Дiд Йонас сам принiс iз лiсу ялинку, вже пiдрубав нижнi гiлки, щоб глибше запхнути ii у вiдро.
У картонцi, яка ще зберегла приклеений ярличок iз написом «Годинник настiнний», лежали, загорнутими в газетний папiр, iз пiвтора десятка прикрас. Рената звiльнила iх вiд паперу i виклала, щоб легше було вирiшити: яку кульку або яку святкову фiгурку на яку ялинкову гiлку повiсити. Перед нею тепер лежали два старовинних прусських Дiда Мороза розмiром iз долоню кожен. Один – одягнений у червону м’яку шубку з гудзиками-перлинками, на головi – червона шапка, а другий – у бiлiй шубi та коричневiй шапцi i з яскраво-червоними плямами рум’янцю на ляльковому веселому личку. Поруч iз ними – двi снiгуроньки, одягненi так, що здогадатися, котрому з Дiдiв Морозiв кожна становила рiздвяну пару, нiкому б важко не було.
Пiсля пiдвiшування снiгуроньок та iхнiх бiлобородих дiдiв Рената прикрасила ялинку кульками радянського часу та рiзнобарвними янголятами – новими i дуже старими.
Дiд Йонас тим часом занiс у кiмнату двi набитi полотнянi торбини. Прибрав усе зi свого пiдвiконного круглого столика, розв’язав торби. З однiеi витягнув пучок сiна i став акуратно розкладати його на стiльницi. Дiстав ще пучок, покрив стiльницю так, що й дерево ii перестало крiзь сiно прозирати. Потiм розв’язав другу торбину i витягнув звiдти сухi польовi квiти. Розклав iх поверх сiна, вiд чого стiльниця стала схожою на галявину в глибоку осiнь – поверх жовтого сiна висхлi синi зiрочки квiтiв, як зорi розсипанi.
Вiдiйшов Йонас на два кроки вiд столу, помилувався своею роботою. Потiм повернувся i став руками сiно з квiтами притискати, особливо в тих мiсцях, де вони вгору стирчати намагались.
Пiсля цього попросив Ренату допомогти бiлоснiжну лляну скатертину поверх сiна i квiтiв постелити. Опустили вони ii з двох бокiв акуратно.
– Гайда тепер до тебе, твiй стiл прикрасимо! – скомандував дiд, пiдхопивши обидвi вже легкi торби.
Рената пiшла за ним на свою половину. Їi стiл був бiльший, овальний. За ним могло помiститися до дванадцяти гостей. На ii стiл, як iй зараз здалося, сiна та висушених польових квiточок може й забракнути.
Та насправдi вистачило. Дiд Йонас, здавалося, встеляв ii стiльницю сiном i квiтами набагато стараннiше, нiж свiй власний круглий столик. Коли рiвняв синi висхлi квiточки, в очах його крiзь товстi лiнзи окулярiв блиснули сльози. І вiн зняв окуляри, витер очi тильним боком великоi долонi, пiсля чого знову начепив окуляри на нiс i продовжив, намагаючись зробити так, аби квiточки по сiну були розсiянi бiльш-менш рiвномiрно.
«Навiщо? – думала, спостерiгаючи за ним, Рената. – Все одно ж згори ляже лляна скатертина, i тiльки тi, хто готував рiздвяний стiл, знатимуть, що мiж традицiйною дюжиною страв i стiльницею, на якiй вони, цi страви, начебто стоять, лежить висхле поле минулого лiта».
Старовинна лляна скатертина з ледь помiтним бiлим по бiлому вiзерунками лягла на великий овальний стiл. Дiд Йонас завмер на мить, озирнувся, немов давно не заходив на половину внучки.
– Ну, гаразд, пiдемо, займемося нашим столом. А iхнiй стiл, – вiн подивився на тiльки-но покрите лляною скатертиною овальне поле минулого лiта, – iхнiй стiл встигнемо приготувати!
Повернулися на половину Йонаса. Тут усе було iнакше, немов пiд одним дахом сусiдило двi рiзних оселi: стара й нова. У дiда в кiмнатi стояв запах часу, минулого часу, запах майже ста рокiв, спресованих в один гербарiй iз сотнею рiзних листочкiв – у кожного року, як у дерева, свiй власний листочок. У Ренати на ii половинi якщо й з’являлися iнодi запахи, то тiльки на кухнi або коли гарячу iжу заносила в кiмнату й ii аромати ненадовго затримувалися там. На ii половинi повiтря було чистим i майже стерильним, воно не вiдволiкало якимись особливими вiдтiнками чи нагадуваннями. Лише iнодi ставало солодким, коли на столi з’являлися квiти – частiше зрiзанi на дворi пiд будинком самоi Ренати, нiж подарованi гостями.
Дiд поставив у центрi круглого столика стару дерев’яну фiгурку Рупiнтоелiса.[11 - Ісус заклопотаний (лит.).] Трохи поправив ii, щоб обличчям Рупiнтоелiс був обернений до дверей у коридор, назустрiч тим, хто мiг би прийти, але не прийде. Зiтхнув важко старий Йонас, вiдiрвав погляд вiд прочинених дверей у коридор, подивився на внучку.
– Ну що, накривай уже тут, а я на твiй стiл пiду його поставлю!
Рената побачила в його руцi ще одну дерев’яну фiгурку Ісуса, котрий сумно сидить.
– Дiду, а чому у нас Ісуса називають Рупiнтоелiсом? – спитала вона.
Йонас пiдняв фiгурку на долонi до обличчя, глянув на неi задумливо. Стенув плечима.
– Ісус – вiн завжди на хрестi розп’ятий, а Рупiнтоелiс завжди сидить, пiдперши голову рукою. Сидить i про нас думае, переживае.
– Про нас – про литовцiв чи про всiх людей?
– Ім’я ж литовське – Рупiнтоелiс, iншi народи його так не називають. Отже, про литовцiв, бiдолашний, весь час думае!
Рената стримувала посмiшку, поки дiд не вийшов iз кiмнати. Та й потiм, спочатку до вiкна i столу обернулася, а потiм уже розсмiялася беззвучно. Настрiй став свiтлим i теплим, нiби рання весна настала. Стала носити дiвчина з кухоньки дiда приготованi вже страви на стiл: облатки, привезенi з костелу, квашену капусту з кмином, журавлиний кисiль, огiрки та гриби солонi, салати з буряка i з морквини з часником, шлижикай,[12 - Шлижикай – литовське рiздвяне печиво.] а до нього макове молочко, картоплю варену зi сушеним кропом, щедро политу соняшниковою олiею, коропа, тушкованого зi селерою, i запеченого лосося. Потiм уже додала на стiл кiлька яблук зi староi яблунi, якi в льосi до весни завжди зберiгаються, i квадрат чорного ароматного литовського хлiба. Поправила страви так, аби м’яко iм i рiвно на столi стоялося i щоб виглядали вони гарно, як годиться в такий день. Поки стiл накривала – забулася i про дiда забула. А як важкий квадрат литовського хлiба на дошцi на скатертину поклала, так i згадала про нього, про те, що вже хвилин зо п’ять, як вiн на ii половину пiшов Рупiнтоелiса ставити, пiшов i не повернувся.
Миттевим дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосi на крiслi знайшла, того дня, коли допив вiн останню скляночку наливки, зробленоi покiйною дружиною. Але тодi Рената перелякана була i боялася, що дiд помер. А тепер вiн був поруч. Мiг просто сiсти i забутися, як вона тiльки-но забулася!
Зайшовши до своеi кiмнати, Рената вiдразу побачила дiда – той сидiв у на стiльцi, вiдсунутому вiд столу на добрi два метри. Сидiв i дивився на Рупiнтоелiса.
Вона пiдiйшла i застигла, також звернула свiй погляд на дерев’яну фiгурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи каменi, пiдставивши пiд щоку напiврозкриту долоню, Рупiнтоелiс дивився на двi знiмки в рамочках, поставленi перед ним, – фотографii ii батька Римаса й ii матерi Юрате. Рената раптом згадала, що ранiше це була одна свiтлина, на якiй ii батьки сидiли на двох стiльцях разом, поруч.
– Дiду, а навiщо ти свiтлину розрiзав? – здивувалася.
– Щоб Рупiнтоелiсу було зручнiше за ними плакати, за кожним окремо, – не дивлячись на внучку, вiдповiв старий Йонас.
– Сюди вже можна нести? – спитала вона, вирiшивши бiльше не продовжувати розмову про ii давно зниклих батькiв – крiм болю ця розмова нiчого iй нiколи не приносила, а сьогоднi в свiтi найсвiтлiше свято, то навiщо його затьмарювати?
– Неси! – кивнув дiд.
Незабаром дiвчина стояла на порозi, накинувши дiдiв кожух поверх светра. Стояла, послана дiдом вивiдати на небi першу зiрку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зiрки, але назад у будинок не поспiшала. Дивилася на цi зiрки та шепотiла собi: «Ну, ще одна, i пiду!» Але коли поруч iз трьома спалахнула четверта, так i залишилася стояти i про майбутне мрiяти. І тiльки коли вiдчула, що лiчити зорi, якi прокинулися на небi, вже сенсу немае, повернулася в коридор i збагнула, що, незважаючи на теплий дiдiв кожух, вона трохи змерзла.
Дiд ii повернення в кiмнату зрозумiв правильно i налив одразу собi й iй рiздвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрiлися i поглядами ж привiтали одне одного зi Святим Рiздвом. І за трапезу взялися.
Близько пiвночi перейшли на половину Ренати та посидiли за овальним столом. Теж мовчки, тiльки задумливiше i без тихоi радостi, яку вiдчувала в собi Рената за круглим столиком дiдуся. Фотографii батька та матерi, якi стоять перед Рупiнтоелiсом, навiяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле – i рамки, i старий кольоровий фотопапiр, що спотворюе колiр облич, i самi обличчя, застиглi з неприродним, позуючим i напруженим виразом. Вони, Римас i Юрате, молодi та вродливi, немов не хотiли фотографуватися, соромилися об’ектива фотографа i чекали, коли вiн уже нарештi клацне своiм апаратом. В iхнiх поглядах i обличчях не вiдчувалося любовi. Зараз цi двi свiтлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне iз одним людей. Якщо б Рената не бачила цю свiтлину ранiше, вона нiколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею i Рупiнтоелiсом стоять двi половинки одного знимка.
– А вони кохали одне одного? – Рената зазирнула дiдовi в вiчi.
– Тут – так, – сказав вiн. – А там – не знаю.
Уранцi, коли Рената везла дiда в Анiкщяйський костел Святого Матаса на Рiздвяну службу, в ii головi шумiло випите минулого вечора пиво. Шумiло неголосно. Поки iхали по снiжнiй колii до асфальтовоi дороги, дiда Йонаса заколисало i вiн задрiмав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкiсть, боячись розбудити його. Чомусь захотiлося довезти його в дрiмотi прямо до ворiт костелу i тiльки там розбудити.
Думками Рената забiгла вперед та побачила, що буде далi цим святковим днем. Побачила овальний стiл уже без свiтлин батькiв i круглий столик – також. Побачила дiда, котрий нарiзае до снiданку товстi скибки копченого окосту i скибки чорного литовського хлiба, побачила великi святковi чайнi горнятка: червонi у великий бiлий горошок. Дiд любив iх витягати «з особливоi нагоди», i цей випадок наступав тiльки один раз на рiк, на Рiздво. У думках Рената намагалася забiгти ще далi, в пiслязавтра, коли обiцяв приiхати Вiтас. Але туди Рената iх уже не вiдпустила, щоб не вiдволiкатися вiд дороги i думати про сьогоднiшнiй день, такий свiтлий i тихий, даруючи спокiй i внутрiшню радiсть, яку хотiлося зберiгати в собi довше i дiлитися нею тiльки зi найближчими. Ближчого за дiда Йонаса у Ренати нiкого не було. І вона на ходу кинула турботливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своiй дрiмотi та в машинi, як на човнi, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши пiд вiтер, що дме з боку Вiльнюса. Вiтер завжди або майже завжди дме з боку столицi.
Рената всмiхнулася своiм думкам, зрадiвши тому, що вiдволiклися вони вiд найближчого майбутнього i просто пiрнули в фантазii, що нагадують дитинство, ii дитинство.
Роздiл 12. Дорога на Ломжу. Пiдляське воеводство
– Ну, тут я повертаю, – обернувся вiзник-поляк до Кукутiса, призупинивши коня окриком. – Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемнiе!
Кукутiс озирнувся назад. Побачив позашляховик iз увiмкненими фарами, що наганяв iх. Джип, не зменшуючи швидкостi, об’iхав вiз, що стояв на його шляху, i помчав далi. А праворуч за заснiженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв i виблискував срiблястим хрестом великий костел.
– Нi, дякую, – Кукутiс зiстрибнув на дорогу. – Пiду я ще трохи вперед. Та й тобi краще буде!
– Чому менi краще буде? – здивувався вiзник-поляк.
– Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий грiх помiтив. Де переночую, там, бувае, й залишаюся…
– Що, поки не виженуть? – поляк зацiкавлено дивився в очi Кукутiсу.
– Нi-i, мене не виганяють… Просто перестають помiчати. Я до будь-якого обiйстя характером пiдходжу. Характер у мене – те, що треба. Я – скрiзь у свiтi вдома. А потiм, прижившись, сам iду. Я ж бо знаю, що в гостях добре, а в дорозi – краще!
– Так, – закивав поляк. – В дорозi краще, нiж у гостях! Але дорога все одно веде або додому, або в гостi… Ну, нехай щастить!
Вiн перевiв погляд з Кукутiса, що стояв на дорозi, на конячку.
– Но-но, пiшла! – i його короткий батiг несильно торкнувся кiнського крупа.
Кукутiс стояв i проводжав поглядом пiдводу, що звернула на польову стежку. Потiм знову озирнувся назад – зимове повiтря загусало, каламутнiло.
Провiв Кукутiс тильною стороною долонi по щоках. Огрубiла шкiра пройшлася по щетинi. Вiн немов прислухався до волосся шкiрою кистi. По довжинi волоскiв безпомилково визначив час, адже голився рiвно о дев’ятiй ранку, отже, зараз десь пiв на третю. Можна було б перевiрити, витягнувши з кишенi короткого плащика годинника, але навiщо? Навiщо йому точний час, якщо вiн не спiзнюеться на потяг i не спiзнюеться на лiтак? Певна рiч, що так чи iнакше вiн усе одно запiзниться, однак вiдбудеться це не зовсiм iз його вини. Вiн уже стiльки разiв в життi спiзнювався прийти на допомогу, тому що передбачити, коли i де знадобиться його помiч, за допомогою точного часу було аж нiяк неможливо. Точний час дiе тiльки там, де е розклад. Та й то не скрiзь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смертi? Га? Чужий бiль вiн вiдчував серцем i дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як i на звичайному шкiльному глобусi, вписанi були краiни та континенти, точками жирними були позначенi столицi великих держав. І ось кольне у нього серце лiворуч i внизу, i розумiе вiн, що комусь iз литовцiв в Іспанii чи Португалii погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанii або Португалii опинитися. Вже точно не в Польщi, а десь ну хоча б на половинi дороги мiж Варшавою та Мадридом!
