Перша iн’екцiя була випробовуванням. Вiн часто допомагав медсестрам, але зараз усе довелося робити самому… Мiняти постiль, жити в цьому пеклi, а тепер от ще й робити iн’екцii… Утримати хлопця, який кидаеться у вiдкрите вiкно, – це вже неабищо, – думав вiн, готуючи шприц. А ще мити йому зад, нюхати сморiд, а тепер колоти його – куди вiн уплутуеться?
Все пройшло не так уже й страшно. Пiдперши крiслом дверну ручку, щоб нiхто часом не зайшов, Альберт старанно розрахував дозу (вона мала би спiввiдноситися з наступною, яку зробить уже медсестра).
– От i добре, тепер тобi стане набагато легше…
І справдi, йому полегшало. Едуард розслабився i заснув. Навiть поки той спав, Альберт продовжував з ним говорити. А ще думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба дiяти з самого початку, себто пiти в кабiнет персоналу.
– Коли ти заспокоюешся, – говорив вiн сплячому товаришу, – мене це навiть дивуе. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим…
Йому нiчого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до лiжка.
Покинувши палату й оглядаючись, вiн уздовж стiни кинувся бiгти в розвiдку, щоб якомога менше часу бути вiдсутнiм.
– Оце так заявочка! – сказав капрал.
Його звали Гросжан. Кабiнет персоналу був маленькою кiмнаткою з крихiтним вiконцем. Тут було повно шаф, якi ламалися пiд вагою тек на зав’язках. А за одним iз двох столiв, потопаючи в документах, списках, звiтах, сидiв пригнiчений капрал Гросжан.
Вiн вiдкрив грубезну реестрову книгу, вказiвним пальцем, жовтим вiд тютюну, пройшовся по списку i пробурчав:
– Скiльки поранених у нас тут – можеш собi уявити?…
– Можу.
– Що можеш?
– Можу уявити.
Гросжан пiдвiв голову вiд своеi книги i прискiпливо на нього подивився.
Альберт подумав, що бовкнув зайве, i як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своiх паперах.
– Чорт, я його знаю… Перiкур?
– Точно, – сказав Альберт.
– Та знаю, що точно, але де вiн, той клятий…
Раптом вiн вигукнув:
– Є!
Щойно вiн здобув перемогу – це вiдразу було видно.
– Едуард Перiкур! Я чув про нього! От! Я його знав!
Вiн розвернув книгу до Альберта, пiдкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторiнки. Йому хотiлося довести, що вiн таки мае рацiю.
– І що? – спитав Альберт.
– Ну от, твiй малий е в реестрi.
Вiн зробив натиск на словi «реестр». У його вустах це звучало як вердикт.
– Те, що я тобi й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли…
– І що?
Капрал заплющив очi вiд задоволення i вiдкрив iх знову.
– Вiн тут зареестрований, – постукуючи пальцем по книзi, казав вiн, – значить, мае бути i направлення на транспортування.
– А куди воно йде, те направлення?
– У вiддiл логiстики. А вже вони вирiшують там iз машинами…
Альбертовi тепер треба було навiдатись у вiддiл перевезень. Вiн уже був там двiчi. Але не було там нi реестрацiйноi картки, нi направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, – це вже було дивним. Вiн подивився на годинник. Решту вiн зробить потiм, треба повернутися до Едуарда, напоiти його (йому ж треба багато пити, так казав лiкар). Вiн розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся вiн. А може…
– Ти вiдносиш направлення логiстикам?
– Так, – ствердив Гросжан. – Або хтось за ними приходить – по-рiзному бувае.
– А тi, що стосувалися Перiкура, хто забирав, не пам’ятаеш?
(Але вiдповiдь йому вже була вiдома.)
– Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати…
– Такий високий i худий…
– Точно!
– …iз блакитними очима?
– Саме так!
– Покидьок…
– Ну, цього я тобi вже не можу сказати…
– А оте направлення можна ще раз зробити?
– Це називаеться дублiкатом…
– Гаразд, отой дублiкат довго робити?
Гросжан був справдi на своему мiсцi. Вiн присунув чорнильницю, узяв ручку i, пiднявши ii догори, сказав:
– Його можна зробити отак…
