Кукутiс озирнувся до вiкна, на снiг, що валив суцiльним бiлим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Бiле воно й е бiле, навiть якщо згори вниз летить.
– Як же його звали? – прошепотiв Кукутiс.
– Кого? – перепитала господиня.
– Мiрошника. Батька нареченоi моеi. Їi Рамуте звали.
– Гарна була?
– Дуже. Очi зеленi. Носик, як у лисички, тоненький.
– Струнка була?
Кукутiс похитав головою.
– Горбатенька.
Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профiль гостя, котрий втупився у вiконце. Теж на снiг погляд свiй пересунула.
А Кукутiс, навпаки, обернувся й iй в обличчя зазирнув. Погляди iхнi зустрiлися, i здалися йому очi господинi такими ж, як у Рамуте.
– І батько не вiддав за вас горбату доньку? – В голосi Ельжбети прозвучав щирий подив.
– Не вiддав, – Кукутiс зiтхнув. – Не вiддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який iз мене, одноногого, помiчник на млинi?! Мiшки з борошном носити я не мiг, лопатi лагодити – також. Так i не склалося у нас щастя.
– Шкодуете?
– Як не шкодувати?! – Кукутiс провiв долонею по щоцi, згадавши, що вранцi не поголився. Не витягнув iз таемноi шухлядки своею дерев’яноi ноги небезпечну, добре нагострену бритву.
І раптом спинився за вiкном снiгопад, i свiтлiше стало.
«Не Бог його послав», – подумала Ельжбета.
А Кукутiс попросив господиню води нагрiти. Поголився. Перевiрив, чи добре дерев’яну ногу на мiсце прилаштував.
Дала Кукутiсу господиня в дорогу недоiдену ним уночi ковбасу i шматок бринзи зi скибкою хлiба.
– Зараз такi гарнi новi ноги роблять, – сказала вона наостанок, коли чоловiк уже в плащi на порозi стояв. – Я по телевiзору бачила! Люди з такими ногами навiть в Олiмпiадi беруть участь!
– Я дуже старий для новоi ноги, – спокiйно вiдказав на це гiсть. – Та й до староi звик, вона в мене особлива! Зараз таких уже не роблять!
Ельжбета кивнула. І погоджуючись iз мандрiвником, i прощаючись з ним одночасно.
Пiд ногами снiг хрустiв. Ішов Кукутiс узбiччям лiворуч вiд свiжих слiдiв автомобiля, що проiхав нещодавно. Попереду з’явилася iнша дорога, та, з якоi вiн минулого вечора звернув. За нею iхали вантажiвки й автобуси. Їхали, в основному, праворуч, у бiк Нiмеччини. Ну а там, навколо Нiмеччини, й уся iнша Європа скупчилася. Праворуч – данцi з норвежцями, прямо – голландцi, лiворуч – французи з iталiйцями. Головне до правильноi розвилки дiстатися!
Роздiл 13. Лондон
Три ночi поспiль на вулицi Лондона лягав снiг. Тонким шаром вкривав тротуари та дороги. На дорогах вiн танув швидше, i вже години до восьмоi ранку завдяки машинам i автобусам вiд нього нiчого, крiм мокрого асфальту, не залишалося. На тротуарах вiн затримувався довше, немов хотiв показати, з яких будинкiв i куди виходили люди, котрi залишали на снiгу слiди вiд свого взуття.
Інгрида та Клаудiюс цього ранку вийшли першими з дверей свого пiдвального помешкання. Першими на сходинках i слiди залишили.
На вечерю iх запросив у гостi Марюс, однокласник Клаудiюса, той самий, котрий зустрiчав iх у Лондонi на автовокзалi. Але до вечерi далеко. Болгарка Таня, у котроi вони винаймали кiмнатку, запропонувала Клаудiюсу «теплу» роботу на кiлька днiв. Але вiдразу ж попередила, що робота хоч i легка, але вiдповiдальна, що вiн буде удвох iз напарником, за котрим треба стежити, щоб той нiчого не взяв.
– А робити що треба? – спитав вiн врештi-решт нетерпляче.
– Бiля багаття сидiти, – вiдповiла Таня. – Папiрцi рiзнi спалювати.
Клаудiюс здивувався пропозицii, але п’ятдесят фунтiв за день сидiння бiля багаття його цiлком влаштовували.
Й ось сходили Інгрида та Клаудiюс з самого ранку по свiжому снiгу в найближчий мiнi-маркет, купили двi сiм-картки, якими замiнили в мобiльниках литовськi номери на англiйськi, купили два йогурти та повернулися до себе. Кухня була вiльна, й ii тiснота виявилася iдеальною для снiданку вдвох. У квартирi було напрочуд тихо. Навiть не вiрилося, що за стiнами сплять ще двi пари, з якими Інгрида та Клаудiюс наразi навiть не познайомилися.
– Я, як звiльнюся, тебе наберу, – пообiцяв Клаудiюс. – Мене сюди назад привезуть.
– А до Марюса на котру годину?
– На восьму!
Над вiкном кухоньки заторохкотiв мотоцикл. Сходами до дверей в iхню пiдвальну квартиру спустився чоловiк рокiв сорока в чорному комбiнезонi зi штучноi шкiри. Постукав.
Уже провiвши поглядом Клаудiюса та незнайомця, котрий заiхав за ним, перечекавши торохтiння мотоциклетного двигуна, що вiддалявся, дiвчина кинула собi в горнятко новий пакетик чаю i залила його окропом.
Тиша в квартирi стояла iдеальна, стерильна. Інгридi здалося, що вiд цiеi тишi вiе холодом. Помацала батарею пiд вiконцем. Та не грiла. Обвела кухоньку шукаючим поглядом i раптом, до своеi несподiваноi радостi, помiтила маленький радiоприймач у кутку на кухоннiй тумбочцi. Дротик, що тягнувся вiд неi до розетки, немов пiдтверджував, що приймач працюе. Інгрида натиснула згори на приймачi червону кнопку, що пихато стирчала, i приемний, трохи вкрадливий голос ведучого став розповiдати iй про благодiйний концерт на допомогу дiтям-сиротам iз Румунii. Інгрида заслухалася, захоплена тим, що практично кожне слово, вимовлене цим диктором, було iй зрозумiле. «Невже я так добре знаю англiйську?!» – зрадiла Інгрида.
І стало iй трохи теплiше.
Згадалося минулорiчне Рiздво. Мама, тато, молодша сестричка та паперовi снiжинки, налiпленi на вiкна. Торiк снiжинки вирiзала з паперу сестричка. А ранiше вони вирiзали iх утрьох iз сестричкою та матiнкою. Мама, у котроi ножицi в руках завжди були спритнiшими, нiж у доньок, вирiзала й янголят iз крильцями. І колись рiздвянi витинанки на вiкнах iхньоi квартири в Пренаi були дуже багатими. Внизу, вiдразу над ширшим пiдвiконням – бiлi янголи. Деякi з них дивляться вгору, на небо, хоча нiхто iм не домалював очi. Та й не потрiбнi iм були очi! Мама так добре вирiзала фiгурки, що голiвка янгола, задерта догори, зазираючи невидимими очима в небо, здавалася природнiшою, нiж розфарбованi, яскравi та з виряченими очима янголи та серафими в костелi. А згори над янголами по склу були розклеенi ажурнi снiжинки: великi внизу, а чим вище, тим дрiбнiшi! Адже те, що далi, здаеться меншим, нiж те, що ближче!
З радiоприймача полилася музика Дебюссi, пiзнавана, легка, така легка та нiжна, що ii можна спiймати та перенести на кiнчику мiзинця ближче до вуха. І залишити там.
Спогади викликали в Інгриди теплий, добрий смуток.
І знову з’явилися перед очима вiкна iхнього помешкання, високi вiкна простороi кухнi, на якi вони клейстером наклеiли з мамою та сестрою янголiв i снiжинки. Наклеiли вдень, коли за вiкнами було ще свiтло. А коли стемнiло, i бiлi фiгурки янголiв, й ажурнi снiжинки немов засяяли в темрявi. І виникло дивне, чарiвне вiдчуття свята. Свiт зменшився, в iхньому маленькому свiтi залишилися тiльки вони з мамою, татом i сестрою, i цi янголи, яких ось-ось вкрие паперовий снiг.
Інгрида глянула у вiкно, пiдняла погляд, i вiн вибрався з бетонного колодязя, перейшов у сiре зимове небо.
Потiм придивилася до скла. Його давно не мили.
Знову зазвучав вкрадливий, добрий голос радiоведучого.
І раптом згори вниз, в завiконний колодязь впала тiнь. Хтось спускався до дверей.
Інгрида вiдтиснула червоний гудзик на радiоприймачi, i той замовк.
Болгарка Таня опустила важку торбу на порiг, витягнула з кишенi бiлоi пуховоi куртки ключi та вiдчинила вхiднi дверi.
Роздiл 14. Париж
Паризький снiг схожий на хлопчиська, який дражнить песика. Свисне, почекае, поки його песик помiтить, i забiжить за рiг. І крутить бiдне собаченя мордочкою навсiбiч, не второпавши, куди подiвся той, хто його кликав.
