Патер Браун походжав картинною галереею з таким виглядом, нiби прийшов сюди не для того, щоб дивитися на картини. Справдi, вони його не цiкавили, хоча загалом картини вiн дуже любив. Не те, щоб у цих дуже сучасних творах мистецтва було щось аморальне або негоже. Той, хто вiдроджував у собi язичницькi пристрастi, манiпулюючи поеднанням переривчастих спiралей, перевернутих конусiв i розбитих цилiндрiв, за допомогою яких мистецтво майбутнього надихало чи спокушало людство, володiв – треба вiддати йому належне – легкозбудливим темпераментом. Рiч у тiм, що патер Браун чекав тут свою юну приятельку, котра обрала це безглузде мiсце вiдповiдно до своiх бiльш футуристичних смакiв.
Юна приятелька була ще й юною родичкою, однiею з небагатьох, котрi у нього були. Звали ii Елiзабет Фейн, або просто Беттi, i вона була донькою його сестри, котра вийшла свого часу замiж за благородного, але збiднiлого сквайра. Позаяк сквайр цей був таким же мертвим, як i бiдним, патер Браун був ii опiкуном, так само, як i сповiдником, i в якомусь сенсi захисником, а заодно й рiдним дядьком.
Тепер вiн, втiм, марно мружився на групу людей, що стояли в галереi, в пошуках знайомих каштанового волосся й свiтлого обличчя. Замiсть племiнницi вiн побачив кiлькох знайомих i ще бiльше незнайомих йому людей, у тому числi кiлькох, iз котрими, за химернiстю смаку, вiн i не хотiв би знайомитися.
Серед людей, iз котрими священик не був знайомий, але котрi тим не менш викликали його зацiкавлення, був гнучкий, рухливий i дуже елегантний чоловiк, схожий на iноземця завдяки своiй борiдцi клинцем, як у лiтнього iдальго, i темним волоссям, пiдстриженим так коротко, що вони здавалися чорною шапчиною, що щiльно облягае череп. Серед тих, iз ким священик знайомитися не хотiв, була дуже пихата на вигляд особа в викличному червоному платтi, з гривою жовтого волосся, занадто довгого, щоб назвати його стрижкою, але надто рiдкого, щоб назвати його якось iнакше. У персони було мiцне, важке обличчя блiдого, майже нездорового вiдтiнку, i доста було iй поглянути на когось, як у того виникало вiдчуття, що на нього зиркае василiск. Вона тягла за собою на буксирi коротуна з великою бородою, дуже широким обличчям й овальними сонними очима. Дивився вiн цiлком пристойно, якщо взагалi не спав, але бичача його шия (вигляд ззаду) здавалася, правду кажучи, дещо грубуватою.
Патер Браун поглянув на червону ледi, радiючи з того, що його племiнниця нiтрохи на неi не схожа. Потiм вiн вiдвернувся i став озиратися – з якоiсь йому самому невiдомоi причини – поки не вiдчув, що будь-яка людська особа була б рятiвним контрастом. І тому вiн iз полегшенням, наче прокинувшись, почув свое iм’я та побачив ще одне знайоме йому обличчя.
Це було гостре, але аж нiяк не агресивне обличчя юриста на iм’я Гренбi, чиi сивi пасма видавалися напудреною перукою, настiльки вони не в’язалися з юнацькою енергiею рухiв чоловiка. Вiн був iз тих людей, котрi носяться конторами, як шкiдливi школярi. Певна рiч, вiн не мiг скакати по моднiй картиннiй галереi так, як скакав у себе в офiсi, але, здавалося, мрiяв про це i хвилювався, озираючись на всi боки в пошуках знайомих.
– Я не знав, – сказав патер Браун iз посмiшкою, – що ви захоплюетеся новим мистецтвом.
– А я не знав, що ви йому протегуете, – вiдбрив той. – Я тут полюю за однiею людиною.
– Бажаю вдалого полювання, – вiдповiв священик. – Я займаюся приблизно тим самим.
– Сказав, що вiн тут проiздом на континент, – пирхнув правник, – а я можу зустрiти його в цiй пiдозрiлiй мiсцинi. – Вiн трохи подумав i продовжив: – Послухайте, я впевнений, що ви вмiете зберiгати таемницi. Чи знаете ви сера Джона Масгрейва?
– Нi, – вiдповiв священик, – але менi важко уявити, що вiн був таемницею, хоча про нього i кажуть, що вiн поховав себе живим у замку. Чи не той це старий, про котрого розповiдають стiльки побрехеньок? Начебто вiн живе у вежi зi справжнiми опускними гратами i пiдйомним мостом i навiдрiз вiдмовляеться повернутися з темного середньовiччя? Вiн що, один iз ваших клiентiв?
– Нi, – коротко вiдповiв Гренбi, – до нас звернувся його син, капiтан Масгрейв. Але старий вiдiграе в цiй справi важливу роль, а я його не знаю, в цьому й рiч. Слухайте, це суто мiж нами, втiм, вам я можу довiряти. – Вiн знизив голос i потягнув свого друга в бiчну галерею, що мiстить зразки рiзноманiтних скульптур, й яка була майже порожня.
– Молодий Масгрейв, – почав вiн, – хоче отримати вiд нас велику суму пiд довiренiсть post obit[8 - Post obit (лат.) – довiренiсть, що вступае в силу пiсля чиеiсь смертi.] свого старого батька в Нортамберлендi. Старому далеко за сiмдесят, i вiн рано чи пiзно пiде. Але як бути з post, якщо можна так сказати? Що станеться з його грiшми, замком, пiдйомними мостами? Це чудовий стародавнiй замок, i вiн, як i ранiше, чогось таки вартий, але, як не дивно, вiн не вiдзначений в заповiтi. То ж ви бачите, з ким маемо справу. Питання в тому, як сказав котрийсь герой Дiккенса, чи прихильний старий.
– Якщо вiн прихильний до свого сина, то краще для вас, – зауважив патер Браун. – Нi, боюся, я нiчим не зможу вам допомогти. Менi нiколи не доводилося зустрiчати сера Джона Масгрейва, i, наскiльки я знаю, дуже мало хто бачиться з ним. Вочевидь, ви маете спитати у нього самi, перш нiж позичати молодому джентльменовi кошти вашоi фiрми. Чи не з тих вiн, кого частенько залишають без пенса?
– Сумнiваюся, – вiдповiв той. – Вiн дуже популярний, блискучий розум i значна постать у товариствi, але бiльшу частину часу живе за кордоном. Крiм цього, вiн був журналiстом.
– Що ж, – сказав патер Браун, – це ще не злочин, принаймнi не завжди.
– Дурницi, – несподiвано запропонував Гренбi. – Ви знаете, що я маю на увазi, вiн – перекотиполе. Був журналiстом, лектором, актором, ким тiльки вiн не був. То на чому я зупинився?… Втiм, ось i вiн.
І правник, нетерпляче походжаючи порожньою галереею, несподiвано обернувся i на бiгу влетiв в iншу, заповненiшу кiмнату. Вiн поспiшав назустрiч високому, добре одягненому молодику з короткою стрижкою та закордонною борiдкою.
Цi двое пiшли балакаючи, й якийсь час патер Браун ще стежив за ними короткозорими примруженими очима. Спостереження були, проте, перерванi поспiшною, але своечасною появою його племiнницi Беттi. На превеликий подив дядька, вона потягнула його назад у порожню залу i посадила на стiлець, що нагадував острiвець посеред повенi.
– Менi треба щось вам сказати, – почала вона. – Це так безглуздо, що нiхто, крiм вас, не збагне.
– Ти мене переоцiнюеш, – сказав патер Браун. – Це не про те, про що почала розповiдати твоя матiнка? Заручини чи щось таке… Так, про заручини вже пiшов поголос.
– Вам вiдомо, – спитала вона, – що вона хоче видати мене за капiтана Масгрейва?
– Нi, – вiдповiв патер Браун пiсля певних роздумiв. – Капiтан Масгрейв, здаеться, дуже популярний тепер.
– Природно, ми дуже бiднi, – продовжувала вона. – Нам кажуть, що не в грошах щастя, але вiд цього краще не стае.
– А ти хочеш вийти за нього замiж? – поцiкавився патер Браун, дивлячись на неi з-пiд напiвзаплющених повiк.
Вона опустила очi i вiдповiла, стишивши голос:
– Гадала, що хочу. Тобто це я зараз думаю, що гадала… Але я тiльки що дуже злякалася.
– Що ж, розказуй…
– Я почула, як вiн смiеться, – промовила вона.
– Ну, смiх допомагае спiлкуванню, – зауважив священик.
– Нi, ви не тямите, – сказала дiвчина. – Зовсiм не допомагае. В тому й рiч, що вiн нi з ким не спiлкувався.
Вона помовчала, потiм пояснила:
– Я приiхала сюди достатньо рано i побачила, що вiн сидить сам один у центрi галереi, де висить цей сучасний живопис. Там було тодi було майже порожньо. Вiн не знав, що хтось поруч, сидiв там зовсiм один i… смiявся.
– Що ж, нiчого дивного, – сказав патер Браун. – Я – не мистецтвознавець, але загалом, якщо взяти всi цi картини…
– Ах, ви не петраете! – сказала вона майже гнiвно. – Це зовсiм не те. Вiн не дивився на картини. Вiн дивився прямо в стелю, але здавалося, що його очi спрямованi всередину. І смiявся вiн так, що у мене кров захолола.
Священик пiднявся i ходив по кiмнатi, заклавши руки за спину.
– У такiй справi не можна приймати необдуманих рiшень, – почав вiн. – Чоловiки дiляться на два типи… Але ми навряд чи встигнемо обговорити це питання, тому що ось наш герой власною персоною.
Капiтан Масгрейв швидко увiйшов до кiмнати i, посмiхаючись, перетнув ii. Гренбi, юрист, усмiхаючись, йшов за ним. Його правознавче обличчя стало iншим, доброчинним.
– Маю вибачитися перед вами за все, що я казав про капiтана, – сказав вiн священиковi, коли вони пробиралися до дверей. – Вiн чутливий i чудово зрозумiв мене. Сам, без зволiкань спитав, чому я не поiду на пiвнiч, щоб побачити його старого вiтця. Тодi б я змiг почути з його вуст, як там справи зi спадщиною. Ну, як, чи мiг вiн сказати чеснiше? Вiн настiльки стурбований тим, щоб облаштувати все якнайкраще, що сам запропонував вiдвезти мене в Масгрейвськi болота, так називаеться маеток. Я запропонував йому, якщо вiн такий добрий, рушати разом. І ось завтра вранцi ми виiжджаемо.
Поки вони балакали, Беттi i капiтан рука попiд руку пройшли в дверну раму, створивши в нiй щось на зразок картини, яку тi, хто чуттевiший, вважали б кращим за конуси та цилiндри. Якими б не були iхнi стосунки, i вiн, i вона виглядали чудово. І правник не забув зазначити це, коли картина зникла.
Капiтан Джеймс Масгрейв зазирнув у чергову галерею. Його смiхотливий, радiсний погляд зупинився на чомусь – i зовсiм змiнився. Патер Браун озирнувся якось натхненно i побачив похмуре, майже фiолетове обличчя великоi жiнки в червоному пiд лев’ячою гривою волосся. Вона стояла, легко нахилившись, як бик, який виставив роги, i набрякле обличчя було таким владним i злим, що чоловiчок iз великою бородою, котрий стояв бiля неi, був ледь помiтним.
Масгрейв, схожий на гарно одягнену воскову фiгуру, навчену ходьбi, пробрався в центр зали. Вiн сказав жiнцi кiлька слiв, так, щоб нiхто не почув. Та не вiдповiла, але вони разом повернулися, пройшлися довгою галереею, начебто сперечаючись, а коротун iз бичачою шиею замикав процесiю, немов безглуздий карлик-паж.
– Господи, допоможи! – пробурмотiв патер Браун, шкутильгаючи за ними. – Хто ж така ця жiнка?
– На щастя, не моя товаришка, – вiдповiв Гренбi з грубою прямотою. – Виглядае вона так, що навiть легкий флiрт iз нею може скiнчитися дуже погано.
– Не думаю, що вiн мае намiр iз нею флiртувати, – сказав патер Браун.
Вiн ще промовляв, а тi, кого вони обговорювали, дiйшли до кiнця галереi i розiйшлися. Капiтан Масгрейв квапливими кроками пiдiйшов до них.
– Такi справи, – голосно i цiлком невимушено сказав вiн, але всi помiтили, що голос його змiнився. – Даруйте менi, пане Гренбi, але виявилося, що я не зможу завтра поiхати з вами. У будь-якому випадку автомобiль мiй – до ваших послуг. Обов’язково вiзьмiть його, менi вiн не потрiбен. Я… я маю залишитися в Лондонi на кiлька днiв. Вiзьмiть свого приятеля, якщо бажаете.
– Мiй товариш, патер Браун… – почав було правник.
– Якщо капiтан Масгрейв справдi такий добрий, – серйозно пiдтримав патер Браун, – я з великою радiстю поiду. Розумiете, мене дуже цiкавить справа пана Гренбi.
Так i сталося, що вельми елегантна машина з не менш елегантним водiем наступного дня вирушила на пiвнiч Йоркширським трактом, несучи неоцiненний вантаж у виглядi священика, схожого на чорний згорток, i юриста, котрий бiльше звик бiгати на своiх двох, нiж роз’iжджати на чужих чотирьох колесах.
