Пiдсудного викликали скласти свiдчення лише тому, що його проникливий адвокат вважав, що вiдмова справить негативне враження. Проте Орм вiдмовчувався, коли його допитував захисник, так завзято, як i у вiдповiдь на запитання прокурора. Сер Артур Трейверз спробував витягти з цього непохитного мовчання якнайбiльше переваг, але змусити Орма говорити нiкому не вдалося. Сер Артур був високий на зрiст, худорлявий, iз довгим блiдим обличчям. Вiн здавався прямою протилежнiстю серу Метью Блейку, цього здорованя з блискучими пташиними очима. Але якщо сер Метью тримався впевнено та задерикувато, як пiвень, то сера Артура швидше можна було порiвняти з журавлем або лелекою, коли вiн подавався вперед, обсипаючи поета запитаннями, довгий його нiс був дивно схожий на дзьоб.
– Отже, ви стверджуете високому суду, – спитав вiн тоном, в якому чулася явна недовiра, – що навiть не входили в будинок покiйного суддi?
– Нi! – коротко вiдповiв Орм.
– Однак, наскiльки я розумiю, ви мали намiр iз ним побачитися. Ймовiрно, вам треба було побачитися з ним негайно. Адже недарма ви прочекали двi довгих години перед парадними дверима?
– Аякже, – прозвучала вiдповiдь.
– І при цьому ви навiть не помiтили, що дверi не замкненi?
– Нi, – сказав Орм.
– Але що ж, скажiть на милiсть, робили ви цiлих двi години в чужому саду? – наполегливо допитувався обвинувач. – Адже робили ж ви там щось, як менi здаеться?
– Так.
– Може, це таемниця? – поцiкавився сер Артур зi зловтiхою.
– Це таемниця для вас, – вiдповiв поет.
За цю уявну таемницю i вхопився сер Артур, вiдповiдним чином побудувавши свою обвинувальну промову. Зi смiливiстю, яку багато хто з присутнiх вважали напрочуд нахабною, вже саму таемничiсть вчинку Орма, цей головний i найпереконливiший аргумент захисника, використовував зi своею метою. Вiн виставив цей учинок як першу, ще неясну ознаку якоiсь великоi, ретельно пiдготовленоi змови, жертвою якоi став полум’яний патрiот, задушений, так би мовити, щупальцями гiгантського спрута.
– Атож! – вигукнув обвинувач переривчастим вiд обурення голосом. – Мiй шановний колега мае слушнiсть! Ми не знаемо причини вбивства вiрного сина батькiвщини. Так само не дiзнаемося i про причину вбивства iншого патрiота. Можливо, мiй високоосвiчений колега сам стане жертвою своiх заслуг перед державою i тiеi ненавистi, яку руйнiвнi сили пекла живлять до законникiв, i тодi також нiхто не дiзнаеться причину вбивства. Чи не половину шановноi публiки, присутньоi в цiй залi, зарiжуть увi снi, i ми знову ж таки не дiзнаемося причини цього. Ми нiколи не схопимо бандитiв, а краiна наша перетвориться на пустелю, позаяк адвокатам дозволено припиняти суди, використовуючи аргумент, що давно вiджив свiй вiк, хоча всi iншi факти у справi, всi кричущi невiдповiдностi, всi очевиднi замовчування свiдчать, що перед нами сам Каiн.
– Нiколи ще не бачив, щоб сер Артур так хвилювався, – розповiдав пiзнiше Бегшоу у колi друзiв. – Дехто стверджуе, що вiн уперше переступив межу, i вважають, що прокуроровi не пасуе така мстивiсть. Але мушу визнати, що в цьому жалюгiдному гоблiнi з жовтою чуприною було щось огидне, i враження це мимоволi вплинуло на обвинувальну промову. Менi весь час згадувалося те, що де Квiнсi[1 - Томас де Квiнсi (1785–1859) – англiйський письменник, автор циклу нарисiв «Вбивство як одне з витончених мистецтв».] написав про пана Вiльямса, огидного вбивцю, який закатрупив двi родини. Пам’ятаю, як Квiнсi писав, що у Вiльямса волосся були неприродно яскравого жовтого кольору, бо вiн пофарбував його якоюсь хитрою сумiшшю, рецепт якоi привiз iз Індii, де навiть коней вмiють фарбувати у зелене або сине. А потiм запанувало неймовiрне мовчання, як у печерi. Нiде правди дiти, це на мене подiяло, i незабаром я вiдчув, що на лавi пiдсудних сидить чудовисько. Якщо таке вiдчуття з’явилося лише пiд впливом красномовства сера Артура, вся вiдповiдальнiсть за його промову, впала винятково на нього.
– Не забувайте, що вiн був приятелем покiйного Гвiнна, – докинув Андергiлл, намагаючись пояснити палкiсть прокурора. – Один мiй знайомий бачив, як вони нещодавно пиячили удвох пiсля якогось урочистого обiду. Смiю думати, що саме тому вiн поводився настiльки нестримно при розглядi справи. Але менi видаеться сумнiвним, чи може хтось керуватися у подiбних обставинах особистими почуттями.
– На це вiн не пiшов би в жодному випадку, – заперечив Бегшоу. – Готовий посперечатися, що сер Артур Трейверз нiколи не став би керуватися тiльки особистими почуттями, хоч би якi сильнi вони були. Вiн занадто хвилюеться про свое суспiльне становище. Адже вiн належить до числа тих людей, котрих не вдовольняе навiть задоволене марнославство. Знаете, я не можу пригадати iншоi такоi людини, котра докладала б стiльки зусиль, аби зберегти досягнуте. Нi, повiрте, ви зробили неправильний висновок iз його палкоi промови. Якщо вiн уперто продовжував у тому ж напрямку, отже, вiн абсолютно переконаний у своiй правотi i сподiваеться очолити якийсь полiтичний рух проти змови, про яку йшлося. У нього неодмiнно були вагомi аргументи вимагати засудження Орма i не менш вагомi причини вважати, що вимога ця буде задоволена. Адже факти свiдчать на його користь. І така самовпевненiсть не обiцяе обвинуваченому нiчого доброго.
Тут вiн побачив серед присутнiх тихого, непомiтного чоловiчка.
– А, патер Браун, – сказав вiн з посмiшкою, – яка ваша думка щодо того, як вiдбуваеться у нас судовий процес?
– А мене, – вiдповiдав йому священик, – найбiльше вражае iнше: виявляеться, перука може змiнити людину до невпiзнання. Ви дивувалися, що обвинувач метав блискавки. А менi доводилося бачити, як вiн знiмав свою перуку, i передi мною поставала зовсiм iнша людина. Почнемо з того, що вiн голомозий.
– Боюся, що це нiяк не могло зашкодити йому метати громи та блискавки, – заперечив Бегшоу. – Чи мислимо побудувати захист на тому фактi, що обвинувач лисий, чи не так?
– Не зовсiм так, – iз гумором вiдгукнувся патер Браун. – Правду кажучи, я думав про те, як, по сутi, мало люди одного кола знають про людей, котрi належать до зовсiм iншого кола. Припустiмо, я опинився б серед людей, котрi нiчого не чули про Англiю. Припустiмо, я розповiв би iм, що в моiй батькiвщинi живе чоловiк, котрий навiть пiд страхом смертi не задасть жодного запитання, доки не начепить на голову купу з кiнського волосся з дрiбними косичками на потилицi та сивуватими кучериками по боках, як у лiтньоi бабеги вiкторiанських часiв. Вони вважали б це безглуздою примхою. Але ж прокурор аж нiяк не схильний до примх, вiн усього лиш прихильний до свiтських умовностей. Але тi люди вважали б це примхою, оскiльки жодного поняття не мають про англiйських юристiв i взагалi не знають навiть, що таке юрист. Ну, а юрист, насамперед, не знае, що таке поет. Вiн не тямить, що примха одного поета зовсiм не видаеться iншим поетам примхою. Йому здаеться безглуздим, що Орм походжав по дивовижно гарному саду двi години, вiддаючись цiлковитому неробству. Рани Божi! Та поет прийме як належне, якщо дiзнаеться, що хтось вештався по цьому саду навiть десять годин поспiль, пишучи вiрш. Навiть захисник Орма нiчогiсiнько тут не допетрав. Йому i на гадку не спало поставити обвинуваченому запитання, яке напрошуеться саме по собi.
– Що ж це за запитання? – зацiкавився Бегшоу.
– Треба було спитати, який вiрш вiн складав тiеi ночi, – вiдповiв патер Браун, втрачаючи терпець, – який саме рядок йому не вдавався, який епiтет шукав, якоi досконалостi прагнув досягти. Якщо б у судi були люди освiченi, здатнi збагнути, що таке лiтература, вони втямили б без зусиль, що Орм займався справжньою роботою. Фабриканта ви неодмiнно спитали б, як iдуть справи у нього на фабрицi. Але нiкого не цiкавлять, як створюються вiршi. Складати вiршi – це байдикувати.
– Це все дуже добре, – сказав нишпорка, – але навiщо ж тодi вiн ховався? Навiщо залiз гвинтовими сходами нагору i стирчав там, адже драбина ця нiкуди не вела!
– Та тому, що вона нiкуди й не вела! – розхвилювався патер Браун. – Якщо побачити галерею, що веде в опiвнiчну темряву, можна збагнути, що творчу душу потягне туди, як малу дитину.
Вiн замовк i стояв, моргаючи, в цiлковитому мовчаннi, а потiм сказав перепрошуючи:
– Прошу мене вибачити, хоча менi здаеться дивним, що нiхто з присутнiх не взяв до уваги настiльки простi обставини справи. А була ще одна важлива обставина. Хiба ви не знаете, що поет, як i художник, знаходить один-единий ракурс. Будь-яке дерево, або скажiмо, корова, що пасеться, або хмарка, що пропливае над головою, у певному сенсi наповненi глибоким змiстом, так само, як лiтери складають слово, тiльки лише якщо iх поставити в строго визначеному порядку. Так ось, лише з тiеi високоi галереi можна було побачити сад у потрiбному ракурсi. Вигляд, що вiдкривався звiдти, так само неможливо уявити, як четвертий вимiр. Це було щось на зразок чаклунськоi перспективи, на кшталт погляду на небо згори вниз, коли зiрки немов ростуть на деревах, а ставок свiтиться, як мiсяць, що впав на землю, як у чарiвнiй казцi – з тих, що розповiдають дiтям перед сном. Орм мiг би споглядати все це безконечно. Якщо ви скажете йому, що шлях цей нiкуди не веде, поет вiдповiв би, що вiн уже привiв його на край свiту. Тож невже ви вважаете, що вiн мiг би розповiсти таке, коли давав свiдчення? І якби навiть у нього язик повернувся таке вимовити, що сказали б на це ви самi? Ось ви мiркуете, що людину мають судити рiвнi йому. Тодi чому серед присяжних не було поетiв?
– Ви кажете так, нiби ви самi поет, – сказав Бегшоу.
– Дякувати Всевишньому, це не так, – вiдповiв патер Браун. – Дяка Господу, що священик набагато милосерднiший за поета. Отець небесний дуже милосердний, знаючи, яке презирство вiдчувае цей поет до всiх вас. Краще вже кинутися в Нiагарський водоспад.
– Можливо, ви глибше за мене знаете таку творчу душу, – сказав Бегшоу пiсля тривалоi мовчанки. – Але врештi-решт моя вiдповiдь – дуже проста. Ви здатнi лише стверджувати, що вiн мiг би вчинити те, що зробив, i при цьому не скоiти злочин. Але рiвною мiрою можна прийняти за iстину, що вiн, однак, злочин таки скоiв. І дозвольте спитати, хто, крiм нього, мiг скоiти цей злочин?
– А ви не пiдозрюете лакея Грiна? – спитав патер Браун задумливо. – Адже вiн дав дуже плутанi свiдчення.
– Он як, – перебив його Бегшоу. – То ви думаете, що злочин скоiв Грiн, пiсля всього.
– Я щиро переконаний, що це був не вiн, – заперечив священик. – Я тiльки спитав вашу думку щодо цiеi дивноi подii. Адже вiдлучався вiн iз дрiб’язковоi причини, просто захотiв випити, або пiшов на побачення, або щось таке iнше. Але вийшов вiн у хвiртку, а назад перелiз через садову огорожу. Іншими словами, це означае, що браму вiн залишив вiдчиненою, а коли повернувся, вона вже була замкнена. Чому? Та тому, що хтось уже вийшов через неi.
– Вбивця, – невпевнено пробурмотiв детектив. – Ви знаете, хто вiн?
– Я знаю, як вiн виглядае, – вiдповiв патер Браун незворушно. – Тiльки це одне я i знаю, мабуть. Вiн, так би мовити, у мене на очах входить через параднi дверi при свiтлi лампи, що тьмяно свiтиться в передпокоi. Бачу як вiн одягнений, бачу навiть риси його обличчя!
– А це ще що таке?
– Вiн дуже схожий на сера Гамфрi Гвiнна, – пояснив священик.
– Що, до дiдька, ви маете на увазi? – здивувався Бегшоу. – Адже я бачив, як Гвiнн лежав мертвий, опустивши голову в ставок.
– Саме так, – погодився патер Браун.
Помовчавши, вiн продовжив неквапливо:
– Повернiмося до вашоi чудовоi гiпотези, хоча я особисто не зовсiм iз вами згоден. Ви вважаете, що вбивця увiйшов через вхiднi дверi, застав суддю в передпокоi, затiяв бiйку i розбив дзеркало, пiсля чого суддя втiк у сад, де його пристрелили. Однак, менi все це не здаеться правдивим. Припустiмо, що суддя i справдi задкував через коридор, але все одно вiн мiг обрати один iз двох шляхiв до вiдступу: мiг податися в сад, або у внутрiшнi кiмнати. Найiмовiрнiше, вiн обрав би шлях, який веде всередину будинку? Адже там, у кабiнетi, лежав заряджений пiстолет, там же у нього i телефонний апарат е. Та й лакей його був там, або мав бути. І навiть до сусiдiв вiн був ближче. То чому вiдчинив дверi в сад, втрачаючи коштовнi секунди, i вибiг у задню частину, де йому не було вiд кого чекати допомоги?
– Нам точно вiдомо, що вiн вийшов у сад, – нерiшуче промовив його спiврозмовник. – Це точно, бо там його знайшли.
– Нi, вiн не виходив з будинку, бо його там не було, – заперечив патер Браун. – Маю на увазi нiч вбивства. Вiн був тодi у флiгелi. Це вже я, немов астролог, прочитав у темрявi по зiрках, так, по тих червоних i золотих зiрочках, що мерехтiли в садочку. Адже розподiльчий щит мiститься у флiгелi: лампочки не свiтилися б, якби сер Гамфрi був деiнде. Потiм вiн намагався викликати телефоном полiцiю, а вбивця застрелив його за ставком.
– А як же тодi розбитий горщик iз квiтами, перекинута пальма, i друзки свiчада? – галаснув Бегшоу. – Та ви ж самi все це виявили! Ви самi сказали, що в передпокоi була жорстока сутичка.
Священик збентежено моргнув.
– Та невже? – виголосив вiн ледь чутно. – Нiяк не може бути, щоб я таке сказав. У будь-якому разi, у мене i в думках такого не було. Наскiльки пригадую, я сказав тiльки, що в передпокоi щось сталося. І там справдi щось сталося, але це була не сутичка.
– Чому ж розбите дзеркало? – рiзко спитав Бегшоу.
– Тому, що в нього влучила куля, – переконливо пояснив патер Браун. – Кулю цю випустив злочинець. А пальму, ймовiрно, перекинули свiчада, що розлетiлися на друзки.
– Гаразд, i куди ще мiг вiн стрiляти, якщо не у Гвiнна? – поцiкавився слiдчий.
– Це швидше належить до галузi метафiзики, – сказав слуга Божий нудьгуюче. – Певна рiч, у цьому випадку вiн цiлив у Гвiнна. Але рiч у тiм, що суддi там не було, отже, вистрелити в нього вбивця нiяк не мiг. Вiн був у передпокоi сам.
