасливий? І мені гріх жалітися. Ти маєш рацію: всі ми трохи егоїсти.
Мій лист не тримається купи, бо я ніколи не вмів висловити найсуттєвіше, навіть у школі. Тому я інколи думаю: а може, взятися за малювання?…
Едуард написав у зошиті записку лікарю Модре, що жодної пластичної операції він не потребує, якою би вона не була. І що хоче повернутися до цивільного життя якомога скоріше.
– З таким от обличчям?
Це доводило лікаря до шалу. Він тримав записку Едуарда у правій руці, а лівою стискав його плече і підставляв дзеркало.
Едуард довго роздивлявся вологе місиво, в якому він ледь упізнавав спотворені риси свого обличчя. Подекуди шкіра утворювала великі білі складки. А посередині – діра, трохи зменшена завдяки натягуванню тканин (вона, можливо, менше, ніж колись, була схожа на кратер, але і далі залишалась такою ж червоною). Хтось би подумав, що то цирковий клоун примудрився заковтнути повністю свої щоки та нижню щелепу, а от повернути їх на місце не здатен.
«Так, – підтвердив своє рішення Едуард, – з таким обличчям».
8
Суцільне стовписько. Тисячі солдат ходять туди-сюди, ночують, прибувають, щоб приєднатися до цього невимовного хаосу. Центр демобілізації переповнений до краю, людей звільняють і звільняють по кілька сотень. Але ніхто достеменно не знає, як це треба робити, видають і відміняють накази, організація постійно змінюється. Невдоволені, украй виснажені солдати ловлять кожну інформацію, і все перетворюється на загрозливу хвилю відчаю. Офіцери проходять через юрмисько швидким кроком, нервово відмахуючись від запитань: «Я знаю не більше, ніж ви. Що ви хочете, щоб я вам сказав?» У цей момент лунає свисток, усі повертають голови на звук. Хвиля невдоволення перекочується туди, де репетує якийсь солдат, чути лише: «Документи? От чорт, які ще документи?», тоді додає: «А, оце військове посвідчення?» Кожен рефлекторно мацає свою нагрудну чи задню кишеню, кидаючи запитальний погляд на сусіда: «Ми тут уже четверту годину, чорти б їх узяли!», «Перестань скиглити, я тут уже третій день!» А там хтось запитує: «Де, ти кажеш, дають взуття?» – «Але залишилися лише великі розміри». – «То що робити?» Хтось уже шаленіє. То – звичайний рядовий, а говорить із капітаном, як зі своїм підлеглим. Він аж кипить і повторює: «Га? То що мені робити?» Офіцер поринає в папери, позначає прізвища. Знервований рядовий розвертається, лаючись: «покидьки!» та ще додає кілька крутих слів. Капітан продовжує своє, ніби нічого й не чув. Почервонів, руки у нього аж трусяться, але людей так багато, що навіть такі сутички губляться в натовпі, як піна на пиві. Он уже двоє інших штовхають один одного і сваряться. «Це – мій жетон, кажу тобі!» – репетує один. «Ще чого, іди до дідька!» – то інший. Але тут же відступає, він спробував поцупити і спробує ще. Крадіжки трапляються постійно, щодня. Треба було б відкрити таке собі бюро скарг, чи що. От саме про це зараз говорять чоловіки в черзі за супом. Чути повсякчас: «Чому кава гаряча, а суп – холодний?» – «Він щойно зварений, ще теплий…» Решту часу, коли вони не стоять у черзі, то намагаються про щось дізнатися. «Той поїзд на Макон в графіку таки є», – каже один. «Ну, так, у графіку він є, але тут-бо його ж нема, що тобі ще сказати?»
Учора, нарешті, поїхав поїзд на Париж. Сорок сім вагонів для перевезення тисячі п’ятисот людей. Туди напхали, як сардин, понад дві тисячі, але і то вже удача. Хтось побив вікна, прийшли офіцери, завели мову про «збитки». Люди мусили вийти, а потяг простояв ще цілу годину (крім тих десяти, на які він уже спізнювався). Нарешті потяг зрушив з місця, кричали всі і звідусіль: і ті, хто поїхав, і ті, котрі залишилися. А коли на вузькому видноколі розтанули хмари диму, всі повернулися до своїх гуртів і знову взялися шукати когось, хто хоч щось би знав (о Господи, то що – немає нікого, хто б цим усім керував?). Є, але чим командувати? Ніхто нічого не розуміє. Чекають усі. Частина солдатів сплять прямо на землі, на своїх плащах (в окопах і то місця було більше). Звичайно, це важко порівняти, тут принаймні нема пацюків, але є воші, бо їх носиш на собі. «Навіть родині не напишеш, коли вдома чекати», – нарікає старий солдат зі зморшкуватим лицем та згаслим поглядом, в його жалю відчувається фаталізм. Всі сподіваються, що прибуде додатковий потяг. Він таки прибув, але замість того, щоб забрати триста двадцять солдат, як цього чекали, він привіз ще дві сотні, яких невідомо, куди дівати.
Капелан зробив спробу пройти через ряди солдат, що лежали на землі. Але хтось його штовхнув, кава з чашки в його руці вилилась, а якийсь хлоп’яга йому підморгнув: «Бачу, не дуже люб’язний з вами Господь!» – він явно кепкував. Капелан зціпив зуби і спробував десь примоститись на лаві (обіцяли ще доставити тих лав, але коли це буде – ніхто не знав). А поки що треба було захоплювати ті, що є. Капелан таки знайшов собі місцину, бо сіли щільніше. Якби то був офіцер, його б відшили, а от священика…
Зі своїм відчуттям тривоги Альберт почувався зле в натовпі. Він був затиснутий звідусіль двадцять чотири години на добу. Неможливо було просто десь присісти, щоб тебе ніхто не зачіпав. А цей вічний гамір, ці безперервні крики страшенно мучили, гули в його голові, від чого він аж підскакував і повсякчас вовтузився. Інколи (так, ніби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомість чулося приглушене відлуння, ніби вибухи снарядів з-під землі.
Це відбувалося з ним все частіше – відтоді, коли він побачив там, у холі, капітана Праделя. У своїй улюбленій позі, розставивши ноги, він стояв, заклавши руки за спину, і спостерігав за цим галасливим збіговиськом з усією строгістю людини, яку украй нервує отака безпорадність інших. Думаючи про нього, Альберт піднімав очі та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе. Йому не хотілося розказувати про Праделя Едуардові, бо в нього складалося враження, що той – всюдисущий, як злий дух, який постійно витає десь поряд.
Ти правий, що всі ми трохи егоїсти. Мій лист не тримається купи…
– Альберте!
Бо в наших головах, у нас усіх, такий іноді туман…
– Альберте, чуєш? Чорти б тебе забрали!
Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зібрав свої розкидані речі, притиснув до себе документи і прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.
– Ти не надто схожий на того, що на фото…
Жандармові було на вигляд всі сорок (кругле черевце, такий собі товстун, можна здогадуватися, як він міг жерти ці останні чотири роки). Такий собі служака з почуттям обов’язку і підозри. Але почуття обов’язку – це штука сезонна. Наприклад, від часу проголошення перемир’я на цім наполягають повсякчас. А такі, як Альберт, були легкою поживою, хоч і войовничою. На його обличчі читалося бажання швидше повернутися та виспатися.
– Альберт Майяр… – повторив жандарм, прискіпливо вдивляючись у військове посвідчення.
Ще трохи, і він почне роздивлятися його на світло. Звичайно, він сумнівається, дивлячись на Альберта і вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирічної давності, вицвіле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографія теж годиться. Але жандарм був іншої думки. Зараз довкола стільки шахраїв, злодіїв та брехунів. Він нахилив голову, дивлячись по черзі то на Альберта, то на документ.
– Це фото зроблене раніше… – додав нерішуче Альберт.
Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки…
– Ну, що ж, – почав він знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже є два Майяри.
– І обоє «Альберти Майяри»?
– Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.
Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.
– Так, – каже Альберт, – але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.
Жандарм подивився на нього і примружив очі, як товстий кіт.
– А чому не Альберт?
Звичайно, для цієї гіпотези Альберт спростування не мав.
– А де він, той другий Майяр? – спитав він.
– Та в тім-то й річ – він позавчора поїхав.
– І ви його відпустили, не дізнавшись імені?
Жандарм примружив очі (як важко пояснювати елементарні речі!).
– Ім’я в нього було. Це тепер немає, бо всі анкети передано в Париж. На тих, хто вже поїхав, у мене лишився лише такий от список, – він показав пальцем на колонку з прізвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».
– То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?
– Якби все залежало тільки від мене – я б тебе відпустив. Але мені голову відірвуть, розумієш… Якщо я зареєструю зайвого чоловіка, знаєш, що зі мною буде? А уявляєш, скільки ходить тут усяких! Та й ви постійно губите свої документи! А якщо додати ще всіх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двічі отримати компенсацію…
– І це справді так серйозно? – спитав Альберт.
Жандарм насупив брови, ніби щойно збагнув, що перед ним підозрілий вивідувач.
– Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммі, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацію. – Можливо, тому й фото таке…
Жандарм, гордий зі своєї проникливості, прискіпливо роздивлявся то його самого, то фотографію. І нарешті проказав загадково: «Можливо». Але відчувалося, що це ще не кінець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпіння. Гули спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше…
– Якісь проблеми?
Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.
– Річ у тім… – почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.
Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.
Прадель узяв посвідчення, не спускаючи погляду з Альберта.
– У мене тут два «А. Майяра», – пояснював жандарм. – Я от сумніваюся щодо фотографії…
Прадель навіть не глянув на документ. Альберт опустив очі додолу. Це було сильніше за нього – він не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, і з його носа скотиться краплина поту.
– Цього я знаю… – зверхньо кинув Прадель. – Я чудово його знаю.
– Тоді все гаразд, – козирнув жандарм.
– Це точно Альберт Майяр…
У Праделя була манера говорити дуже повільно, так ніби він у кожен звук додавав особливої ваги.
– …Жодного сумніву.
Поява капітана усіх враз стишила. Солдати замовкли, ніби вражені затемненням. Було у цьому Праделі щось таке, що сковувало, ніби якийсь іще один Жавер. (У пеклі охоронці, певно, мають такий погляд.)
Я сумнівався, чи говорити тобі про це, але все ж наважуся. Я маю новини про О. П. Він став капітаном! Ну, що ж, на війні вигідніше отаким негідникам, аніж солдатам. І він тут керує відправкою в демобілізаційному центрі. На мене зустріч так подіяла… Ти уявити собі не можеш, що мені сниться відтоді, як я знову його побачив…
– Ми ж знайомі, рядовий Альберте Майяре?
Альберт наважився підняти очі.
– Так, пане лейт… пане капітане. Ми знайомі…
Жандарм більше не сказав нічого, він втупився у свої папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловісно вібрувати.
– Я навіть знаю про ваш героїзм, рядовий Альберте Майяре, – процідив Прадель із зневажливою міною.
Він роздивлявся його від голови до п’ят. Він явно тягнув час. Альбертові здавалося, що земля тікає у нього з-під ніг, ніби він стояв на сипких пісках, і якось мимохідь, в паніці, він випалив:
– Це все – наслідки війни.
Довкола запала німа тиша. Прадель підвів голову подивовано.
– Кожен… виказує свою справжню натуру, – важко закінчив Альберт.
Губи Праделя склалися в іронічну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребі якось механічно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капітан Прадель ніколи не кліпав. Від цього його погляд здавався пронизливо-різким і пильним. «Ця скотина ніколи не плаче», – подумав він, ковтнувши клубок у горлі, й опустив очі.
Інколи мені сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком. Або ми це робимо удвох – ти і я. І тоді він проходить дев’ять кіл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстріляють (я би мав відважно відмовитися одягти на очі пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бо стріляти має Прадель. Він підходить до мене – самовпевнено, пильно дивлячись… Прокинувшись, я до нестями хочу убити його… Але коли на думку приходить ім’я цього покидька, то я відразу згадую тебе, мій бідний друже. Я не мав би тобі цього нагадувати, я знаю…
Жандарм потер потилицю.
– Ну, що ж… якщо ви його знаєте, пане капітане…
Обурливий галас наростав – спочатку нерішуче, а потім усе сильніше.
Альберт нарешті підвів очі. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своїми списками.
З самого ранку всі довкола вже знетямилися в постійному галасі. Центр демобілізації був переповнений криками та лементом. Але раптом під кінець дня зневіра привела це величезне стовписько до завершення. Кабінки закрили, офіцери розійшлися до вечері, а їх виснажені помічники, сидячи на своїх стільцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву. Столи адміністрації опустіли – до наступного дня.
Поїзди, які мали прибути, так і не приїхали.
І сьогодні вже точно не приїдуть.
Можливо, завтра.
А ми тільки те й робимо, що чекаємо – від самого кінця війни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависає над нами усією своєю вагою. Ми залежимо від нього. Ворог, війна, адміністрація, армія – це все між собою схоже, ніхто нічого не розуміє, і ніхто не може цьому зарадити.