Священик замовк на мить, потiм вiн продовжив незворушно:
– Ось у мене перед очима дзеркало, те саме, що висiло тодi в кутку, ще цiлiсiньке, а над ним – довголиста пальма. Навколо напiвтемрява, в дзеркалi вiдображаються сiрi, одноманiтнi стiни, i цiлком може здатися, що там коридор. І ще може привидiтися, нiби людина, вiдбита в дзеркалi, виходить iз внутрiшнiх кiмнат. Цiлком може також примаритися, нiби це – господар будинку, якщо тiльки вiдображення мало з ним хоча б найвiддаленiшу схожiсть.
– Зачекайте! – закрив собi рота Бегшоу. – Я, здаеться, починаю…
– Ви починаете все розумiти й самi, – погодився патер Браун. – Ви починаете тямити, чому всi пiдозрюванi в цьому вбивствi апрiорi невиннi. Жоден iз них за жодних обставин не мiг прийняти свое вiдображення за Гвiннове. Орм одразу впiзнав би свою шапку жовтого волосся, яку нiяк не сплутаеш з лисиною. Флуд побачив би руду шевелюру, а Грiн – червону жилетку. До того ж усi трое низького зросту й одягненi скромно, а тому жоден iз них не вважав би свое вiдображення за високого, худорлявого, лiтнього пана у фраку. Тут треба шукати когось iншого, такого ж високого та худорлявого. Тому я й сказав, що менi вiдома зовнiшнiсть убивцi.
– І що ж ви хочете цим довести? – спитав Бегшоу, пильно дивлячись на нього.
Священик уривчасто, хриплувато реготнув, що рiзко вiдрiзнялося вiд його звичного м’якого голосу.
– Я хочу довести, що ваше припущення смiховинне i просто немислиме, – вiдповiдав вiн.
– Що ви маете на увазi?
– Я маю намiр збудувати захист обвинуваченого, – сказав патер Браун, – на тому фактi, що прокурор лисий.
– Боже милий! – тихо промовив нишпорка i встав, озираючись на всi боки.
А священик поновив свою промову незворушним тоном:
– Ви простежили дii багатьох людей, причетних до цiеi справи. Ви, полiцiянти, дуже пильно цiкавилися вчинками поета, лакея та журналiста з Ірландii. Але ви зовсiм забули про вчинки жертви. Тим часом його лакей був щиро здивований, коли дiзнався, що господар повернувся настiльки несподiвано. Адже суддя поiхав на врочистий обiд, який не мiг швидко скiнчитися, бо там були присутнi всi свiтила юриспруденцii, а Гвiнн раптово повернувся звiдтiля додому. Вiн аж нiяк не занедужав, бо не просив викликати лiкаря. Можна бути абсолютно впевненим, що вiн посварився там iз кимось iз тих видатних юристiв. Серед цих правникiв нам i варто було б передусiм шукати його ворога. Отже, суддя хутко повернувся додому i подався у власний флiгель, де зберiгав всi своi особистi папери, що стосувалися тiеi державноi зради. Але дуже вiдомий юрист, котрий знав, що в цих паперах мiстяться якiсь докази проти нього, здогадався слiдувати за суддею, котрий мав намiр його викрити. Вiн також був у фраку, тiльки у нього в кишенi вже лежав револьвер. Ось i вся сумна iсторiя: нiхто навiть не запiдозрив би iстини, якби не було розбите дзеркало.
Якусь мить вiн задумливо вдивлявся в далечiнь, а потiм зробив висновок:
– Дивна це штука – дзеркало: рама, як у звичайноi картини, а тим часом у нiй можна побачити сотнi iнших рiзноманiтних картин, причому дуже живих i таких, що миттево зникають навiки. Саме так, було щось дивне в цьому дзеркалi, що висiло наприкiнцi коридора з сiрими стiнами, пiд зеленою пальмою. Можна сказати, це було чарiвне свiчадо, адже у нього – зовсiм особлива доля, бо вiдображення, якi в ньому з’являлися, пережили iх i витали десь у повiтрi серед сутiнкiв, якi заповнювали будинок, немов примари, або, принаймнi, залишилися, нiби якась така собi абстрактна схема, немов основа для доказiв. Врештi-решт, ми могли б, нiби позiрно вдаючись до заклинань, викликати з небуття те, що побачив сер Артур Трейверз. До речi, в словах, якi ви сказали про нього, була й певна частка iстини.
– Приемно це чути, – вiдгукнувся Бегшоу дещо похмуро, але доброзичливо. – Що саме я сказав?
– Ви сказали, – пояснив священик, – що у сера Артура, ймовiрно, е вагомi причини спробувати вiдправити Орма на шибеницю.
Через тиждень священик знову зустрiвся з нишпоркою i дiзнався, що вiдповiдна установа вже почала нове дiзнання, але воно було перервано сенсацiйною подiею.
– Сер Артур Трейверз… – почав патер Браун.
– Сер Артур Трейверз мертвий, – коротко сказав Бегшоу.
– Он як! – виголосив священик тремтячим голосом. – Отже, вiн…
– Авжеж, – пiдтвердив Бегшоу, – вiн знову вистрелив у того ж чоловiка, тiльки вже не вiдбитого в дзеркалi.
Три знаряддя смертi
За характером своеi дiяльностi та за переконаннями патер Браун краще за iнших знав, що будь-яку людину найбiльше вшановують, коли та вже мертва. Але навiть вiн був вражений, коли на свiтанку його пiдняли з лiжка i повiдомили, що сера Аарона Армстронга вбили. Було щось безглузде i ганебне в злочинi, скоеному проти такоi чарiвноi та славетноi особи. Адже сер Аарон був чарiвний до смiшного, а слава його стала майже легендарною. Новина справила таке враження, нiби раптом Сонячний Джим повiсився, або пан Пiквiк помер у Генвеллi.[2 - Генвелл – психiатрична клiнiка в передмiстi Лондона.] Хоча й сер Аарон був фiлантропом, отже, стикався з темними сторонами суспiльства, вiн пишався тим, що контактуе з ними в дусi найщирiшого добра, яке тiльки можливе. Його промови на полiтичнi та суспiльнi теми були каскадом жартiв i гомеричного реготу. Його здоров’я було квiтучим, його моральнiсть грунтувалася на невичерпному оптимiзмi. Згадуючи проблему пияцтва (це була улюблена його тема), вiн виявляв нев’янучу i навiть дещо одноманiтну веселiсть, настiльки часто притаманну людинi, котра навiть не торгаеться i не вiдчувае нi найменшого потягу хильнути.
Вiдому iсторiю його навернення в непитущi постiйно згадували з усiх пуританських трибун i кафедр, розповiдаючи, як вiн ще в ранньому дитинствi був вiдлучений вiд шотландського богослов’я пристрастю до шотландського вiскi, як вiн вознiсся понад цим i став (як вiн сам скромно казав) тим, ким вiн е. Правда, дивлячись на його пишну сиву бороду, обличчя херувима й окуляри, що виблискують на незлiченних обiдах i засiданнях, де вiн незмiнно був присутнiй, важко було повiрити, що вiн мiг колись бути чимось настiльки нудотним, як у мiру випиваюча людина або ревний кальвiнiст. Одразу ж вiдчувалося, що це найсерйознiший веселун iз усiх представникiв роду людського.
Вiн жив у тихому передмiстi Гемстед, у гарному будиночку, високому, але дуже тiсному, на вигляд схожому на вежу, цiлком сучасну i нiчим не примiтну. Найвужча з усiх вузьких стiн цiеi оселi виходила прямо на крутий, порослий дерном залiзничний насип i здригалася щоразу, коли повз прошмигали потяги. Сер Аарон Армстронг, як у запалi запевняв вiн сам, був чоловiком, зовсiм позбавленим нервiв. Але якщо минаючий потяг часто мотлошив будинок, то цього ранку все було навпаки, – будинок заподiяв лиха потягу.
Локомотив уповiльнив ходу i зупинився в тому мiсцi, де рiг будинку зависав над крутим трав’янистим схилом. Зупинити цю найбездушнiшу з мертвих машин вдаеться далеко не вiдразу. Нежива душа, колишня причина зупинки, дiяла напрочуд стрiмко. Один чоловiк, одягнений у все чорне, аж до (як запам’ятали очевидцi) такоi дрiбницi, як зловiснi чорнi рукавички, виринув немов з-пiд землi бiля краю залiзничного полотна i замахав чорними руками, немов якийсь моторошний млин. Самi по собi такi дii навряд чи змогли б зупинити потяг навiть на малiй ходi. Але при цьому чоловiк зойкнув так, що згодом це описували як щось зовсiм дике та нелюдське. Волання це було з тих звукiв, якi ледь виразнi, навiть якщо вони чутнi цiлком чiтко. В цьому випадку почулося лиш одне слово: «Вбивство!»
Однак машинiст присягаеться, що зупинив би потяг у будь-якому випадку, навiть якщо б почув не слово, а лише зловiсний, неповторний голос, який його викрикнув.
Тiльки-но потяг загальмував, одразу ж виявилося багато подробиць нещодавньоi трагедii. Чоловiк у чорному, що з’явився на краю зеленого узбiччя, був лакей сера Аарона Армстронга, похмурий чоловiк на iм’я Магнус. Баронет iз властивою йому безтурботнiстю частенько жартував над чорними рукавичками свого похмурого слуги. Але тепер нiхто не був схильний над ними смiятися.
Коли кiлька цiкавих спустилися з насипу i пройшли за почорнiлу вiд сажi огорожу, вони побачили тiло старигана в жовтому домашньому халатi з яскраво-червоною пiдкладкою, що скотилося майже до самого низу укосу. Нога вбитого була затягнута мотузяним зашморгом, накинутим, iмовiрно, пiд час боротьби. Були помiченi й плями кровi, правда, вельми нечисленнi. Але труп був перекручений або, точнiше, скорчений i лежав у позi, яку немислимо прийняти живiй iстотi. Це й був сер Аарон Армстронг. Через кiлька хвилин прибiг довготелесий свiтлобородий чолов’яга, в котрому дехто з приголомшених пасажирiв впiзнав особистого секретаря покiйного, Патрика Ройса, колись добре вiдомого в богемних колах, який навiть прославився у богемних мистецтвах. Виявляючи своi почуття невизначеним, але однак переконливим чином, вiн став вторити сумному голосiнню лакея. А коли з дому з’явилася ще й третя особа, Елiс Армстронг, донька покiйника, котра бiгла непевними кроками i махала рукою в бiк саду, машинiст вирiшив, що довше зволiкати не можна. Вiн дав свисток, i потяг, пихкаючи, рушив до найближчоi станцii за допомогою.
Так сталося, що патера Брауна термiново викликали на прохання Патрика Ройса, цього дебелого секретаря, в минулому пов’язаного з богемою. За походженням Ройс був iрландець. Вiн належав до числа тих легковажних католикiв, котрi нiколи не згадують про свою релiгiю, поки не потраплять в скрутне становище. Але навряд чи прохання Ройса виконали б так швидко, якби один iз офiцiйних детективiв не був би приятелем i невизнаного Фламбо: адже неможливо бути товаришем Фламбо i при цьому не наслухатися незлiченних оповiдок про патера Брауна. А тому коли молодий детектив (його прiзвище було Мертон) вiв маленького священика через поля до лiнii залiзницi, бесiда iхня була набагато довiрливiшою, нiж можна було б очiкувати вiд двох зовсiм незнайомих людей.
– Наскiльки я тямлю, – заявив Мертон без жодних натякiв, – розiбратися в цiй справi просто немислимо. Тут зовсiм нема кого пiдозрювати. Магнус – пихатий старий дурень, але вiн занадто дурний, аби скоiти вбивство. Ройс ось уже багато рокiв був найближчим товаришем баронета, ну а донька, без сумнiву, безмежно любила свого батька. І, крiм iншого, все це – суцiльна дурня. Хто став би вбивати старого веселуна Армстронга? У кого пiднялася б рука пролити кров невинноi людини, котра так любила балачки за столом? Адже це все одно, що вбити Санта-Клауса.
– Так, в обiйстi його справдi панували веселощi, – погодився патер Браун. – Веселощi цi не припинялися, поки господар залишався живим. Але як ви вважаете, чи збережуться вони тепер, пiсля його смертi?
Мертон легко сiпнувся i глянув на спiврозмовника з жвавою цiкавiстю.
– Пiсля його смертi? – перепитав вiн.
– Авжеж, – безпристрасно продовжував священик, – господар був веселою людиною. Але чи заразив вiн своiми веселощами iнших? Скажiть вiдверто, чи е в маетку ще хоча б один веселий чоловiк, крiм нього?
У мiзках Мертона немов вiдчинилося вiконце, через яке проник дивний вiдблиск подиву, який нiби прояснив те, що було вiдомо спочатку. Адже вiн часто заходив до Армстронга у справах, якi старий фiлантроп провадив iз полiцiею, а тепер згадав, що атмосфера в будинку була гнiтюча. У кiмнатах iз високими стелями холодно, обстановка вирiзнялася поганим смаком i провiнцiйнiстю. В коридорах, де шугав протяг, горiли слабкi електролампочки, що свiтили не яскравiше за мiсяць. І хоча рум’яна фiзiя старого, обрамлена срiблясто-сивою бородою, осявала, як яскраве вогнище, кожну кiмнату i кожен закуток, вона не залишала по собi нi краплi тепла. Певна рiч, це вiдчуття могильного холоду до певноi мiри породжувалося життерадiснiстю та кипучiстю власника оселi, йому не потрiбнi печi чи лампи, сказав би вiн, бо його зiгрiвае власне тепло. Але коли Мертон згадав про iнших мешканцiв будинку, йому довелося визнати, що вони були лише тiнями iхнього господаря. Похмурий лакей iз його жахливими чорними рукавичками цiлком мiг би привидiтися в нiчному жахiттi, Ройс, особистий секретар, здоровань у твiдових штанях, нагадував бугая, носив коротко пiдстрижену борiдку, але в цих солом’яно-жовтих заростях уже пробивалася рання сивина, а широке чоло зорали зморшки. Звiсно, вiн був приемний, але приемнiсть ця була якась сумна, майже скорботна. У чоловiка був такий вигляд, нiби в життi його спiткала якась жорстока невдача. А якщо поглянути на доньку Армстронга, то важко повiрити, що вона i справдi йому нащадок. Обличчя у неi блiде, з хворобливими рисами. Юнка не позбавлена витонченостi, але в ii зовнiшностi вiдчуваеться щось, що робить ii схожою на осу. Інодi Мертон гадав, що вона, ймовiрно, дуже лякаеться гуркоту потягiв, що проiздять повз.
– Бачите, – зауважив патер Браун, непомiтно пiдморгуючи, – я аж нiяк не впевнений, що веселiсть Армстронга справляла велике задоволення його ближнiм. Ви кажете, що нiхто не мiг убити такого гарного дiдугана, та я в цьому не впевнений: ne nos inducas in tentationem.[3 - «І не введи нас у спокусу» («Господня молитва»).] Якби я вбив людину, – додав вiн, – то вже неодмiнно якогось оптимiста, маю запевнити.
– Але чому? – здивувався Мертон. – Невже ви вважаете, що людям не до душi весела вдача?
– Людям до душi, коли навколо них часто смiються, – пояснив священик, – але сумнiваюся, що iм до душi, коли хтось завжди регоче. Безрадiснi веселощi дуже нав’язливi.
На цьому розмова обiрвалася, i якийсь час вони йшли мовчки, уздовж рейок, що обдуваються вiтром, трав’янистим насипом, а коли дiсталися до довгоi тiнi вiд будинку Армстронга, патер Браун раптом сказав iз таким виглядом, нiби хотiв вiдкинути тривожну думку, а не висловити ii всерйоз:
– Природно, що в пристрастi до алкоголю як такiй немае нi хорошого, нi поганого. Але iнодi менi мимоволi спадае на гадку, що людям на кшталт Армстронга часом потрiбен келих вина, щоб стати трохи сумнiшим.
Начальник Мертона по службi, сивочолий нишпорка з неабиякими здiбностями, стояв на трав’янистому схилi, чекаючи на слiдчого, i балакав iз Патриком Ройсом, чиi могутнi плечi та скуйовджена борода височiли над його довбешкою. Це було тим бiльш помiтне ще й тому, що Ройс мав звичку трохи горбити мiцну спину i, коли вирушав у церковних чи домашнiх справах, рухався вайлувато i неквапливо, немов вiл, запряжений у прогулянковий екiпаж.
Побачивши священика, Ройс iз невластивою йому привiтнiстю пiдняв голову i вiдвiв його на кiлька крокiв убiк. А Мертон тим часом звернувся до старшого детектива не без шанобливостi, але по-хлоп’ячому нетерпляче.
– Ну як, пане Гiлдер, чи далеко ви просунулися в розкриттi цiеi таемницi?
– Нiякоi таемницi тут немае, – вiдгукнувся Гiлдер, сонно мружачись на гракiв, якi сидiли поблизу.
– Ну, менi, принаймнi, здаеться, що таемниця все ж е, – заперечив Мертон iз усмiшкою.
– Справа зовсiм проста, мiй хлопчику, – зронив старший слiдчий, погладжуючи сиву гостру борiдку. – Через три хвилини пiсля того, як ви на прохання пана Ройса вирушили за священиком, вся iсторiя стала ясна, як божий день. Ви знаете одутлого лакея в чорних рукавичках, того самого, котрий сам спинив потяг?
– Звiсно, знаю. Побачивши його, в мене мурашки по спинi побiгли.
– Отже, – промовив Гiлдер, – коли потяг зник iз поля зору, цей чоловiк також зник. От уже справдi злочинець iз холодним серцем! Утiк тим потягом, який мав викликати полiцiю, правда спритно?
– Отже, ви абсолютно впевненi, – зауважив молодший детектив, – що вiн справдi вбив свого господаря?
