Клаудiюс зiстрибнув iз мотоцикла i розiм’яв ноги.
Водiй, не знiмаючи шолома, притулив свiй двоколiсний транспорт до контейнера, потiм жестом закликав Клаудiюса за собою.
Вони пройшли метрiв iз п’ятдесят, пiсля чого мотоциклiст зупинився, стягнув iз голови шолом i обернувся до Клаудiюса.
– Ми зарано, доведеться чекати, – сказав вiн.
– А як тебе звати? – спитав литовець.
– Адам, – неохоче вiдповiв хлопець.
Через хвилин п’ятнадцять на територiю заiхала крита вантажiвка. Чорношкiрий водiй доiхав до крайнiх синiх контейнерiв iз написом «Maersk». Там зупинився, вийшов iз кабiни. Побачивши двох чоловiкiв, котрi наближаються до нього, привiтно махнув рукою.
Вони втрьох скинули з вантажiвки на вкриту снiжком землю кiлька десяткiв чорних смiттевих мiшкiв, щiльно зав’язаних i не дуже важких. Машина поiхала. Адам розв’язав пластиковий мiшок, клацнув витягнутою з кишенi комбiнезона запальничкою та засунув ii палаючу всередину мiшка. У повiтрi запахло паленим папером.
– Це все нам треба спалити? – спитав Клаудiюс, дивлячись на зваленi на землю мiшки.
– Ага.
– То краще висипати все в купу i…
– Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вiтром, – спокiйно пояснив Адам. – А наше завдання – щоб усе згорiло.
– А що це? – поцiкавився Клаудiюс.
– Бухгалтерiя, – Адам стенув плечима. – Цифри, лiтери, печатки…
– Ага, – кивнув Клаудiюс. – А я думав, що тепер уся бухгалтерiя в комп’ютерi зберiгаеться!
– Зазвичай так. Тобто «бiла» – в комп’ютерi, а «чорна» ось так, на папiрцях.
– «Чорна»? – здивувався Клаудiюс. – В Англii?!
– А яка рiзниця: в Англii чи Угорщинi?! – усмiхнувся бiлявий Адам. – Глобалiзацiя – штука серйозна! Я в Будапештi барменом працював, то у нас по «чорнiй» бухгалтерii в тридцять разiв бiльше грошей проходило, нiж по «бiлiй»! Але «чорну» пiсля всiх розрахункiв i дiлення знищують, а «бiлу» зберiгають. По цих папiрцях, вочевидь, уже все подiлили! Хоча я собi пакетик такого смiття забрав би, – Адам запитально зазирнув у вiчi Клаудiюсу. – Часу вiльного вистачае. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» – класна професiя!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мiшечок вiзьму собi?
Клаудiюс завмер. Вiн згадав напуття Танi.
– Менi сказали, щоб я за тобою стежив, – зiзнався вiн. – Щоб ти нiчого звiдси, – вiн кивнув на чорнi мiшки, – не взяв…
– А менi сказали: стежити за тобою, щоб ти нiчого не взяв, – розвiв руками Адам. – Та менi байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!
У розмовi зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на вiдповiдь Клаудiюса i не дочекавшись, розв’язав другий мiшок, витягнув звiдти кiлька аркушiв паперу, пробiг поглядом. Потiм пiдпалив один iз них запальничкою i пiднiс вогонь до документiв, що стирчали з горловини чорного пластикового мiшка.
– А ти ким у себе вдома працював? – знову обернувся вiн до напарника.
– Дiджеем, вантажником на пивзаводi. Батьковi допомагав – у нього автомайстерня. На курси масажистiв хотiв пiти…
– О-о! А навiщо тодi поiхав?
– У нас, у Литвi, жодноi перспективи…
– Що, масаж робити нiкому?! – Адам реготнув. – Перспектива, вона для тих, хто залишаеться. А iдуть за мрiею! Зазвичай – за безперспективною.
Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкiра на ньому розплавилася i розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синiм полум’ям. Зотлiлий i згорiлий папiр ще димiв.
Адам зi знанням справи взявся за тi мiшки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них i переглядаючи швидким поглядом ближнi до горловини документи. Передостаннiй мiшок своiми папiрцями викликав у нього неприхований iнтерес. Першi ж витягнутi документи пiсля короткого ознайомлення вiн закрутив у рурку i засунув за пазуху комбiнезона. Туди ж вiн засунув через кiлька хвилин ще одну паку паперiв, вже не скручуючи iх, позаяк стосик виявився грунтовнiшим. Вiдсунувши розкритий мiшок убiк, узявся за останнiй. Сунув усередину палаючу запальничку. А передостаннiй мiшок пiсля цього зав’язав, пiдняв, нiби примiряючись до його ваги, поплескав по боках, нiби пiдрiвнюючи i утрамбовуючи вмiст.
На Клаудiюса вiн бiльше уваги не звертав. Та й сам Клаудiюс раптом збагнув досконалу необов’язковiсть своеi присутностi. Навiщо йому пiдкинули цей заробiток? Із гуманiзму? Адже бiлявий Адам i сам би мiг впоратися зi знищенням мiшкiв iз непотрiбними папiрцями.
Спантеличений, вiн стежив за вилiтаючим iз вiдкритоi горловини мiшка димом. Вiтер, що набирав до вечора потуги, розривав цей легкий димок на шматки, змiшував iз повiтрям. І ось уже смак диму осiдав на язик, лоскотав нiздрi Клаудiюса. Цей же вiтер став розсипати по мерзлiй землi паперовий попiл, i не було вже поруч бiлого снiгового покрову, що знайшов iх тут. Раннi зимовi сутiнки додали непривiтноi похмуростi в барви, якими були пофарбованi контейнери. Клаудiюсу захотiлося виiхати звiдси якнайшвидше. Занепокоення, яке виникло в душi, навiть не намагалося пояснити причину своеi появи. Необов’язковiсть своеi присутностi в думках Клаудiюса поступово трансформувалася у вiдчуття повноi своеi недоречностi тут, у цьому дивному безлюдному мiсцi.
– Послухай! – голос Адама змусив Клаудiюса сiпнутися. – Я все одно старший. Адже це я тобi маю заплатити!
Й Адам простягнув напарнику кiлька банкнот.
– Ось, п’ятдесят фунтiв за роботу, – продовжував вiн повiльно. – А ось це – десять фунтiв на дорогу додому. Утрьох iз мiшком ми на байку не помiстимося. Ти пройдеш до мiстечка знедолених, а там навпроти в’iзду по iнший бiк дороги е зупинка. Автобус ходить щогодини, довезе до метро. Там уже розберешся!
– «Мiстечко знедолених?» – перепитав Клаудiюс.
– Бiлi «каравани» за парканом…
Клаудiюс згадав, кивнув.
Адам змiцнив стягуючими ременями чорний смiттевий мiшок на заднiй частинi сидiння. Натягнув на голову шолом, одягнув рукавички i махнув напарнику рукою.
Червоний заднiй вогник мотоцикла хитнувся лiворуч i зник за крайнiми, збудованими в три поверхи контейнерами. Звук двигуна також зник. А вiтер став ще сильнiшим, i вже щоками та носом Клаудiюс вiдчув неприемний, вологий холод зимовоi лондонськоi ночi, що наблизився вже впритул.
Озирнувся навсiбiч, вiдiйшов пiд контейнерну «стiну», ховаючись вiд цього вiтру. Поглянув угору, на небо, яке не видавало себе нi зiрками, нi мiсяцем. Просто сiре повiтряне напинало, важке, готове впасти вниз, де все, що не було чорним, також здавалося сiрим.
Маленький чорний предмет, що визирав iз висоти горiшнього контейнера, привернув на мить увагу Клаудiюса. Придивившись, вiн збагнув, що це – камера CCTV.[14 - CCTV – система охоронного вiдеоспостереження, кiлька вiдеокамер, зображення з яких передаються на один екран, розбитий на квадратики.]
Вiдiйшов убiк, розглядаючи ii. Втямив, що об’ектив спрямований якраз на той майданчик, де вони палили чиюсь «чорну» бухгалтерiю. Подивився пiд ноги, вiн якраз на ньому стояв. Попiл ледь чутно шелестiв пiд ногами.
По-хлоп’ячому Клаудiюс вдарив по гiрцi найближчого попелу носком черевика. Запах гару вiдчувся сильнiше.
– Англiя! – саркастично гмикнув Клаудiюс i, кинувши прощальний погляд на вiдеокамеру, прикручену до горiшнього контейнера, попрямував до кутка контейнерноi «стiни», за якою хвилин iз десять тому зник червоний заднiй вогник мотоцикла бiлявого Адама.
Роздiл 17. Бжежнiци. Мазовецьке воеводство
Бавилася снiгом зима, то засипаючи польськi дороги i села, то оголошуючи в своiй холоднiй виставi антракт i дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та своi звичнi шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутiс на узбiччя шосе, по краях якого нескiнченнi снiговi вали тягнулися, знову озирався в бiк, звiдки йшов, в очiкуваннi хоч якогось транспорту, готового його пiдiбрати та вiдвезти далi в европейську глибинку, туди, де мови змiшуються.
Вчора пiдкинув його вперед кiлометрiв на сто латиш-далекобiйник. З латишами Кукутiсу завжди було легше – як-не-як, а мови у них родиннi, хоча загальних чи схожих слiв у литовськiй i латиськiй усе ж бракуе, щоб бесiду пiдтримувати. Балакали вони тому спочатку нiмецькою, а коли втомилися – мовчали кожен на своiй.
Юргiс-латиш насамперед поцiкавився у Кукутiса, чи бував то у Бiржаi.
– Природно, бував! – вiдповiв йому Кукутiс. – Бував i не раз!
– Там моя сестра живе, Айва! Може, стрiчали?
