В останнi днi снiг немов зумисне починав падати годинi о шостiй ранку, щоб до полудня вiд нього i слiду не залишилося. Але в шостiй-сьомiй ранку, коли правильнi парижани вибiгають у своi кафе, вiн падав. Падав i на мiсто, i на городян.
Андрюс намагався пройти цi сто метрiв до булочноi швидше, нiж зазвичай, але насправдi сенсу в цьому не було. Все одно черга за багетами та круасанами в булочнiй не помiщалася. Але рухалася вона швидко i вже через мить-другу вiн опинився всерединi, змахуючи долонею з потилицi снiжинки, якi ще не розтанули.
– У нас залишилося триста сiмдесят два евро, – спокiйно оголосила йому Барбора за снiданком. Оголосила i, не дочекавшись вiдповiдi, вiдламала ще шматочок багета i, вмочивши його краечок у слоiк зi сливовим джемом, вiдправила до рота.
– Усе буде гаразд, – запевнив ii Андрюс. – Давай домовимося, що про грошi будемо розмовляти не ранiше обiду! Щоб не псувати ранок!
Вiн перевiв погляд на вiкно, за яким усе ще падали снiжинки, але тепер iх було набагато менше.
– Ранок грошима не зiпсуеш! – вiдповiла з усмiшкою Барбора. – Це я так, щоб ти пам’ятав!
На площi Републiк знову кружляла карусель. Коники та вiслючки пiдiймали й опускали дiточок, якi захопленими поглядами проводжали машини та будинки, що проiздили повз. Поруч знову стояли мами та нянi. Іншi мами та нянi чекали черги повозити своiх малюкiв, жадiбним поглядом стежили за запаморочливим кружлянням-обертанням цiеi величезноi, чарiвноi й яскравоi «дзиги».
Як тiльки Андрюс одягнув червоний нiс, хлопчисько-китаець, обернувшись, закричав: «Сяочао!» i заплескав у долонi.
Іншi дiти, а за ними вже й мами з нянями, вiдволiклися вiд каруселi, й Андрюс негайно сiв навпочiпки i пiшов по колу смiшною качиноi ходою, похитуючись iз боку на бiк i лише якимось дивом не падаючи на мокрий вiд талого снiгу асфальт.
П’ятнадцять хвилин клоунади принесли Андрюсовi майже сiм евро i трохи втоми.
Хлопчисько-китаець у надутiй жовтiй куртцi, той самий, що перший упiзнав Андрюса i закричав «Сяочао», пiдбiг i, задерши голiвку та простягнувши руку, спробував дотягнутися пальчиками до червоного клоунського носа. Андрюс нахилився нижче, щоб плани малюка здiйснилися. Шибеник помацав нiс, i посмiшка його стала ще ширшою, а оченята ще звузилися. Вiн знову радiсно вигукнув «Сяочао!» Андрюс запитально подивився на вродливу китаянку, котра стояла за малюком.
– Льо клунi! – витлумачила вона французькою.
– А так, клоун! – закивав Андрюс. Потiм пiдстрибнув смiшно, чим знову привiв у захват присутнiх навколо нього малюкiв, зняв перед ними невидимого капелюха, вклонився i подався в бiк рю Рене Буланжер, на ходу кiлька разiв обернувшись i помахавши рукою.
– Пiсля бульйону – прогулянка околицями! – заявила Барбора. – Будемо шукати новi мiсця!
– Для моеi клоунади? – спитав Андрюс.
– Нi, для моеi полуденноi кави!
До бульйону дуже добре пiдiйшли вчорашнi круасани, щедро намазанi всерединi паштетом. Паштет сподобався Барборi своею цiною та намальованою на етикетцi качкою. Уявити собi качку, утрамбовану в маленький скляний слоiчок вартiстю сiмдесят евроцентiв, змiг би тiльки письменник-фантаст, але, мабуть, Барборi також це вдалося. І вона з неприхованим задоволенням вмочала круасан iз паштетом в горнятко з бульйоном i вiдправляла в рот. Смак курячого бульйону змiшувався з уявним смаком уявноi качки з паштету та викликав у Барборi, котра ранiше не переживала «буддистськi» емоцii, – спокiйну та радiсну байдужiсть до навколишнього свiту.
– Про що задумалася? – поцiкавився Андрюс.
– Я? – спохопилася Барбi. – Та нi про що! Тут поруч е гарний парк iз йогами. Я, либонь, про йогiв задумалася…
– Хочеш зайнятися йогою?
Дiвчина стенула плечима.
– Рокiв через двадцять. Там, у парку, молодих йогiв не було.
– А цi йоги в парку – iндуси?
Барбi на мить заплющила очi, немов намагаючись вiдновити в уявi картинку ранiше побаченого, i заперечливо похитала головою.
– Нi, французи та китайцi. І тренер у них – китаянка. Їй рокiв… – Барбi кинула погляд вгору на лампочку, що звисала зi стелi. – Навiть i не скажеш, скiльки iй рокiв… Це, мабуть, тому, що вона йогою займаеться. Може, iй вже рокiв сто!
– Це тому, що вона китаянка! – Андрюс дожував хвостик круасана. – Тiльки китаець може здогадатися, скiльки рокiв iншому китайцевi! Мене сьогоднi один маленький китаець впiзнав, а за ним китаянка стояла. Чи мама, чи бабуся – важко сказати! До речi, знаеш, як буде клоун китайською?
– Як?
– Сяочао!
– То ти, виявляеться, мiй улюблений сяочао! – Барбора всмiхнулася.
Через пiвгодини, пройшовшись балакучою рю де Бельвiль, вони звернули в незнайомий безлюдний провулок. Ішли як туристи, раз по раз задираючи голови та розглядаючи будинки, пересiчнi й одноманiтнi. Андрюса дивували розчахнутi вiкна. Все ж не так уже й спекотно на вулицi. Та й опалення грошей коштуе! А вони мало не висовуються з вiкна з цигаркою чи кавою! Щоправда, цi «вони» не завжди були схожi на справжнiх французiв. Може, справжнi французи взимку вiкна не вiдчиняють?!
– Поглянь! – радiсно вигукнула Барбора.
Вони зупинилися на тротуарi бiля двох сходинок, що пiдiймалися до коричневих вхiдних дерев’яних дверей. Безпосередньо перед сходами, залишивши, може, пiвметра для перехожих, хтось склав непотрiбне домашне начиння i меблi: мiкрохвильовку, старий кубик-монiтор вiд комп’ютера, два стiльцi, дитяче лiжечко i кiлька картонних коробок з-пiд бананiв.
– Перевiримо? – запропонував Андрюс.
Барбора скривила губки.
– Мiкрохвильовка у нас е, а по картонках ритися нам ще зарано – ми ж не бездомнi!
– Тодi чому ти так зрадiла, побачивши цю купу? – здивувався Андрюс.
– Тому, що це – типовий Париж! Я б також так хотiла жити! Виносиш iз дому те, що тобi не треба, i купуеш нове!
– Тебе iнодi не збагнути! – по-доброму промовив Андрюс.
– Зате ти менi завжди зрозумiлий, сяочао! – Барбi взяла Андрюса за руку i потягнула далi провулком. – Гайда шукати паризьку кав’ярню!!!
Роздiл 15. Анiкщяй
Маленький червоний «фiат» ледь не влетiв у зад автобусу «Каунас-Анiкщяй», що повертав на автовокзал. Дикий вереск гальм налякав i перехожих, i пасажирiв автобуса, котрi вiдразу ж прилипли до вiкон, i водiя маленькоi машинки Ренати, котра так стиснула кермо в своiх долонях, наче воно було рятiвним колом, а навколо вирував океан. Машина вже зупинилася, проiхавшись по пiдмерзлому, слизькому асфальтi. Позаду засигналили. Рената, все ще перелякана, натиснула на педаль газу, i «фiат» рушив iз мiсця, але тут же «причалив» до бровки i застиг iз увiмкненою аварiйкою бiля невисокоi гiрки снiгу, явно зсунутоi на тротуар трактором або грейдером. Рената вiдпустила кермо. Глянула через вiкно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водiй пiдняв кришку бiчного багажного вiдсiку, i кiлька чоловiкiв стали вивантажувати звiдти квадратнi картоннi коробки. Дiвчина так захопилася нагляданням за ними, що не вiдразу помiтила Вiтаса, котрий уже наближався до ii «фiата».
Дверi, через якi дiвчина дивилася на автобус, вiдчинилися, i Вiтас опустився на пасажирське сидiння поруч. Сiв спочатку спиною до Ренати i постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий снiг.
– Привiт! – сказав вiн, розвернувшись i сiвши зручнiше. – Ти чого така блiда?
– Знаеш, я трохи в твiй автобус не врiзалася! – зiзналася Рената.
– То це ти гальмувала? – Вiтас широко вибалушив очi, сповненi подиву.
Рената кивнула.
– Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась i про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!
– А про що задумалася?
На обличчi дiвчини з’явився сумнiв, буцiмто вона не могла вирiшити вiдразу: казати йому, чи нi?
– Про тебе задумалася, – зiзналася нарештi. – Точнiше – про нас i про Італiю…
