– Патер Браун – дивовижний чоловiк, – промовила панночка не вiдразу. – Тiльки вiн один якось оживляв мое життя, до того часу, поки…
– Поки що? – перепитав Пейн, рвучко нахилився до дiвчини i так штовхнув бронзове чудовисько, що воно хитнулося на своему п’едесталi.
– Не з’явилися ви, – докiнчила вона i знову посмiхнулася.
Так прокинувся старий замок. У нашiй розповiдi не маемо намiру описувати всi стадii цього пробудження, хоча багато чого сталося ще до того, як на березi споночiло. Коли Гаррi Пейн нарештi знову подався додому, вiн був сповнений такого щастя, яке тiльки можливе в цьому тлiнному свiтi. Чоловiк iшов через темнi пiски – тi самi, за якими часто швендявся в такiй важкiй тузi, але тепер у ньому все радiло, як море в годину повного припливу.
Молодик уявляв собi, що замок знову потопае в квiтах, бронзовий тритон виблискуе, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або вином. І весь цей блиск, все це цвiтiння розкрилися перед ним завдяки слову «вбивство», сенсу якого вiн все ще не тямив. Просто взяв його на вiру i вчинив мудро – адже вiн був одним iз тих, хто чутливий до голосу правди.
Минуло бiльше мiсяця, i Пейн нарештi повернувся в свiй лондонський будинок, де у нього була призначена зустрiч iз патером Брауном. Художник привiз з собою репродукцiю портрета. Його серцевi справи просувалися успiшно, наскiльки дозволяла тiнь нещодавньоi трагедii. Тому вона i не дуже затьмарювала його душу, втiм, чоловiк усе ж пам’ятав, що це – тiнь сiмейноi катастрофи.
Останнiм часом йому довелося займатися дуже багатьма справами, i лише пiсля того, як життя в обiйстi Дарнуеiв повернулося в свою колiю, а фатальний портрет був помiщений на колишне мiсце в бiблiотецi, йому вдалося сфотографувати картину при спалаху магнiю. Але перед тим, як вiдiслати знiмок антикваровi, молодик привiз показати його священику, котрий настiйно просив про це.
– Нiяк не збагну вас, патере Браун, – дивувався Пейн. – У вас такий вигляд, нiби ви давно розгадали цю загадку.
Священик пригнiчено похитав головою.
– У тому й рiч, що нi, – зiтхнув вiн. – Мабуть, я непрохiдно дурний, бо не розумiю, абсолютно не тямлю однiеi найелементарнiшоi деталi в цiй iсторii. Все ясно до певного моменту, але потiм… Дайте-но менi поглянути на свiтлину. – Вiн пiднiс ii до очей i короткозоро примружився. – Чи немае у вас лупи? – спитав вiн за мить.
Пейн дав йому лупу, i священик став пильно розглядати фотографiю, потiм сказав:
– Погляньте, ось тут книга, на полицi, бiля самоi рами портрета… Читайте назву «Життя папесси Йоанни». Гм, цiкаво… Стоп! А он i iнша над нею, щось про Ісландiю. Так i е! Господи! І виявити це таким дивним чином! Який же я вiслюк, що не помiтив цього ранiше, ще там!
– А що ви таке виявили? – нетерпляче спитав Пейн.
– Остання ланка, – пояснив патер Браун. – Тепер менi все ясно, тепер я збагнув, як розгорталася вся ця сумна iсторiя iз самого початку i до самого кiнця.
– Але як ви про це дiзналися? – наполягав Пейн.
– Дуже просто, – з посмiшкою вiдповiв священик. – У бiблiотецi Дарнуеiв е книги про папессу Йоанну i про Ісландiю, i ще одна, назва якоi, як я бачу, починаеться словами «Релiгiя Фрiдрiха…», а як закiнчуеться, – не так уже й важко здогадатися.
Потiм, помiтивши нетерплячку свого спiвбесiдника, священик заговорив уже серйознiше, i посмiшка зникла з його обличчя.
– Власне кажучи, ця подробиця не така вже iстотна, хоча вона i виявилася останньою ланкою. У цiй справi е деталi набагато дивнiшi. Почнемо з того, що, природно, дуже здивуе вас: Дарнуей помер не о сьомiй годинi вечора. Вiн був мертвий зi самого ранку.
– Здивуе, знаете, занадто м’яко сказано, – похмуро зронив Пейн, – адже i ви, i я чули, як вiн цiлий день човгав по кiмнатi.
– Чули, але не бачили, – спокiйно заперечив патер Браун. – Ми обидва бачили чи, правильнiше, припускали, що бачимо, як вiн весь день вовтузився зi своiм апаратом. Але хiба на головi у нього не було темного покривала, коли ви заходили до кiмнати? Коли я туди зайшов – це було так. Не даремно ж менi здалося щось дивне в його силуетi. Справа тут не в тому, що вiн був кульгавий, а скорiше в тому, що вiн кульгавим не був. Вiн був одягнений в такий же темний костюм. Але якщо ви побачите людину, котра намагаеться прийняти позу, властиву iншiй, то вам обов’язково кинеться в очi певна напруженiсть i неприроднiсть силуету.
– Ви хочете сказати, – стрепенувся Пейн i сiпнувся, – що це був не Дарнуей?
– Це був убивця, – сказав патер Браун. – Вiн убив Дарнуея ще на свiтанку i сховав труп у темнiй кiмнатi, а вона – iдеальний сховок, бо туди зазвичай нiхто не заходить, а якщо i зазирне, то все одно нiчого не побачить. Але о сьомiй годинi вечора вбивця кинув труп на пiдлогу, щоб можна було все пояснити прокляттям Дарнуеiв.
– Але даруйте! – вигукнув Пейн. – Який йому був сенс цiлий день стерегти мертве тiло? Чому вiн не вбив його о сьомiй годинi вечора?
– Дозвольте менi, своею чергою, поставити вам одне запитання, – вiдповiв священик. – Чому портрет так i не був сфотографований? Бо злочинець поспiшив убити Дарнуея ще до того, як той встиг зробити це. Йому, далебi, було важливо, щоб фотографiя не потрапила до антиквара, бо той добре знав релiквii цього будинку.
Запала мовчанка, потiм священик продовжив тихiшим голосом.
– Хiба ви самi не бачите, як усе це просто? Ви ж свого часу зробили одне припущення, але дiйснiсть виявилася ще простiшою. Ви сказали, що будь-яка людина може надати собi схожостi з портретом. Але ж ще легше надати портрету схожостi з людиною… Коротко кажучи, нiякого фатуму Дарнуеiв не iснуе. Не було старовинноi картини, не було старовинного напису, не було переказу про чоловiка, котрий вiдiбрав життя у своеi дружини. Але був iнший чоловiк, дуже жорстокий i дуже розумний, котрий хотiв вiдiбрати життя у свого суперника, щоб викрасти його наречену. – Священик сумно посмiхнувся Пейну, немов заспокоюючи його. – Ви, либонь, зараз подумали, що я маю на увазi вас, – усмiхнувся вiн. – Та не тiльки ви вiдвiдували цей будинок iз романтичних спонукань. Ви знаете цього чоловiка, або, точнiше, гадаете, що знаете. Але е темнi безоднi в душi Мартiна Вуда – художника та шанувальника старовини, про якi нiхто з його знайомих навiть не здогадуеться. Пам’ятаете, що його запросили в замок, аби реставрувати картини? Мовою трухлявих аристократiв це означае, що вiн мав дiзнатися i доповiсти Дарнуеям, якi скарби тi мають у своему розпорядженнi. Вони нiтрохи б не здивувалися, якби в замку виявився портрет, якого ранiше нiхто не помiчав. Але тут потрiбен талант, а Вуд його мае. Мабуть, вiн мав рацiю, коли казав, що якщо це не Гольбейн, то майстер, котрий не поступаеться йому генiальнiстю.
– Я вражений, – сказав Пейн, – але дуже багато менi ще невтямки. Звiдки вiн дiзнався, як виглядае Дарнуей? Яким чином убив його? Лiкарi так i не допетрали причину смертi.
– У панни Дарнуей була фотографiя австралiйця, яку вiн надiслав iй ще до свого приiзду, – сказав священик. – Ну, а коли стало вiдомо, як виглядае новий спадкоемець, Вуду неважко було дiзнатися й усе iнше. Ми не знаемо багатьох деталей, але про них можна здогадатися. Пам’ятаете, що вiн часто допомагав Дарнуею в темнiй кiмнатi, але ж там дуже легко, скажiмо, вколоти людину отруеною голкою, коли до того ж пiд рукою е всiлякi отрути. Нi, труднощi не в цьому. Мене мучило iнше: як Вуд примудрився бути одночасно в двох мiсцях? Яким чином зумiв витягнути труп iз темноi кiмнати i так притулити його до апарата, щоб той упав через кiлька секунд, i водночас шукати в бiблiотецi книжку? І я, старий телепень, не здогадався поглянути уважнiше на книжковi полицi! Тiльки зараз, завдяки щасливому випадку, я виявив ось на цiй фотографii найпростiший факт – книгу про папессу Йоанну.
– Ви приберегли насамкiнець найтаемничiшу зi своiх загадок, – втiшився Пейн. – Який стосунок до цiеi iсторii може мати папесса Йоанна?
– Не забудьте i про книгу про Ісландiю, а також про релiгiю якогось Фрiдрiха. Тепер усе питання тiльки в тому, що за людина був покiйний лорд Дарнуей.
– І це все? – розгубився Пейн.
– Вiн був великий оригiнал, освiчений i мав почуття гумору. Як людина освiчена, вiн, звiсно, знав, що нiякоi папесси Йоанни нiколи не iснувало. Як людина з почуттям гумору, вiн цiлком мiг вигадати назву «Змii Ісландii», бо iх також немае в природi. Я насмiлюся вiдновити третю назву «Релiгiя Фрiдрiха Великого», якоi також нiколи не iснувало. Так ось, чи не здаеться вам, що всi цi назви якнайкраще пiдходять до видань, якi зовсiм i не книжки, або, правильнiше, до книжкових полиць, якi не книжковi полицi.
– Годi! – вигукнув Пейн. – Я збагнув. Це потаемнi сходи…
– …що ведуть нагору, в ту кiмнату, яку Вуд сам обрав для лабораторii, – закiнчив священик. – Так, саме потаемнi сходи, i нiчого тут не вдiеш. Усе виявилося вельми банальним i дурним, а найдурнiший – я, бо не розгадав цього вiдразу. Ми всi попалися на гачок старовинноi романтики – були тут i занепалi шляхетнi родини, i руйнацiя родинного гнiзда. Тож хiба могло обiйтися без потаемного ходу! Це була схованка католицьких священикiв, i, чесне слово, я заслужив, щоб мене туди запроторили.
Пес-вiщун
– Так, – сказав патер Браун, – собаки – гарнi створiння, тiльки не плутайте створiння з Творцем.
Балакучi люди часто неуважнi до слiв iнших. Навiть пишномовнiсть iхня часом обертаеться тупiстю. Приятель i спiврозмовник священика, запальний молодик на прiзвище Фiнзах, постiйно готовий був скинути на слухача цiлу лавину iсторiй i думок, його блакитнi очi завжди палали, а свiтлi кучерi, здавалося, були вiдкинутi з чола не щiткою для волосся, а бурхливим вихором свiтського життя. І все ж вiн зам’явся i замовк, не в змозi розкусити простенький каламбур патера Брауна.
– Ви хочете сказати, що iм придiляють забагато уваги? – спитав вiн. – Навiть не знаю. Це дивовижнi iстоти. Часом менi здаеться, що вони знають набагато бiльше за нас.
Священик мовчав, продовжуючи ласкаво, але дещо неуважно погладжувати по головi великого мисливського собаку, якого привiв гiсть.
– До речi, – знову заповзявся Фiнзах, – у тiй справi, про яку прийшов вам розповiсти, бере участь i пес. Це одна з тих справ, якi називають заплутаними. Дивна iсторiя, але менi здаеться, що найдивнiша в нiй – поведiнка тварини. Хоча в цiй справi все загадкове. Перш за все, як можна було вбити старого Дрюса, коли в альтанцi, крiм нього, нiкого не було?
Рука патера Брауна на мить застигла, вiн перестав гладити собаку.
– То це трапилося в альтанцi? – спитав вiн байдуже.
– А ви не читали про це в часописах? – здивувався Фiнзах. – Зачекайте, я, здаеться, захопив iз собою одну замiтку, там е всi подробицi.
Вiн витягнув з кишенi газетну шпальту i простягнув ii патеровi Брауну, котрий тут же взявся читати, тримаючи публiкацiю в однiй руцi бiля самого носа, а iншою так само неуважно погладжуючи тварину. Вiн нiби був живою iлюстрацiею притчi про чоловiка, права рука котрого не вiдае, що чинить лiва.
«Історii про загадковi вбивства, коли труп знаходять у наглухо закритому будинку, а вбивця зникае невiдомо яким чином, не видаються такими вже неймовiрними в свiтлi вражаючих подiй, що мали мiсце в Кренстонi на морському узбережжi Йоркшира. Житель цiеi мiсцини полковник Дрюс був убитий ударом стилета в спину, а знаряддя вбивства не було виявлене нi на мiсцi злочину, нi деiнде в околицях.
Утiм, проникнути в альтанку, де помер полковник, було неважко – вхiд у неi вiдкритий, i впритул до порога пiдбiгае стежина, що сполучае альтанку з садибою. Водночас цiлком зрозумiло, що непомiтно увiйти в альтанку вбивця не мiг, позаяк i стежка, i дверi постiйно перебували в полi зору кiлькох свiдкiв, котрi пiдтверджують свiдчення один одного. Альтанка стоiть у дальньому кутку саду, де жодних хвiрток i перелазiв немае. По обидва боки стежки ростуть високi квiти, посадженi так густо, що через них не можна пройти, не залишивши слiдiв. І квiти, i дорiжка пiдходять до самого входу в альтанку, i зовсiм неможливо пiдiбратися туди непомiтно якимось обхiдним шляхом.
Патрiк Флойд, секретар убитого, заявив, що бачив весь сад iз тiеi митi, коли полковник Дрюс востанне з’явився на порозi альтанки, i до того моменту, коли був знайдений труп, весь цей час стояв на самiй горi драбини i пiдстригав живоплiт. Його слова пiдтверджуе донька вбитого, Дженет Дрюс, котра сидiла на терасi i бачила Флойда за роботою. Певною мiрою ii свiдчення пiдтверджуе i Дональд Дрюс, ii брат, котрий, проспавши допiзна, визирнув, ще в халатi, з вiкна своеi спальнi. І, врештi, всi цi свiдчення збiгаються зi свiдченнями сусiди Дрюса, доктора Валантена, котрий ненадовго зайшов до них i розмовляв на терасi з панною Дрюс, а також свiдченнями нотарiуса, пана Обрi Трейла. Вочевидь, вiн останнiм бачив полковника живим, за винятком, звiсно, вбивцi.
Всi цi свiдки одностайно стверджують, що подii розвивалися наступним чином: приблизно о пiв на третю пополуднi панна Дрюс зайшла в альтанку спитати у батька, коли той буде пити чай. Полковник вiдповiв, що чай пити не буде, бо чекае свого юриста Трейла, котрого i велiв прислати до себе, коли той з’явиться. Дiвчина вийшла i, зустрiвши на дорiжцi пана Трейла, вiдiслала його до вiтця. Правник пробув в альтанцi десь iз пiвгодини, причому полковник вiдпровадив гостя до порога i, судячи з усього, перебував не тiльки в доброму здоров’i, але й у чудовому гуморi. Незадовго до того пан Дрюс розсердився на сина, дiзнавшись, що той ще не вставав пiсля нiчноi гульнi, але досить швидко заспокоiвся i надзвичайно люб’язно зустрiв i нотарiуса, i двох племiнникiв, котрi приiхали до нього на гостину на один день.
Полiцiя не стала допитувати племiнникiв, оскiльки в той час, коли сталася трагедiя, вони були на прогулянцi. За чутками, полковник не годився з доктором Валантеном, утiм, лiкар забiг лише на хвилинку побачитися з панною Дрюс, щодо котроi, либонь, мав найсерйознiшi намiри.
За словами пана Трейла, полковник залишився в альтанцi сам-один, це пiдтвердив i пан Флойд, котрий, залишаючись на своему сiдалi, зазначив, що в альтанку бiльше нiхто не заходив. Через десять хвилин панна Дрюс знову вийшла в сад i, ще не дiйшовши до альтанки, побачила на пiдлозi тiло батька: на полковнику був бiлий полотняний френч, помiтний здалеку. Дiвчина зойкнула, збiглися всi iншi i виявили, що полковник лежить мертвий бiля перекинутого плетеного крiсла. Доктор Валантен, котрий ще не встиг вiдiйти задалеко, встановив, що удар було завдано якимось гострим знаряддям на кшталт стилета, встромленого пiд лопатку, що проштрикнув серце. У пошуках такого знаряддя полiцiя обшукала всю околицю, але нiчого не виявила».
