– Що сказала? – не втямив хлопець.
– Ну, здоров’я Барсаса перевiрити, мого собаки! Вiн якийсь сумний останнiм часом!
Дiд Йонас звiвся на ноги i сонною ходою пiдiйшов до вiкна. Поглянув на снiг, на яблуню, що росла метрiв за три вiд будинку. На стiну комори, що виднiлася лiворуч, i червону машину Ренати, що стояла пiд нею.
– Вiн там, – показав дiд Йонас рукою у вiкно. – Будка за коморою, ii звiдси через машину не видно!
Вiтас пiдiйшов, також у вiкно визирнув. Уся його рiшучiсть кудись зникла. Натомiсть яскравiше вiдчув вiн у цьому мiсцi запах кухнi, до якого додалися вiдтiнки спаленого молока. Вiн кинув погляд лiворуч i побачив на плитi черпак iз довгою металевою ручкою, i подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дiдом Йонасом про Італiю та Ренату зараз не мало сенсу.
– Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообiцяв Вiтас. – Зараз, ми перекусимо тiльки, й я вийду!
– Ну, дякую! – втiшився Йонас. – А я по лiсу пройдуся. Снiг пiд ногами послухаю! Кiрка у нього зараз, мабуть, тверда! Вiтер ii шлiфував, добряче вiтер дув в останнi днi.
– Ну що, побалакав? – спитала Рената Вiтаса, коли той повернувся на ii половину.
– Нi. Вiн одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італiю…
Рената зiтхнула з полегшенням.
– Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поiмо?
– Давай спочатку поiмо, – попросив Вiтас. – Я до тебе шiсть годин iхав!
Їли мовчки.
– Не треба з ним балакати, – рiшуче порадила Рената вже за чаем. – Я все одно не поiду звiдси, поки вiн живий. А потiм, – вона озирнулася на дверi, що вели в коридор, – потiм – байдуже куди. Можна в Італiю, можна в Іспанiю…
– А скiльки дiдовi рокiв? – поцiкавився Вiтас i тут же засоромився запитанням, що прозвучало так, нiби вiн спитав: «А коли ж цей старий помре нарештi?»
– Багато, – вiдповiла Рената. – Дуже багато. Майже дев’яносто.
Вони чули, як дiд вийшов у коридор, як нахилявся, взував чоботи i брав цинковi цебра для снiгу. Чули, як грюкнули дверi.
До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будцi i тiльки його коричневий нiс стирчав назовнi.
– Ну що, песику? – спитала, присiвши навпочiпки, Рената.
Барсас пiднявся i вибрався неспiшно на снiг.
– Це Вiтас, – показала вiвчуру рукою Рената на хлопця в джинсах i синiй куртцi, котрий стояв метри за два вiд них. – Вiн умiе лiкувати собак i кiшок. Вiн свiй! Пiдiйди! – останню команду вона вiддала Вiтасу.
І той сiв навпочiпки поруч, пiдсунув долоню пiд нiс Барсаса, щоб вiвчур «записав» його запах у список запахiв «своiх».
– То що тебе хвилюе, дiдусю? – спитав по-дружньому Вiтас, погладивши вiвчура по загривку. – Тобi скiльки рокiв?
– Йому тринадцять, – вiдповiла за собаку Рената. – Й останнiм часом вiн майже нiчого не iсть.
– Ха! – вирвалося у Вiтаса. – Та це вже граничний вiк! Що ж тут дивитися?
Однак усупереч своiм словам, Вiтас простягнув руку i м’яко штовхнув лежачого на животi Барсаса на бiк. Вiвчур повалився, лапи вбiк простягнув, потiм стиснув. Вiтас взявся обмацувати пальцями живiт собаки, натискаючи на нього в рiзних мiсцях.
Барсас раптом заскиглив, i Вiтас вiдвiв руку, почекав iз пiвхвилини i знову натиснув на те ж мiсце. І знову собака заскиглив i спробував зiп’ястися на лапи.
– Лежи, лежи! Бiльше не буду, – заспокоiв тварину Вiтас.
Обернувся до Ренати.
– Знаеш, цьому собацi стiльки ж рокiв, скiльки й твоему дiдовi! Лiкувати його, навiть якщо це не просто старiсть i слабкий кишечник, не мае жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасi, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кiлометрiв вiд будь-якоi цивiлiзацii…
– То що ти скажеш дiдовi з приводу Барсаса? – спитала Рената.
Вiтас зiтхнув.
– Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати iсти тiльки м’яку та теплу iжу i жодних кiсток! От i все!
Вiтас пiднявся на ноги i помiтив лiворуч трохи вiддалiк шiсть повздовжнiх горбочкiв iз частково визираючими з-пiд снiгу табличками.
– А це що у вас тут за кладовище? – здивувався вiн.
– Там собаки дiдусевi похованi, – пояснила Рената, також пiднявшись на ноги i провiвши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. – Шiсть собак у нього було вiд народження. Барсас – сьомий.
– Сьомий? – перепитав Вiтас. – Сiм собачих життiв – це й е одне людське. Гаразд. Я тобi напишу лiки для пса, замовиш по iнтернету, й апетит до нього повернеться.
– Ти тiльки дiда заспокой зараз, скажи, що у собаки проблеми вiд вiку, а не вiд хвороб! – попросила Рената. – Вiн це зрозумiе!
До вечора на хутiр дiда Йонаса та його внучки посипався снiг. Все стало бiлим, навiть червона машинка Ренати повнiстю зникла пiд снiгом. І падав вiн якось незвично гамiрно, немов великi снiжинки терлися одна об одну, поки летiли чи розмовляли.
Рената i Вiтас, утомившись вiд взаемноi нiжностi та вiдпочивши вiд неi потiм, пiднялися i голими стояли в темнiй кiмнатi перед вiкном, за яким темна нiч продовжувала вкриватися бiлим снiгом. У теплу кiмнату звiдкiлясь просочувалося холодне зимове повiтря i час вiд часу його тонкi потоки наче торкалися кiнчиками голки то руки Вiтаса, то щоки Ренати. І вони, намагаючись захиститися вiд цих невидимих протягiв, стали до них спинами, обiйнялися, що було сили, втиснулася один в одного так, що якби хтось побачив iхнi обриси в темрявi, то подумав би, що стоiть у кiмнатi один чоловiк бiльший за середнього, або одна жiнка, котру також худенькою не назвеш.
– Ти на завтра залишишся? – шепiт Ренати зiгрiв вухо Вiтаса.
– Нi, менi треба назад! – прошепотiв той у вiдповiдь. – Якщо ми не iдемо до Італii, отже, треба щось скасувати… І багато чого обмiркувати.
На словах «ми не iдемо до Італii» Рената ще сильнiше притиснула до себе Вiтаса. Їi губи торкнулися мочки його вуха.
Роздiл 16. Лондон
Клаудiюс втомився вертiти головою, намагаючись вихопити поглядом то гарну церквицю, то старовинний особняк. Поки мотоцикл iхав нешвидко, раз по раз зупиняючись на свiтлофорах, роздивляння лондонських визначних пам’яток, що пропливали повз них, навiть додавало задоволення. І це незважаючи на явну незручнiсть, адже сидiв парубок за спиною мотоциклiста, обхопивши останнього спереду, на животi, руками. Руки терлися об штучну шкiру комбiнезона, i це тертя приемним назвати нiхто б не наважився. Найменш приемним, проте, для Клаудiюса було те, що вiн зовсiм не пам’ятав обличчя мотоциклiста. А зараз на головi у того був шолом. Клаудiюс пам’ятав, що волосся – русяве, й обличчя худе, витягнуте. З тих кiлькох фраз, якi почув, стало ясно, що хлопець розмовляе англiйською зi слов’янським акцентом. Але зараз, коли центральний Лондон залишився позаду, а з бокiв потягнулися iндустрiальнi майданчики, склади, паркани, в думках у Клаудiюса з’явився неспокiй.
Їхали вони хвилин iз сорок-п’ятдесят. Нарештi мотоциклiст скинув швидкiсть i став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир iз руiнами не надто староi будови, далi за новим парканом iз металевоi сiтки стояли нескiнченнi ряди мобiльних будинкiв-караванiв. На майданчик для торгiвлi це мiсце схоже не було, та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудiюс iз цiкавiстю розглядав цi бруднi вагончики на колесах, i раптом помiтив, як в одному з них вiдчинилися дверцята i назовнi вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч iз старим, загавкав собака. Побачив димок, що пiдiймаеться звiдкiлясь з-за будиночкiв-караванiв. Клаудiюса взяла цiкавiсть.
– Це також Лондон? – спитав вiн англiйською мотоциклiста, нахилившись уперед i майже вклавши свое запитання в праве, затулене шоломом вухо.
Та мотоциклiст почув.
– Так, це ще Лондон, – пiдтвердив вiн.
Коли поле, зайняте мiстечком мобiльних будинкiв, залишилося позаду, мотоциклiст пригальмував та обережно в’iхав у вiдкритi ворота наступноi обгородженоi територii. Зупинився бiля складених у три поверхи один на одного морських контейнерiв.
