Знову настала тиша, але вже зовсiм iнша. Валантен узяв шаблю, оглянув ii, потiм якийсь час зосереджено мiркував i, нарештi, шанобливо звернувся до О’Браена:
– Майоре, ми впевненi, що ви в будь-який час надасте свою шаблю полiцii, якщо це буде потрiбно для експертизи. Наразi ж, – додав вiн, енергiйно засунувши лезо в дзвiнкi пiхви, – дозвольте повернути вам вашу зброю.
Всi, хто збагнув вiйськовий символiзм цiеi сцени, ледь втрималися вiд оплескiв.
Ця сцена змiнила все в життi Нiла О’Браена. Коли вiн знову волочився по саду, що зберiгае свою таемницю, розцяцьковану барвами ранку, в його серцi бiльше не залишилося колишньоi зневiри. Тепер у нього були причини почуватися щасливим. Будучи джентльменом, лорд Гелловей вибачився перед ним. Ледi Маргарет була не просто свiтська дама – вона була жiнка, i коли вони перед снiданком прогулювалися серед старих клумб, мабуть, знайшла слова легшi за вибачення. Всi гостi повеселiли i розм’якли, хоча кривава таемниця залишалася нерозкритою, важкiсть пiдозри була з усiх знята i перекладена на таемничого мiльйонера, котрий втiк у Париж i котрого вони майже не знали. Диявол був вигнаний iз оселi, точнiше, вiн сам себе вигнав.
І все ж таемниця залишалася. Тому, коли О’Браен присiв на лавку бiля доктора Сiмона, то вчений хотiв було побалакати про неi. Але молодик, зайнятий приемнiшими думками, був не схильний до такоi бесiди.
– Мене це мало цiкавить, – вiдверто сказав вiн, – тим бiльше, що справа вже бiльш-менш прояснилася. Так виглядае, що Брейн чомусь ненавидiв того чоловiка, заманив його в сад i вбив моею шаблею. Потiм утiк до мiста, а шаблю дорогою викинув. До речi, Іван менi сказав, що в кишенi вбитого знайшли американський долар. Отже, вiн був спiввiтчизником Брейна. Все збiгаеться. Здаеться, для слiдства вже немае жодних труднощiв.
– Є п’ять заковик, i дуже серйозних, – спокiйно заперечив медик, – вони утворюють цiлий лабiринт. Зрозумiйте мене правильно: я не сумнiваюся, що вбивство скоiв Брейн, це, на мiй погляд, доводить його втеча. Але е питання, як вiн це зробив?! По-перше, навiщо вбивцi брати громiздку шаблю, коли можна вбити людину кишеньковим ножиком, який легко сховати в кишеню? По-друге, чому не було чутно нiякого гамору чи галасу? Хiба ви змовчите, якщо на вас накинуться з оголеною шаблею? По-трете, вхiднi дверi весь вечiр були пiд наглядом слуги, а в сад Валантена i миша не прослизне. Як же тодi туди проник убитий? По-четверте – яким чином iз саду вибрався Брейн?
– А по-п’яте? – спитав молодик, стежачи очима, як по дорiжцi до них повiльно наближаеться англiйський священик.
– Це, звiсно, не так важливо, проте дуже дивно. Коли я, оглядаючи шию, побачив, як вона пошматована, то вирiшив було, що вбивця завдав кiлька ударiв. Але дослiдивши ii докладно, виявив, що i сам зрiз посiчений ударами, якi були нанесенi пiсля того, як голову вiдрубали. Невже Брейн так люто ненавидiв свого ворога, що стояв там пiд мiсяцем i шматував шаблею мертвого?
– Який жах! – пересмикнуло О’Браена.
Патер Браун пiдiйшов пiд час розмови i чекав зi звичною своею сором’язливiстю, поки вони не закiнчать, а тодi озвався:
– Даруйте, що перебиваю. Мене прислали повiдомити вам новину.
– Новину? – нервово повторив Сiмон, втупившись у нього крiзь пенсне.
– Аякже, – нiби вибачаючись, сказав священик. – Бачте, сталося ще одне вбивство.
Обидва спiврозмовники зiрвалися настiльки стрiмко, що лавка аж захиталася.
– І що особливо дивно, – продовжував слуга Божий, споглядаючи тьмяними очима на рододендрони, – знову вiдрубана голова. У рiчцi знайшли другу голову, яка ще кровоточить, в лiчених ярдах вiд обiйстя, на шляху в Париж. Тож припускають…
– О, небо! – зойкнув О’Браен. – То що ж виходить: Брейн – манiяк?
– Кровна помста iснуе i в Америцi, – безпристрасно зауважив священик, а потiм додав: – Вас просять зараз же пiти в бiблiотеку, щоб оглянути сьогоднiшню знахiдку.
Майор О’Браен, котрий пiшов за iншими в бiблiотеку, де починалося дiзнання, вiдчував нудоту. Йому як солдатовi була огидна така таемна рiзанина. Де кiнець цiеi нi на що не схожоi рiзанини? Одна голова вiдрубана, потiм – друга. «Тепер уже не скажеш, – гiрко подумав вiн, – одна голова добре, а двi – краще».
У кабiнетi Валантена, через який треба було пройти, його чекало нове потрясiння: на столi вiн побачив ще одну закривавлену голову, цього разу самого господаря. Це було, як кольорова картинка в журналi нацiоналiстiв «Гiльйотина», де щотижня помiщали малюнок, який зображав когось iз полiтичних супротивникiв iз витрiщеними очима та спотвореним обличчям, буцiмто пiсля страти. Валантен же був видатним дiячем антиклерикального напрямку. Але iрландець О’Браен був здатен навiть у падiннi по-своему зберiгати чистоту, i все його нутро обурилося зараз проти такого iнтелектуального свинства, яке можна зустрiти тiльки у Францii. Весь Париж здавався йому единим – вiд химерних кам’яних фiгур на середньовiчних храмах до грубих карикатур у газетах. Пригадалися страшнi iгрища часiв Великоi революцii. Це мiсто було осердям жорстокоi сили – вiд кровожерного малюнка на столi у Валантена до собору Паризькоi Богоматерi, з висоти якого поверх готичних гаргулiй шкiриться сам Сатана.
Бiблiотека була довгастою, низькою i темною. Тiльки з-пiд опущених штор пробивалося ззовнi по-ранковому рожеве свiтло. Валантен i його слуга Іван очiкували iх, стоячи бiля верхнього кiнця довгого та легко похилого столу, на якому лежали страшнi останки, що в напiвтемрявi здавалися величезними. Велике чорне тiло i жовтаве обличчя чоловiка, знайденого в саду, були такими, як учора. Друга голова, яку вранцi виловили в рiчкових очеретах, лежала поруч, з неi рясно стiкала вода. Люди Валантена ще вели пошуки тiла, оскiльки воно, ймовiрно, плавало десь неподалiк. Патер Браун, мабуть, далеко не настiльки чутливий, як О’Браен, пiдiйшов до другоi голови i, як зазвичай, моргаючи, став уважно оглядати ii. Копицю волосся, сирого i сивого, червоне i рiвне свiтло перетворило в срiбний ореол. Обличчя, потворне, багряне i начебто навiть злочинне, сильно постраждало в водi вiд ударiв об дерева та камiння.
– Доброго ранку, майоре О’Браен, – привiтався Валантен зi спокiйною прихильнiстю. – Ви, гадаю, вже чули про останнiй подвиг цього головорiза?
Патер Браун, котрий схилився над сивою головою, пробурмотiв, не пiдводячи очей:
– Мабуть, цю голову також вiдрубав Брейн?
– Все свiдчить на користь цiеi версii, – вiдповiв Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. – Вбивство скоено точно так само, як i перше. Голова знайдена за кiлька ярдiв вiд першого вбитого. Вiдрубана тiею ж шаблею, яку, як ми знаемо, вiн забрав iз собою.
– Усе це так, – смиренно погодився патер Браун. – Але менi якось не вiриться, щоб Брейн мiг вiдрубати цю голову.
– Чому? – спитав доктор Сiмон, пильно глянувши на нього.
– Як гадаете, лiкарю, – священик, клiпаючи, звiв очi, – чи може людина вiдрубати голову сама собi? Я навiть не знаю…
О’Браену здалося, що з гуркотом валиться весь знавiснiлий свiт, а методичний медик рвiйно кинувся вперед i вiдкинув iз мертвого обличчя мокре бiле волосся.
– О, можете не сумнiватися, це Брейн, – спокiйно зауважив священик, – у нього й горбок на лiвому вусi був такий же.
Детектив свердлив служителя Церкви палаючими очима. Зараз вiн вiдкрив щiльно стиснутий рот i рiзко кинув:
– Ви, мабуть, багато про нього знаете, патере Браун.
– Атож, – просто вiдповiв той, – ми з ним свого часу зустрiчалися кiлька тижнiв поспiль. Вiн мiркував про те, чи не прийняти нашу вiру.
В очах Валантена спалахнув фанатичний вогонь, i, зцiпивши кулаки, вiн ступив до священика.
– Он як? – вимовив вiн iз недоброю усмiшкою. – А чи не збирався вiн вашiй Церквi i статки своi заповiсти?
– Може, що й збирався, – флегматично вiдповiв слуга Божий, – дуже може бути.
– Вiдтак, – Валантен загрозливо усмiхнувся, – вам, звiсно, багато що вiдомо про нього. І про його життя, i про його…
Майор О’Браен поклав руку на плече Валантена.
– Облиште цю дурню, – сказав вiн, – а то в хiд знову пiдуть шаблi.
Але Валантен пiд спокiйним м’яким поглядом священика вже опанував себе.
– Що ж, – сказав вiн, – зачекаемо поки що з приватними думками. Ви, панове, як i ранiше, пов’язанi обiцянкою не залишати будинок. Нагадайте про це й iншим. Все, що ще захочете дiзнатися, вам повiдомить Іван. А менi час зайнятися справами i написати рапорт. Замовчувати подiю бiльше не можна. Якщо буде щось нове, знайдете мене в кабiнетi.
– Чи е зараз щось нове, Іване? – поцiкавився доктор Сiмон, коли начальник полiцii вийшов з кiмнати.
– Лиише одне, пане, – Іван зморщив безбарвне, старече обличчя, – але це важливо. Он той дiдуган, котрого ви знайшли в саду, – i вiн без найменшоi поваги ткнув пальцем у бiк огрядного тiла з жовтою головою, – тепер ми вже знаемо, хто це такий.
– Ого! – вигукнув лiкар. – І хто ж це?
– Його звали Арнольд Беккер, – вiдповiв помiчник детектива, – хоча у нього було багато рiзних прiзвиськ. Цей шахрай – справжнiй гастролер, вiн i в Америцi бував. Мабуть, це там Брейн щось iз ним не подiлив. Ми самi мало ним займалися, вiн бiльше працював у Нiмеччинi. Певна рiч, ми контактували з нiмецькою полiцiею. Але у нього, уявiть, був брат-близнюк на iм’я Людвiг Беккер, з котрим ми все ж попiтнiли. Якраз учора його вiдправили на гiльйотину. Й ось, панове, повiрте, що коли я побачив в саду ось цього мерця, у мене просто очi на лоб полiзли. Якби я цими самими очима не бачив, як стратили того Беккера, я б присягнувся, що на травi лежить вiн сам. Потiм я, звiсно, згадав про його брата i…
Тут Іван перервав свое патякання з тiеi простоi причини, що його вже нiхто не слухав. Майор i лiкар здивовано дивилися на патера Брауна, котрий раптом незграбно скочив на ноги i стояв, щiльно стиснувши скронi, як вiд раптового та сильного болю.
– Стiйте, стiйте, стiйте! – закричав вiн. – Помовчiть хвилинку, я починаю розумiти. Боже, допоможи менi! Ще трохи, i я збагну! Сили небеснi! Я ж завжди непогано петрав. Був час, мiг переказати будь-яку сторiнку з Фоми Аквiнського. Нехай лусне моя голова, але я втямлю! Наполовину я вже збагнув, але тiльки наполовину.
Вiн затулив обличчя руками i стояв, наче скам’янiвши, в болiснiй роздумi чи молитвi, в той час як iншим тiльки i залишалося, що мовчки очiкувати останнього потрясiння всiх цих божевiльних годин.
Коли патер Браун вiдняв руки вiд свого обличчя, воно було ясне i серйозне, як у дитини. Вiн випустив глибокий подих i вимовив:
– Що ж, скорiше розкладемо все по поличках. А щоб вам було легше розiбратися, зробимо ось як.
