Вiтас усмiхнувся. Слово «Італiя» нiби пiдняло його над сидiнням машини.
– І що ти про нас i про Італiю подумала? – продовжив допитуватися вiн.
Рената зiтхнула.
– Потiм скажу!
Асфальтова стрiчка дороги бiгла вперед спочатку рiвною смугою, а потiм, пiсля повороту, коли «фiат» з’iхав iз головноi дороги на бiчну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то лiворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зi старим кладовищем i кiлькома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотнiй занедбаний хутiр. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин iз п’ять по насипнiй, вже не асфальтовiй дорожнiй стрiчцi, покритiй втоптаним снiгом, що виблискуе на холодному зимовому сонцi, якому, здавалося, в цей пiсляобiднiй час також не дуже гаряче на сiрому, наче навiть промерзлому безхмарному небi.
Дуже скоро вiд насипноi, покритоi втоптаним снiгом гравiйки вiдокремилася особиста колiя Ренати i вона акуратно спрямувала свiй маленький «фiат» далi, до будинку. І зупинила машину в самому кiнцi колii, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кiркою рiвним снiгом. На тлi темно-сiроi торцевоi стiни великоi комори червона машинка виглядала так яскраво та несподiвано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.
Перед дерев’яним порiжком обiйстя Вiтас забарився. Почав старанно збивати снiг iз черевикiв, хоча снiгу на них уже не було.
– Ти що, дiда Йонаса боiшся? – всмiхаючись, спитала Рената.
– Нi, що ти! – Вiтас вiдволiкся вiд черевикiв. – Але вiн якось дивно дивився на мене тодi, «Шенгенськоi ночi»!
– Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Вiн на всiх так дивиться, бо мае зiр поганий. Та й очi його всiм здаються занадто великими i невдоволеними, це – через лiнзи окулярiв! Гайда!
У коридорi ближнiми до виходу стояли чоботи дiда Йонаса i бiля них виблискувала калюжка талого снiгу. Отже, виходив на двiр, поки внучки вдома не було.
Роззувшись, обое пiшли на половину Ренати. Вiтас тiльки озирнувся на багато разiв перефарбованi дверi, що провадять до дiда Йонаса, в його життевий простiр.
– Щось у нього тихо! – пiдозрiло виголосив Вiтас, сiвши на тапчан.
– А чому у нього мае бути голосно? – здивувалася Рената. – Вiн рок не слухае, телевiзор не дивиться! Люди похилого вiку взагалi намагаються жити непомiтно для оточуючих!
– Авжеж, – погодився Вiтас, але по його погляду Ренатi стало зрозумiло, що думае вiн уже про щось iнше. – То через якi думки ти мало в мiй автобус не врiзалася? – спитав вiн пiсля короткоi паузи.
Рената присiла поруч, закинула руку Вiтасовi на плече, поцiлувала в щiчку. Вiн хотiв уже було обiйняти кохану i поцiлувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.
– Ти хочеш цiлуватися чи дiзнатися, про що я думала?
– Дiзнатися, звiсно! – закивав той i трохи вiдсунувся.
– Я думала, що нам ще зарано кудись iхати, – серйозним тоном промовила вона i глянула йому в вiчi, чекаючи на реакцiю.
– Чому? – щиро перейнявся Вiтас.
– Скiльки часу ми знайомi? – спитала молода господиня половини хутiрського будиночка.
– Ну, майже п’ять мiсяцiв або навiть трохи бiльше!
– А скiльки днiв провели разом? – продовжила вона важливий допит.
Вiтас задумався.
– Сiм? – невпевнено спитав вiн.
– Шiсть, – пiдказала дiвчина правильну вiдповiдь. – А скiльки ночей ми провели разом?
– Три.
– Чотири, – виправила вона його знову. – Чи ти «Шенгенську нiч» до уваги не береш?
– Не беру, ми ж були з iншими.
– Бачиш, – дiвчина знову всмiхнулася. – Для тебе нiч – це секс, а для мене – бути разом! Але це нiчого, це, мабуть, у всiх так… Але рiч у тiм, що якщо я поiду, то дiд залишиться сам-один. І якщо вiн занедужае або щось трапиться, то нiкого поруч не буде! Я з ним уже кiлька разiв про Італiю балакала, i про тебе… Йому вже багато рокiв i просто страшно залишатися самому. Я це вiдчуваю.
– Зараз самотнiсть перестала бути страшною, – Вiтас стенув плечима. – Є мобiльник, е iнтернет, е, врештi-решт, «скайп», яким можна з усiма в свiтi контактувати.
– Знаеш, у нас тут iнодi зникае електрика. Три тижнi тому вiтер звалив гiлку сосни на дроти i ми два днi жили при свiчках. Самотнiсть «скайп» не лiкуе!
– То ти хочеш сказати, що в Італiю зi мною не поiдеш? – Вiтас нарештi наважився поставити запитання руба, бо воно вже кiлька хвилин просилося на язик.
Рената заперечно похитала головою.
– А як же ми? Як же нашi плани? – поцiкавився вiн.
– Я поки що звiдси виiхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переiжджай до мене! – З голосу Ренати стало зрозумiло, що вона хвилюеться. Їi очi зволожилися.
– А давай я з ним побалакаю, – запропонував раптом Вiтас. – По-чоловiчому потеревеню! Вiн мене зрозумiе! Його старiсть не мае заважати нашiй молодостi!
Рената явно не очiкувала таких слiв i негайно нiчого вiдповiсти не змогла.
– Точно, – осмiлiв Вiтас. Пiднявся з дивана. – Я пiду i побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обiдом зайнятися.
І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспiшив до виходу в коридор.
Зупинився перед зеленими, багато разiв фарбованими дверима. Постукав. Не почувши вiдповiдi, взявся за ручку, потягнув на себе. Дверi подалися, прочинилися, i Вiтас зазирнув у щiлину. Побачив у лiвому кутку кухню з маленьким вiконцем, столиком i висячими на стiнi пательнями i кришками для каструль. Побачив вiкно кiмнати – бiльше за кухонне. Стiл пiд ним. Чайне горнятко i закриту книжку. Праворуч вiд столика i стiльцiв – прикрашена iграшками ялинка.
Прочинив дверi ширше i зазирнув у правий бiк кiмнати. Там, на старiй канапi, на боцi спиною до стiнки й обличчям до вiкна дрiмав дiд Йонас, трохи пiдiбгавши ноги.
Вiтас ступив у кiмнату та зупинився. Тут, на цiй половинi будинку, йому в нiс вдарив iнший, незнайомий запах. На половинi Ренати повiтря здавалося стерильним, очищеним вiд будь-яких ароматiв i запахiв. Тут же запах був присутнiй, i чим бiльше Вiтас намагався збагнути його, тим складнiшим i багатопричиннiшим вiн здавався. Коли Вiтас дивився на сплячого дiда Йонаса, то в запаху з’являлися вiдтiнки староi шкiри – тапчан, на якому лежав дiд, був оббитий коричневою шкiрою. На ближньому до дверей кутку шкiра була протерта до дiрки. Коли Вiтас перевiв погляд знову на кухоньку, то вiдчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якiй живуть мишi. Але коли зупинив погляд на вiкнi, то запахи зникли, немов у якiйсь дуже розумнiй комп’ютернiй грi, немов запах був пiдказкою вiку чи призначення предмета, на який падав погляд.
Вiтас хитнув головою. Захотiлося вийти звiдси. Цей свiт був йому чужим, занадто старим, напiвмертвим. Але все ж вiн зайшов сюди смiливо i з конкретною метою – погомонiти з дiдом, сказати йому, що вiн не може i не мае права вирiшувати за внучку, що iй робити, а що – нi!
Вiтас наблизився до канапи. Пiд його ногами рипнула дошка пiдлоги, i дiд Йонас розплющив очi.
Глянув на Вiтаса невдоволено та здивовано. Повiльно, крекчучи, сiв на тапчанi.
– Добридень, – поспiшив сказати Вiтас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приiжджав.
– Так, так, – дiд кивнув. – А що, знову треба щось iз кухнi?
– Нi, я хотiв тiльки спитати…
– Ти ж Вiтас, ветеринар! – допетрав дiд Йонас. – Спасибi, що зайшов! Отже, Рената тобi сказала!
