Потiм вiн почув, як Бегшоу сказав священику:
– Дуже радий, що ви можете засвiдчити особу цього чоловiка, але все ж таки прошу мати на увазi, що вiн, тим не менш, залишаеться пiд певною пiдозрою. Звiсно, цiлком може статися, що вiн не винен, але як би там не було, а в сад вiн проник незвичайним способом.
– Хоча я вважаю його невинним, – сказав священик безпристрасним голосом. – Але, певна рiч, можу й помилятися.
– А чому, власне, ви вважаете його невинним?
– Саме тому, що вiн проник у сад таким незвичайним способом, – вiдповiдав слуга Божий. – Розумiете, сам я проник сюди способом цiлком звичайним. Але дуже схоже, що я мало не единий потрапив сюди так, як це прийнято. У нашi днi навiть найдостойнiшi люди перелазять у сад через огорожу.
– А що ви називаете звичайним способом? – поцiкавився нишпорка.
– Ну, як вам сказати, – пояснив патер Браун iз найревнiшою вiдвертiстю. – Я увiйшов через параднi дверi. Зазвичай я входжу в будинки саме таким шляхом.
– Даруйте, – зауважив Бегшоу, – але не так уже й важливо, яким шляхом увiйшли сюди ви, якщо тiльки у вас немае бажання зiзнатися у вбивствi.
– А менi здаеться, це дуже важливо, – м’яко заперечив священик. – Рiч у тiм, що, коли я входив у параднi дверi, менi впало в вiчi щось таке, чого iншi, цiлком iмовiрно, не могли бачити.
– Що ж це було?
– Цiлковитий розгром, – так само м’яко витлумачив патер Браун. – Велике свiчадо в кiнцi коридору розбите, пальма перекинута, пiдлога усiяна черепками глиняного горщика. І я вiдразу збагнув, що сталося щось недобре.
– Маете рацiю, – погодився Бегшоу i помовчав. – Якщо ви все це бачили, тут у наявностi прямий зв’язок зi злочином.
– А якщо тут у наявностi зв’язок зi злочином, – продовжував священик вкрадливо, – то цiлком можна припустити, що цей чоловiк нiяк iз цим злочином не пов’язаний. І чоловiк цей – пан Майкл Флуд, котрий проник у сад через стiну, а потiм намагався вибратися звiдси настiльки ж незвичайним способом. Саме незвичайнiсть поведiнки переконуе мене в його невинностi.
– Зайдiмо в будинок, – сказав Бегшоу уривчасто.
Коли вони переступили порiг бiчних дверей, пропустивши лакея вперед, Бегшоу вiдстав на кiлька крокiв i тихо завiв бесiду зi своiм приятелем.
– Цей лакей поводиться якось дивно, – сказав вiн. – Стверджуе, що його прiзвище Грiн, але я сумнiваюся в його правдивостi: без сумнiву залишаеться лише одне – вiн справдi служив у Гвiнна, i, вочевидь, iнших постiйних слуг тут не було. Але, на превеликий мiй подив, вiн присягаеться, що його господар взагалi не був у саду – нi живий, нi мертвий. Каже, нiби старий суддя поiхав на врочистий обiд у Юридичну колегiю i мав повернутися лише через кiлька годин, тому, мовляв, сам вiн i дозволив собi ненадовго вiдлучитися з обiйстя.
– А чи пояснив вiн, – спитав Андергiлл, – що спонукало його вiдлучитися настiльки дивним чином?
– Нi, у будь-якому разi, бiльш-менш зрозумiлого пояснення з нього так i не вдалося витягнути, – вiдповiв нишпорка. – Знаете, я його не розумiю. Вiн чогось смертельно боiться.
За бiчними дверима починався довгий, що тягнувся через усю будiвлю, передпокiй, куди вели з боку фасаду параднi дверi, над якими було старомодне, напiвкругле вiконце, що одним своiм виглядом наганяе тугу.
Сiруватi проблиски свiтанку вже мерехтiли посеред темряви, немов вiдблиски якогось похмурого, тьмяного сходу, а передпокiй слабо освiтлювала одна-едина лампа пiд абажуром, також вельми старомодним, яка стояла на полицi в дальньому кутку. При неправильному ii свiтлi Бегшоу побачив той цiлковитий розгром, про який згадував священик. Висока пальма з довгим вiялоподiбним листям була перекинута, вiд горщика з темно-червоноi глини залишилися однi черепки. Черепки цi всiяли килим уперемiш зi слабо поблискуючими уламками розбитого дзеркала, а порожня рама так i залишилася висiти тут-таки, на стiнi. Перпендикулярно до цiеi стiни, вiд бiчних дверей, в якi вони увiйшли, тягнувся в глиб будинку широкий коридор. У далекому його кiнцi виднiвся телефон, по якому лакей i викликав сюди священика. Ще далi крiзь вiдчиненi дверi виднiлися тiсно зiмкнутi ряди грубезних книжок у шкiряних палiтурках, i ясно було, що дверi цi ведуть до кабiнету суддi.
Бегшоу стояв, дивлячись собi пiд ноги, на глинянi черепки, змiшанi з уламками дзеркального скла.
– Маете цiлковиту слушнiсть, – сказав вiн священику. – Тут була справжня сутичка. Так виглядае – сутичка мiж Гвiнном i його вбивцею.
– Менi справдi здаеться, – скромно зауважив священик, – що тут можна говорити про якусь подiю.
– Атож, подiя справдi мала мiсце, й ясно, яке саме, – пiдтвердив полiцiянт. – Убивця увiйшов через параднi дверi i застав Гвiнна вдома. Ймовiрно, сам Гвiнн його i впустив, зав’язалася смертельна боротьба, i, мабуть, був зроблений випадковий пострiл, який ущент рознiс свiчадо, хоча його могли розбити й ударом ноги або якось iще. Гвiнну вдалося вирватися, i вiн кинувся в сад, де переслiдувач наздогнав його бiля ставка i пристрелив. Вважаю, що картина злочину вже вiдновлена, але, звичайно, менi необхiдно ретельно оглянути всi iншi кiмнати.
В iнших кiмнатах не вдалося, однак, виявити нiчого цiкавого, хоча Бегшоу багатозначно вказав на заряджений автоматичний пiстолет, який вiн знайшов у бiблiотецi, обмацуючи шухляди письмового столу.
– Схоже, що суддя очiкував замаху, – сказав нишпорка, – але дивно, що вiн не взяв з собою зброю, коли вийшов до дверей.
Нарештi вони повернулися в передпокiй i попрямували до парадних дверей, причому патер Браун неуважно ковзав поглядом навколо себе. Два коридори, обклеенi однаковими вицвiлими шпалерами з непоказним сiрим малюнком, немов пiдкреслювали пишнiсть запорошених i брудних дрiбничок вiкторiанських часiв, а також позеленiлоi вiд часу старовинноi бронзовоi лампи i тьмяноi позолоченоi рами, в яку було вставлене розбите дзеркало.
– Є така прикмета, що розбите дзеркало вiщуе нещастя, – сказав вiн. – Але тут весь будинок – немов передвiстя бiди. Дивно, що навiть меблi…
– Як дивно, – перебив його Бегшоу. – Я гадав, що параднi дверi замкненi, а вони тiльки на клямцi.
Йому нiхто не вiдповiв – всi вийшли за дверi й опинилися в iншому саду, перед будинком. Сад цей був трохи менший i простiший, тут рябiли квiти, а в одному кiнцi зростав кумедно пiдстрижений чагарник iз круглою аркою, схожою на зелену печеру, куди вели напiвзруйнованi сходинки.
Патер Браун пiдiйшов до арки i зазирнув усередину. Потiм вiн раптово зник iз поля зору, а через кiлька секунд присутнi почули у себе над головами його голос, спокiйний i рiвний, наче вiн розмовляв iз кимось на верхiвцi дерева. Полiцiянт попрямував слiдом за ним i виявив, що прихованi сходи пiдiймалися до якоiсь подоби зношеного мiстка, який висiв над темним i пустельним куточком цього саду. Мiсток огинав будинок, i звiдти вiдкривався вигляд на кольоровi вогники, що мерехтiли як угорi, так i внизу. Можливо, цей мiсток був виплодом якоiсь дивовижноi фантазii архiтектора, котрому заманулося побудувати над галявиною щось на зразок аркади з галереею iз самоi гори. Бегшоу подумав, що в цьому глухому закутку дуже цiкаво було б застати людину такоi ранньоi години, перед свiтанком, але не став витрачати свiй час на якiсь подальшi роздуми. Вiн розглядав чоловiка, котрого вони зi священиком тут знайшли.
Цей жевжик стояв до них спиною, низькорослий, в сiрому костюмi, й едине, що видiлялося в його зовнiшностi, була густа шевелюра, яскраво-жовта, як головка величезного квiтучого жовтцю. Вона справдi видiлялася, немов якийсь гiгантський нiмб, i, коли вiн повiльно i похмуро повернувся до них обличчям, ця подiбнiсть справила якесь надто химерне та несподiване враження. Такий нiмб мiг би оточувати подовжене, лагiдне, як у янгола, обличчя, але у цього чолов’яги обличчя було злiсне та зморшкувате, з потужними щелепами i коротким носом, якi бувають лише у боксерiв пiсля перелому.
– Наскiльки я розумiю, це пан Орм, знаменитий поет, – сказав патер Браун незворушно, наче представляв iх один одному в свiтськiй вiтальнi.
– Ким би вiн не був, – сказав Бегшоу, – я змушений потурбувати його i запросити вниз, де йому доведеться вiдповiсти на кiлька запитань.
Пан Озрiк Орм, поет, не став самореалiзовуватися, коли справа дiйшла до вiдповiдей на запитання. Там, у кутку старого саду, рано-вранцi, коли сiрi сутiнки обволiкали густi кущi, якi приховували вхiд на напiзавалену галерею, i пiзнiше, за найрозмаiтiших обставин i на рiзних стадiях офiцiйного слiдства, яке набувало все серйознiших обертiв, обвинувачений заперечував рiшуче все, стверджуючи, що вiн лише мав намiр зайти до сера Гамфрi Гвiнна, але це йому не вдалося, тому що скiльки б вiн нi дзвонив у дверi, нiхто не вiдгукнувся на його сигнали. Коли йому вказали на те, що дверi, власне, не були замкненi, той глузливо хмикнув. Коли йому натякнули, що час для таких вiдвiдин був обраний напрочуд пiзнiй, вiн презирливо пирхнув. Ця скупа iнформацiя, яку вдалося з нього витягнути, звучала вкрай туманно або тому, що вiн справдi майже не вмiв розмовляти англiйською, або ж тому, що вiн спритно прикидався, нiби вкрай погано знае цю мову. Переконання його мали нiгiлiстичний i руйнiвний характер, i таку ж спрямованiсть вбачали в його вiршах тi читачi, котрi здатнi були iх збагнути, уявлялося цiлком iмовiрним, що справи, якi вiн мав iз суддею, так само, як i сварка мiж ним i згаданим законником, були пов’язанi з анархiчними iдеями. Кожен знав, що Гвiнна переслiдувала нав’язлива iдея, – йому з недавнього часу всюди ввижалися бiльшовицькi шпигуни, як колись ввижалися нiмецькi. І все ж один збiг, помiчений майже вiдразу ж пiсля затримання його сусiди, змiцнив у Бегшоу думку, що до справи краще поставитися серйозно. Коли вони вийшли через ворота на вулицю, iм випадково попався назустрiч iнший сусiда вбитого суддi, гендляр сигарами Баллер, котрого неважко було впiзнати через смагляве сварливе обличчя i незмiнну орхiдею в петлицi – вiн був вiдомим знавцем у царинi вирощування цих квiтiв. На загальний подив, вiн вiтав поета, також свого сусiду, наче нiчого не трапилося, немов попередньо очiкував його тут зустрiти.
– Привiт, а ось i я! – оголосив вiн. – Вочевидь, ваша розмова зi старим Гвiнном добряче затягнулася?
– Пане професоре, Гамфрi Гвiнн мертвий, – сказав Бегшоу. – Я веду слiдство i змушений попросити у вас пояснення.
Баллер застиг на мiсцi, немов скам’янiв, мабуть, був здивований до глибини душi. Кiнчик його розкуреноi сигари то спалахував, то тьмянiв, але смагляве обличчя ховалося в тiнi. Нарештi вiн озвався, рiзко змiнивши тон.
– Я хотiв тiльки сказати, – вичавив вiн iз себе, – що двi години тому, коли я йшов повз, пан Орм входив ось у цi ворота, ймовiрно, маючи намiр побачитися з сером Гамфрi.
– Але вiн стверджуе, що так i не побачився з ним, – зауважив Бегшоу. – Навiть у будинок не заходив.
– Довгенько ж йому довелося простояти пiд дверима, – зауважив Баллер.
– Авжеж, – погодився патер Браун, – i вам довгенько довелося просидiти на вулицi.
– Я повернувся до себе, – сказав гендляр сигарами. – Написав кiлька листiв, а потiм знову вийшов iх вiдiслати.
– Доведеться вам дати свiдчення дещо пiзнiше, – сказав Бегшоу. – На добранiч або, точнiше, доброго ранку.
Процес Озрiка Орма, звинуваченого в убивствi Гамфрi Гвiнна, здiйняв галас у газетах, вiдтак, вiн не вщухав ще кiлька тижнiв поспiль. Усi шляхи обривалися на загадцi, що ж насправдi сталося впродовж двох годин, з тiеi митi, коли Баллер бачив, як Орм входив у ворота, i до того, як патер Браун застав його в саду, де вiн, мабуть, i згаяв цiлих двi години.
Цього часу комусь було б цiлком достатньо, щоб вчинити пiвдюжини вбивств, i обвинувачений цiлком мiг би зробити iх просто знiчев’я, бо вiн не зумiв бiльш-менш притомно пояснити, що ж саме вiн там робив. Прокурор доводив, що пiдсудний мав беззаперечну можливiсть убити суддю, позаяк вхiднi дверi були на клямцi, а бiчнi, що ведуть у великий сад, i зовсiм вiдчиненi.
Суд iз напруженим iнтересом вислухав Бегшоу, котрий поновив картину сутички в передпокоi, пiсля чого залишилися напрочуд явнi слiди, до того ж згодом полiцiя знайшла кулю, яка втрапила в дзеркало. І, нарештi, зелена арка, завдяки якiй виявили пiдсудного, була дуже схожа на таемне укриття.
З iншого боку, сер Метью Блейк, талановитий i досвiдчений адвокат, вивернув цей аргумент буквально навиворiт, коли поцiкавився, з якого б це дива людинi самiй лiзти в пастку, звiдки немае жодного виходу, хоча набагато розумнiше було б просто вислизнути на вулицю. Сер Метью Блейк також дуже майстерно скористався таемницею, яка, як i ранiше, огортала причину вбивства.
Справжнiй поединок iз цього приводу мiж сером Метью Блейком i сером Артуром Трейверзом, настiльки ж блискучим юристом, котрий виступив у ролi обвинувача, закiнчився на користь пiдсудного.
Сер Артур мiг лише висунути припущення про бiльшовицьку змову, але припущення це видавалося доволi хитким. Зате коли перейшли до розгляду загадкових дiй, до яких Орм вдався в нiч убивства, обвинувач зумiв виступити з набагато бiльшим ефектом.
