Вони за обопiльною згодою перервали мандрiвку в однiй iз великих долин Вест-Райдiнгу, щоб пообiдати i перепочити в затишному готелi, i, виiхавши наступного дня рано-вранцi, подалися вперед берегом стародавньоi Нортумбрii, поки не досягли краю пiщаних дюн i приморських лугiв, в серце яких таiвся старий прикордонний замок, унiкальний i таемничий пам’ятник минулих воен на узбережжi. Врештi-решт вони його знайшли, слiдуючи стежкою, що тягнеться вздовж довгоi затоки, i звернули до якогось каналу, що кiнчаеться ровом. Замок був i справдi твердинею: квадратний, з башточками, з тих, якi нормани набудували всюди вiд Галилеi до Грампiанiв. У нього справдi була опускна решiтка i пiдйомний мiст, про якi нагадала подорожнiм цiкава подiя.
Вони пробралися через високу жорстку траву i вийшли на берег рову, повного мертвого листя i бруду, який кружляв навколо замку, немов ебонiтова iнкрустацiя зi золотою облямiвкою. Приблизно за ярд чи два за чорною стрiчкою був iнший, зелений берег i великi кам’янi стовпи бiля входу. Мабуть, цю самотню фортецю навiдували рiдко: коли нетерплячий Гренбi привiтав вигуками неяснi фiгури за опущеними гратами, iм вартувало неабиякого труду спустити величезний iржавий мiст. Нарештi вiн почав опускатися, повертаючись, мов велетенська вежа, i раптом встав, завмерши в повiтрi пiд загрозливим кутом.
Нетерплячий Гренбi, танцюючи на березi, крикнув своему супутнику:
– Ох, не можу бiльше топтатися на мiсцi! Набагато простiше стрибнути.
І з характерною для нього спритнiстю вiн справдi перестрибнув через рiв, приземлившись на протилежному березi. Короткi ноги патера Брауна не були пристосованi до стрибкiв, але сам вiн був на рiдкiсть пристосований до того, щоб кидатися в брудну воду. Завдяки допомозi свого компаньйона йому не вдалося зануритися занадто глибоко. Але коли вiн дерся зеленим замуленим берегом, то раптом застиг i схилив голову, вдивляючись в якусь точку на трав’янистому схилi.
– Ви що там, ботанiкою зайнялися? – роздратовано гукнув Гренбi. – Нам нiколи вивчати стародавнi рослини. Досить уже того, що ви вивчили дива пiдводного свiту. Ходiмо! У чистому виглядi чи брудному, ми маемо постати перед баронетом.
Коли супутники увiйшли в замок, iх дуже шанобливо прийняв старий слуга. Бiльше на доступному для огляду просторi не було нiкого. Пiсля того як вони пояснили, з чим прийшли, вiн допровадив iх у довгу кiмнату, обшиту дерев’яними панелями. Зброя рiзних столiть рiвномiрно висiла на темних стiнах, а перед великим вогнищем стояли, мов вартовi, повнi обладунки XIV столiття. В iншiй довгiй кiмнатi крiзь прочиненi дверi виднiлися ряди родинних портретiв.
– Менi здаеться, що я потрапив у роман, а не в замок, – сказав юрист. – Не думав, що хтось справдi зберiгае дух «Таемниць Удольфо».
– Таким чином старий джентльмен послiдовно дотримуеться свого iсторичного шаленства, – вiдказав священик. – Речi цi – не пiдробка. Той, хто iх розставив, не думае, що всi середньовiчнi люди жили в один час. Часом обладунки складають iз рiзних частин, але цi носив один чоловiк, i носив вiн iх недарма. Розумiете, це – турнiрнi обладунки, досить пiзнi.
– Та й господар спiзнюеться, – додав Гренбi. – Скiльки можна чекати?
– Що ж, у таких мiсцях все вiдбуваеться повiльно, – сказав патер Браун. – Гадаю, дуже благородно, що вiн нас узагалi прийняв. Двiйко зовсiм незнайомих людей приiжджають, аби задати йому глибоко особистi запитання.
І справдi, коли з’явився господар, iм не було пiдстав нарiкати на прийом в iхню честь. Навпаки, вони могли помiтити, з якою гiднiстю та простотою зберiг iхнiй господар чемнiсть у глухiй самотi, в сiльськiй глушинi.
Баронет не виглядав нi здивованим, нi стривоженим. І хоча у них з’явилася пiдозра, що гостей у нього не було щонайменше останнi чверть столiття, той поводився так, немов тiльки-но розкланявся з двома герцогинями.
Вiн не виявив нi боязкостi, нi нетерпiння, коли вони повiдомили, що приiхали зi суто особистим запитанням. Пiсля недовгих мiркувань вiн, мабуть, збагнув, що цiкавiсть iхня викликана обставинами. Це був худорлявий лiтнiй джентльмен iз чорними бровами i довгим пiдборiддям.
Хоча ретельно завите волосся було, без сумнiву, перукою, у нього вистачило мудростi носити сиву перуку, як i личить немолодим людям.
– Щодо питання, яке вас цiкавить, – сказав вiн, – вiдповiдь на нього дуже проста. Я маю твердий намiр залишити все свое майно синовi, так само, як мiй батько залишив його менi. І нiщо, чесно кажу, нiщо не змусить мене вчинити iнакше.
– Красно дякую вам за цi вiдомостi, – вiдповiв юрист, – але ваша люб’язнiсть дае менi смiливiсть сказати, що ви бачите все в занадто чорному свiтлi. Не думаю, щоб ваш син учинив щось страшне i ви визнали його негiдним спадщини. Звiсно, вiн може…
– Саме так, – сухо сказав сер Джон Масгрейв, – може. Чи не будете ви такi люб’язнi зазирнути зi мною на хвилинку в сусiдню кiмнату?
Вiн повiв iх у галерею, яку вони вже трохи розглянули крiзь прочиненi дверi, i похмуро застиг перед почорнiлими, насупленими портретами.
– Це сер Роджер Масгрейв, – сказав вiн, вказуючи на довговидого чоловiка в чорнiй перуцi. – Вiн був одним iз найгiрших брехунiв i негiдникiв в мерзотнi часи Вiльгельма Оранського – навушник двох королiв, вбивця двох дружин. Ось його батечко, сер Роберт, взiрець чесностi та добропорядностi. Ось його син, сер Джеймс, один iз найблагороднiших якобiстських мученикiв i один iз перших, хто пожертвував грошi на Церкву i на бiдних. Чи зрозумiло тепер, що будинок Масгрейвiв, його сила, честь, влада переходили вiд одного доблесного чоловiка до iншоi через поколiння, вiд дiда до онука? Едуард I правив Англiею чудово, Едуард III покрив Англiю славою, i все ж слава ця виросла з тiеi, першоi, через безчестя i дурiсть Едуарда II, котрий плазував перед Гейвстоном i втiк вiд Брюса. Повiрте менi, пане Гренбi, велич знатного будинку, велич самоi iсторii – бiльше, нiж випадковi люди, котрi несуть ii крiзь столiття. Спадщина наша переходила вiд батька до сина, так i буде надалi. Мого сина можете запевнити, що я не залишу своi грошi притулковi для бродячих кiшок. Масгрейв буде успадковувати Масгрейв, поки стоiть свiт.
– Авжеж, – задумливо сказав патер Браун, – розумiю, що ви маете на увазi.
– Будемо тiльки радi, – сказав правник, – передати настiльки приемне запевнення вашому синовi.
– Атож, запевнення передати ви можете, – серйозно сказав господар. – Нехай не турбуеться, все вiдiйде йому – i замок, i титул, i земля, i грошi. Є лиш один маленький i доволi особистий додаток. У жодному разi я не стану розмовляти з ним, поки живий.
Юрист дивився все так же шанобливо, але тепер вже й здивовано.
– Чому? Що ж таке вiн мiг вчинити?
– Я приватна особа i джентльмен, – сказав Масгрейв, – так само, як i хранитель великого спадку. Син мiй викинув щось настiльки жахливе, що його не можна назвати не те що джентльменом, але й навiть людиною. Це – найгiрший злочин у свiтi. Чи пам’ятаете ви, що сказав Дуглас, коли Мермiон, його гiсть, хотiв потиснути йому руку?
– Аякже, – вiдповiв патер Браун.
– Коронi вiддаю я замок мiй вiд темних льохiв аж до зубцiв на мурi, – процитував Масгрейв. – Рука ж Дугласа належить лиш менi.
Баронет повернувся до iншоi кiмнати i провiв в неi своiх добряче приголомшених вiдвiдувачiв.
– Сподiваюся, тут ви трошки вiдпочинете, – сказав вiн тим же рiвним тоном. – Якщо не маете, куди подiтися, то буду щиро радий надати вам замок на цю нiч.
– Дякую вам, сер Джон, – сказав священик нудним голосом. – Гадаю, що ми краще пiдемо.
– Я зараз же накажу опустити мiст, – сказав господар i через кiлька хвилин брязкiт величезноi, химерноi споруди наповнив замок, немов скрип жорен.
Іржавий механiзм спрацював цього разу чудово, i вони знову опинилися на трав’янистому березi по той бiк рову.
Гренбi раптом пробрало до кiсток.
– Що ж за витiвку утнув його синочок?! – заволав вiн.
Патер Браун не вiдповiв. Але коли вони зупинилися неподалiк, в селi пiд назвою Грейстоунз, де iх прихистив заiзд «Сiм зiрок», правник iз великим здивуванням виявив, що священик не збираеться iхати далi. Вiн, без сумнiву, намiрявся триматися неподалiк вiд замку.
– Не можу я залишити все як е, – серйозно сказав вiн. – Автомобiль я вiдiшлю назад, i ви, природно, можете iхати разом iз ним. Ви отримали вiдповiдь на свое запитання, воно був нескладне: чи може ваша фiрма позичити грошi на проекти молодого Масгрейва? Я ж на мое запитання вiдповiдi не отримав – не дiзнався, чи пiдходить цей чоловiк для Беттi. Що ж, спробую з’ясувати, чи справдi вiн вчудив щось жахливе чи це вигадки старого божевiльного.
– Якщо хочете щось у нього вивiдати, – зауважив юрист, – чому б вам не поiхати до нього? Навiщо вам стирчати в цiй дiрi, куди вiн навряд чи завiтае?
– Який сенс ходити за ним по п’ятах? – заперечив його супутник. – Нерозумно пiдiйти до модника на Бонд-стрит i сказати: «Вибачте, чи не вчинили ви часом найжахливiший злочин?» Якщо вiн достатньо поганий, щоб щось таке зробити, то вiн досить поганий i для того, щоб у цьому зiзнатися. А ми навiть не знаемо, що це за злочин. Нi, е лише одна людина, котра знае i може це сказати з гордого дивацтва. Я буду триматися поблизу вiд нього.
І справдi патер Браун намагався бути неподалiк вiд дивака-баронета. Вiн справдi зустрiвся з ним, i не раз, причому трималися обидва з якнайбiльшою ввiчливiстю. Баронет, незважаючи на своi роки, був досить рухливим. Його часто бачили в селi i на полях графства. Лише через день пiсля прибуття патер Браун, вийшовши зi заiзду на мощений брукiвкою базарний майдан, помiтив здалеку темну постать, що великими кроками прошкуе кудись. Баронет був дуже скромно одягнений, весь у чорному, але обличчя його здавалося ще бiльш владним у сильному сонячному свiтлi. Срiблястим волоссям, темними бровами i довгим пiдборiддям вiн нагадував Генрi Ірвiнга або iншого знаменитого актора. Незважаючи на сивину, постать його, як i обличчя, виражали силу, а паличку вiн нiс скорiше, як кийок, нiж як милицю. Шляхтич помахав священику рукою i заговорив iз ним, так само прагнучи негайно перейти до сутi справи, як i вчора, коли вразив гостей своiми одкровеннями.
– Якщо вас все ще цiкавить мiй син, – сказав вiн, видiливши останне слово з крижаною байдужiстю, – ви його навряд чи знайдете. Вiн тiльки-но покинув краiну. Мiж нами кажучи, я сказав би – втiк iз краiни.
– Справдi, – погодився патер Браун, серйозно дивлячись на баронета.
– Якiсь люди з прiзвищем Грунови намагалися дiзнатися в мене, де вiн, – сказав сер Джон. – Я саме вiдправив телеграму, в якiй повiдомив, що йому можна писати в Ригу, до запитання. Але навiть тут вийшло непорозумiння. Вчора я зiбрався на пошту i запiзнився на п’ять хвилин. Ви довго тут пробудете? Сподiваюся, що ви завiтаете до мене ще раз?
Коли священик переказав юристу цю невелику бесiду, той був i здивований i спантеличений.
– Чому капiтан утiк? – спитав вiн. – Хто цi люди, котрi його розшукують? Хто ж такi цi Грунови?
– На перше запитання я вам навряд чи вiдповiм, – сказав патер Браун. – Можливо, виплив якийсь його таемний грiх. Швидше за все вони його шантажують. На iнше запитання, гадаю, вiдповiсти просто. Ця страшна гладуха з жовтим волоссям – панi Грунова, а коротун – начебто ii чоловiк.
Наступного дня патер Браун увiйшов до кiмнати рано i кинув на лiжко свою чорну парасольку так, як пiлiгрим кидае патерицю. Виглядав вiн втомлено, пiд час його розслiдувань це траплялося не рiдко. Цього разу це була втома невдачi, але й утома успiху.
– Яка страшна iсторiя!.. – сказав священик нудним голосом. – Треба було вiдразу здогадатися. Я мав здогадатися, ледь увiйшовши i побачивши, що там стоiть.
– Що ж ви побачили? – нетерпляче поцiкавився Гренбi.
– Я побачив лише один обладунок, – вiдповiв патер Браун.
