– Ви так це сказали, нiби вiн i справдi сам нечистий, – усмiхнувся вiзитер. – Мабуть, багато про нього так плiткують. Але вiн займаеться тим же, що i ви. Тiльки вiн вiдомий в Індii – вивчав там магiю i всi цi штукенцii. А тут його мало знають. Вiн маленький, жовтий, кульгавий i дуже сердитий. Здаеться, в Лондонi вiн просто лiкар, i нiчого поганого про нього не скажеш, хiба тiльки, що вiн один чув хоч трохи про цю кляту справу.
Професор Опеншоу важко пiдвiвся i пiдiйшов до телефону. Вiн зателефонував патеру Брауну i повiдомив, що снiданок замiнюеться обiдом, бо йому треба навiдати вченого з Індii. Потiм вiн знову опустився в крiсло, закурив сигару i поринув у якiсь роздуми.
Патер Браун чекав професора в вестибюлi ресторану, де вони домовилися пообiдати, серед дзеркал i пальм. Вiн знав про сьогоднiшне побачення Опеншоу i, коли похмурi сутiнки пом’якшили виблиски скла та зеленi, вирiшив, що непередбаченi ускладнення затримали його друга. Вiн уже почав сумнiватися, чи професор узагалi прийде. Але той прийшов, i з першого ж погляду стало ясно, що пiдтвердилися найгiршi пiдозри: погляд чоловiка блукав, волосся було скуйовджене. Вони з Прiнглом дiсталися-таки до пiвнiчних околиць, де житловi квартали перемежовуються пустирями, особливо похмурими в негоду, розшукали будинок – вiн стояв трохи осторонь – i прочитали на мiднiй двернiй табличцi: «Дж.-Й. Генкi, доктор медицини, член Королiвського наукового товариства». Але вони не застали Дж.-Й. Генкi, доктора медицини. А побачили лиш те, про що iм пiдказало моторошне передчуття. У звичайнiсiнькiй вiтальнi лежала на столi проклята книга. Здавалося, що хтось лиш мить тому вiдкрив ii.
Дверi в сад були розчиненi навстiж, i нечiткий слiд тягнувся вгору по крутiй садовiй дорiжцi. Важко було уявити собi, що кульгавий чолов’яга вибiг нею, i все ж вiн був кульгавий – вiдбиток однiеi ноги був неправильноi форми. Потiм залишився тiльки неправильний слiд, немов хтось стрибав на однiй нозi. Далi слiди обривалися. Бiльше нiчого не можна було дiзнатися про доктора Генкi. Без сумнiву, вiн дослiджував книжку. Вiн порушив заборону i став жертвою долi.
Прибульцi увiйшли в ресторан, i Прiнгл поклав книгу на столик, немов вона обпiкала йому пальцi. Священик зацiкавлено поглянув на неi. На палiтурцi були витiсненi рядки: «Хто в книгу цю заглянути наважиться, того крилатий жах зжере». Далi було написано те ж саме грецькою, латиною i французькою.
Прiнглу й Опеншоу хотiлося пити – вони ще не заспокоiлися. Професор гукнув лакея i замовив коктейль.
– Сподiваюся, ви з нами пообiдаете, – звернувся вiн до мiсiонера. Але Прiнгл ввiчливо вiдмовився.
– Ви вже даруйте, – сказав вiн. – Я хочу битися з цiею книгою сам на сам. Не дозволите скористатися вашою конторою години на двi?
– Боюся, що вона замкнена зараз, – скривився Опеншоу.
– Ви забули, що там розбите вiкно.
І преподобний Люк Прiнгл, усмiхнувшись ще ширше, нiж зазвичай, зник у темрявi.
– Дивний вiн усе ж, – зауважив професор, заклопотано суплячись.
Вiн обернувся i з подивом зауважив, що патер Браун спiлкуеться з лакеем, котрий принiс коктейль. Наскiльки вiн збагнув, мова йшла про суто приватнi справи – священик згадував про якусь дитину i висловлював сподiвання, що небезпека минула. Професор спитав, звiдки священик знае лакея. Той вiдповiв просто:
– Я тут обiдаю кожнi два-три мiсяцi, i ми iнодi балакаемо.
Професор обiдав тут п’ять разiв на тиждень, але йому жодного разу i на гадку не спало потеревенити з лакеем. Вiн задумався, але мiркування його перервав дзвiнок, i вченого покликали до телефону. Голос був глухий – можливо, в трубку потрапляла борода. Але слова доводили ясно, що на тому кiнцi дроту – Прiнгл.
– Пане професоре! – сказав голос. – Я бiльше не можу. Мушу зазирнути в неi. Зараз я у вас в конторi, книга лежить передi мною. Менi хочеться з вами попрощатися про всяк випадок. Нi, не варто мене вiдмовляти. Ви все одно не встигнете. Ось я вiдкриваю книгу. Я…
Професору здалося, що вiн чуе щось, якийсь рiзкий, хоча i майже беззвучний поштовх.
– Прiнгле! Прiнгле! – закричав вiн у трубку, але нiхто не вiдповiв.
Учений вiдклав слухавку i, вiднайшовши академiчний спокiй (а може, спокiй вiдчаю), повернувся i тихо сiв до столика. Потiм безпристрасно, нiби мова йшла про провал якоiсь дурноi вигадки на спiритичному сеансi, розповiв у всiх подробицях цю таемничу справу.
– Так зникло п’ятеро людей, – резюмував вiн. – Всi цi випадки – вражаючi. Але найнеймовiрнiший – випадок з Беррiджем. Вiн такий тихий, працелюбний… Як таке могло з ним статися?
– Справдi, – погодився патер Браун. – Дивно, що вiн так вчинив. Працiвник вiн дуже сумлiнний. Жарти для нього е жартами, але справа – справою. Майже нiхто не знав, як вiн любить жарти i розiграшi.
– Беррiдж? – залупав очима професор. – Нiчого не розумiю! То ви i з ним знайомi?
– Як би вам сказати… – безтурботно вiдповiв Браун. – Не бiльше, нiж iз цим лакеем. Розумiете, менi часто доводилося чекати вас у конторi, i ми з ним, певна рiч, балакали. Вiн чоловiк цiкавий. Пам’ятаю, якось казав, що збирае непотрiбнi речi. Колекцiонери люблять збирати всiлякий мотлох. Пам’ятаете стару розповiдь про жiнку, котра збирала непотрiбнi речi?
– Не зовсiм вас розумiю, – сказав Опеншоу. – Добре, нехай вiн жартiвник (ось уже нiколи б не подумав!). Але це не пояснюе те, що сталося з ним i з iншими.
– З якими iншими? – пiдняв брови священик.
Професор дивився на нього i сказав чiтко, як дитинi:
– Любий мiй патере Браун, зникло п’ятеро людей.
– Любий мiй професоре Опеншоу, не зник нiхто.
Слуга Божий дивився на свого вiзавi привiтно i промовляв чiтко, i все ж професор не збагнув. Священику довелося сказати ще чiткiше:
– Повторюю: нiхто не зник.
Вiн трохи помовчав, вiдтак додав:
– Менi здаеться, що найважче – переконати людину, що нуль плюс нуль плюс нуль дорiвнюе нулю. Люди вiрять у найнеймовiрнiшi речi, якщо вони повторюються. Ось чому Макбет повiрив прогнозам трьох вiдьом, хоча перша сказала те, що вiн i сам знав, а третя – те, що залежало тiльки вiд нього. Але у вашому випадку промiжна ланка – найслабша.
– Про що це ви?
– Ви самi нiчого не бачили. Не бачили, як чоловiк зник за бортом. Не бачили, як чоловiк зник iз намету. Ви все це знаете зi слiв Прiнгла, якi я зараз згадувати не буду. Але ви нiколи б йому не повiрили, якщо б не зник ваш секретар. Зовсiм, як Макбет: вiн не повiрив би, що буде королем, якби не збулося пророцтво i вiн не став би Кавдорським таном.
– Можливо, ви маете рацiю, – задумався професор, повiльно киваючи. – Але коли вiн зник, я переконався, що Прiнгл не дурисвiт. Ви кажете, я сам нiчого не бачив. Так, не бачив, але Беррiдж справдi зник.
– Беррiдж не зникав, – сказав патер Браун. – Навпаки.
– Як це «навпаки»?
– Те, що вiн, скорiше, з’явився, – пояснив священик. – У вашому кабiнетi з’явився рудий бородатий чоловiк i назвався Прiнглом. Ви його не впiзнали тому, що жодного разу в життi не спромоглися роздивитися власного секретаря. Вас спантеличив невигадливий маскарад.
– Стривайте… – почав професор.
– Могли б ви назвати його прикмети? – реготнув священик. – Нi, не могли б. Ви знали, що вiн гладко поголений i носить темнi окуляри. Вiн iх зняв – i все, навiть гриму не знадобилося. Ви нiколи не бачили його очей i не бачили його душi. А у нього дуже хорошi, веселi очi. Вiн приготував дурнувату книгу i всю цю бутафорiю, спокiйно розбив вiкно, начепив бороду, одягнув плащ i увiйшов у ваш кабiнет. Вiн знав, що ви на нього не глянули жодного разу в життi.
– Чому ж вiн вирiшив мене розiграти? – вiдкрив рота Опеншоу.
– Саме тому, що ви на нього не дивилися, – сказав патер Браун, i рука його стиснулася, немов вiн був готовий вдарити п’ястуком об стiл, якби дозволяв собi такi рiзкi жести. – Ви його називали лiчильною машиною. Адже вам вiд нього потрiбнi були тiльки пiдрахунки. Ви не помiтили те, що мiг помiтити випадковий вiдвiдувач за п’ять хвилин: що вiн розумний, любить жарти, у нього е своя точка зору на вас, i на вашi теорii, i на ваше вмiння бачити людину наскрiзь. Як ви не тямите? Йому хотiлося довести, що ви не впiзнаете навiть власного секретаря! У нього було багато кумедних задумiв. Наприклад, вiн вирiшив збирати непотрiбнi речi. Чули ви хоча б колись розповiдь про жiнку, яка купила двi найнепотрiбнiшi речi – мiдну табличку лiкаря i дерев’яну ногу? З них ваш винахiдливий секретар i створив високоповажного Генкi – це було не важче, нiж створити Вейлза. Вiн оселив лiкаря у себе…
– Ви хочете сказати, що вiн повiв мене до себе додому? – Опеншоу був ошелешений.
– А хiба ви не знали, де вiн живе? – спитав священик. – Не думайте, я зовсiм не хочу принижувати вас i вашу справу. Ви – справжнiй шукач iстини, а ви знаете, як я це цiную. Викрили багатьох ошуканцiв. Але не треба придивлятися тiльки до дурисвiтiв. Гляньте, хоча б побiжно, на чесних людей – ну, хоча б на того лакея.
– Де тепер Беррiдж? – спитав професор не вiдразу.
– Упевнений, що вiн повернувся в контору, – припустив Браун. – По сутi, вiн повернувся, коли Прiнгл вiдкрив книгу i зник.
Вони знову помовчали. Потiм професор зареготав. Так смiються люди, достатньо розумнi, щоб не боятися принижень. Нарештi вiн сказав:
– Я це заслужив. Справдi, не помiчав найближчих своiх помiчникiв. Але погодьтеся – було чого злякатися! Зiзнайтеся, невже вам жодного разу не стало моторошно вiд цiеi книги?
– Ну що ви! – замахав руками патер Браун. – Я вiдкрив ii, як тiльки побачив. Там лиш чистi сторiнки. Розумiете, я не забобонний.
Найгiрший злочин у свiтi
