– Може, й стрiчав! Але всiх зустрiнутих не згадаеш!
Юргiс вiз цiлий контейнер «Ризького бальзаму». У кабiнi в бардачку навпроти сидiння Кукутiса також лежала знайома своею формою керамiчна пляшечка. Водiй ввiчливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрiвник пригубив. У ротi теплiше стало.
– Гарна штука! – похвалив бальзам Кукутiс. – Скiльки рокiв живу, а його смак не змiнюеться!
Юргiс кивнув. Запропонував пасажировi ще випити.
– Я краще з собою вiзьму! – Кукутiс сунув пляшку в кишеню сiрого пальта. – Будь-що взимку трапитися може!
– Атож, – погодився водiй. – Взимку треба до всього бути готовим!
А потiм бiгли уздовж дороги снiговi поля та наваленi бульдозерами по узбiччях замети. Бiгли, миготiли, мерехтiли пiд iхне обопiльне мовчання ще годинки зо двi, поки не загальмував Юргiс на розвилцi.
– Менi на Гданськ! – сказав вiн. – А вам треба прямо!
Подякував мандрiвник далекобiйнику. Сказав йому кiлька добрих слiв, вiдпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру i знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледiвся. Годинника з кишенi витягнув i час перевiрив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Пiдкрутив його Кукутiс, i знову зацокав вiн, показуючи тепер уже свiй власний час, що зi загальним часом нiчого спiльного, крiм стрiлок, не мае. Раннiй зимовий вечiр наближався i навiював думки про нiчлiг, змушуючи Кукутiса уважнiше в краевиди вдивлятися. Ще трохи, i потемнiють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вiкнах будинкiв, якi зараз зi снiговими полями змiшалися i наразi невидимi.
Але поки сталося це, як трапляеться кожного снiжного дня року, встиг Кукутiс уздовж дороги не один кiлометр прочалапати, а може, й усi три! Й як тiльки молочнi сутiнки опускатися стали на бiлу землю, вiд шосе, узбiччям якого йшов Кукутiс, вiдшарувалася вузька асфальтована дорiжка i подалася праворуч до вогникiв невiдомого мандрiвниковi селища. Й як тiльки ступив Кукутiс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» – стара iталiйська мiкролiтражка, i вiдчинив водiй перед одноногим старим дверцята.
– До Бжежнiци? – спитав.
Мандрiвник не знав, як це селище називаеться, але в машину сiв, хоч i довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, нiж дверцята з його, Кукутiса, боку зачинитися змогли.
Їхали вони хвилин iз сiм, i за цi митi встиг Кукутiс зiгрiтися i про себе трохи розповiсти. Хотiв було навiть на нiчлiг до доброго водiя – старiючого газди рокiв шiстдесяти – напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше iхали! А так, сiм хвилин знайомства – не привiд на нiчлiг проситися!
Бiля першого ж будинку селища попросив Кукутiс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далi поiхав i звернув на якусь iншу, невидиму вже дорогу, що втiкала праворуч вiд селища.
Будиночки тут були кам’янi та двоповерховi. Це Кукутiса засмутило вiдразу. Тi люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такi гостиннi, як тi, що живуть у дерев’яних!
Вiкна ближньоi садиби свiтилися однаковим рiвним жовтим свiтлом, немов за кожним таким вiкном однаковi люди жили, i все в кiмнатах iхнiх також було однаковим, таким само, як i в iнших кiмнатах цього будинку.
Пройшов Кукутiс трохи далi стежкою i побачив, що з вiкон першого поверху третього в ряду будинку на снiг бiльше свiтла падае, нiж iз вiкон ближнiх обiйсть. Наблизився i побачив яскраву вiтрину кав’ярнi. Всередину зайшов, озирнувся. Всi столики зайнятi: де двое, де трое чолов’яг сидять i пиво цмулять. І тiльки за одним столиком iз келихом бiлого вина – молода жiнка в джинсах i синьому светрi з незвично сплетеною русявою кiскою волосся. Косичка, в яку було зiбране волосся з самоi макiвки, опускалася, затуляючи лiве вухо, майже до самого плеча. Поруч iз нею – малюк рокiв чотирьох вiд народження. Хлопченя на аркушi паперу кольоровими олiвцями кола малюе. Захоплено та зосереджено.
– Можна бiля вас? – спитав Кукутiс, iз цiкавiстю розглядаючи ii незвичайну зачiску.
Жiнка пiдняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.
Присiв Кукутiс за стiл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк iз веселими очима стояв у кухарськiй бiлiй куртцi. За його спиною на прикрiпленому до стiни телевiзорi показували без звуку футбольний матч в якiйсь теплiй краiнi. Футболiсти бiгали по зеленому полю, але нiхто в кав’ярнi не звертав на них жодноi уваги.
– Тут самому треба замовляти, – сказала жiнка Кукутiсу, вирiшивши, що той офiцiанта чекае.
– Ага, – мандрiвник кивнув. – Вiдпочину трохи i пiду замовлю!
П’ять хвилин насолоджувався Кукутiс теплом i домашнiм легким гамором, сплетеним iз розмов за iншими столиками, шелестiнням олiвцiв по паперу, цоканням кухлiв, горняток i ложечок, якi час вiд часу збирав бармен зi столiв i складав у мийку. Але потiм пiднявся, пiдiйшов до стiйки. Простягнув бармену розкриту долоню зi жменею монет.
– Тут, може, е й вашi злотi? Подивiться, а раптом на горнятко чаю вистачить?
Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутiса. Серед старовинних англiйських шилiнгiв i фартингiв, серед панських росiйських гривеникiв i болгарських левiв побачив срiбний польський грiш Зигмунта Першого. Виловив його двома пальцями зi жменi. Подивився таемниче на одноногого клiента, немов здогадався про щось загадкове.
– Є тут польськi, – прошепотiв радiсно. – Навiть на вечерю вистачить, не тiльки на чай! Зачекайте з пiвгодинки, вам моя дружина приготуе!..
«Що таке пiвгодини в життi людини, котра не вмiе вмирати?!» – подумав Кукутiс i всмiхнувся.
Повернувся за стiл. Покосував поглядом на молоду жiнку з незвичайною кiскою, на ii малюка, що тримав у руцi товстий кольоровий олiвець, як досвiдченi бандити тримають ножа – вiстрям донизу, мiцно стиснувши рукiв’я в долонi. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час вiд часу змiнюючи кольоровi олiвцi, але не змiнюючи спосiб малювання.
– А ти спробуй квадрат намалювати, – неголосно запропонував Кукутiс хлопчиковi польською.
Мама малюка обернулася. Шибеник завмер, олiвець вертикально спинився на паперi.
– А як це? – не збагнув малюк.
– Можна? – Кукутiс узяв коричневий олiвець точно так само, як тримав його хлопчик, намалював у вiльному кутку аркуша квадрат i втомлено зiтхнув.
– Важко, – сказав вiн. – Давай я спробую iнакше! – Вiн узяв олiвець пальцями, як ручку, i легко кiлька разiв обвiв квадрат, а опiсля, помiнявши кiлька разiв олiвцi, зробив його рiзнобарвним.
Малюк iз цiкавiстю спостерiгав за пальцями старого. Потiм спробував сам узяти так олiвець. Було видно, що вiн боiться його впустити – пальцi хлопчика виявилися не привченими до тримання.
– Ви, мабуть, iз Бiлорусi? – поцiкавилася молода жiнка.
– Чому ви так подумали? – здивувався Кукутiс.
– У нашого сiльського старости домогосподарка з Мiнська, вона також усiм показуе, як треба правильно робити. Довго i таемно намагалася iхнього сина з шульги на правшу перевчити, поки ii не змусили книгу прочитати про те, що шульга мае бiльше шансiв стати президентом Польщi, нiж правша. Тiльки тодi заспокоiлася, але досi за всiма наглядае, де б не опинилася, i поради дае!
Промовляла це все жiнка з кiскою цiлком привiтно, без жодного натяку на невдоволення.
– Ви майже вгадали, – посмiхнувся Кукутiс. – Я з Литви, а Бiлорусь колись також була Литвою.
– Помилилася, – видихнула молодиця. – Литовцi iншi, вони порад не дають i нiкого перевчити не намагаються.
– А ви звiдки так багато про литовцiв i бiлорусiв знаете?
Жiнка замислилася. Подивилася на сина – той знову водив олiвцем, як ножем, по паперi, намагаючись не вискакувати лiнiею з уже багаторазово наведених кiл iз грубими рiзнокольоровими краями.
Молоду жiнку з кiскою звали Агнешкою. Жила вона прямо над кав’ярнею на другому поверсi, i тому майже щодня спускалася сюди посидiти i послухати гамiр життя. Пiсля недовгоi паузи зiзналася, що про литовцiв тiльки чула, але нiчого точного про них не знае, позаяк в iхньому селi литовцiв немае i ранiше не було. Чула тiльки, що колись давно два литовцi десь недалеко звiдси з неба на землю впали та розбилися на смерть. Було це якоiсь ночi минулого столiття. А ось бiлорусiв бачила чимало, бачила i росiян iз украiнцями, i навiть одного iспанця, у котрого машина якраз поруч iз iхнiм селом поламалася i тому довелося йому три днi у них жити.
Сiпнувся Кукутiс, почувши про двох литовцiв, котрi впали з неба. Згадав ту нiч, коли вони до Каунаса не долетiли. Згадав, як сам iз десятками тисяч iнших чекав iх iз ранку на Каунаському летовищi. Але бiльше згадувати не став. Вiдволiкся.
Дружина бармена зайшла в кав’ярню в синiй довгiй сукнi зi зав’язаним поверх сукнi бiлим фартухом. У руках несла тацю з великою глиняною мискою, над якою здiймалася пара. Галас розмов у кав’ярнi стих, всi на неi глядiли, як вона до Кукутiса пiдходила, як перед ним миску ставила i нiж iз виделкою, загорнутi в паперову серветку, клала. На круглому обличчi молодицi свiтилася така свiжа посмiшка, яку Кукутiс ранiше на старовинних рекламних листiвках рiзних готелiв бачив.
– Смачного! – видихнула оксамитово дружина бармена i тут же вiдiйшла, не обертаючись до гостя спиною, до дверей.
Приголомшливо соковитий запах свiжозапеченоi рульки наполегливо кликав Кукутiса опустити погляд вниз, на миску. Але вiн витримав випробування запахом свинячоi нiжки й опустив свiй погляд на iжу, тiльки коли дружина господаря кнайпи кивнула на прощання та вийшла.
Свиняча нiжка з рум’яною скоринкою лежала на боцi в оточеннi печеноi картоплi та печеного пастернаку, додаючи солодкостi i в так багатий аромат цiеi панськоi страви.
Кукутiс зазвичай не звертав особливоi уваги на iжу, та цього разу пожвавився, пiдбадьорився в очiкуваннi трапези. Краем вуха почув, як малюк за столом перестав водити олiвцем по паперi. Краем ока помiтив, що вся увага малюка тепер була прикута до свинячоi нiжки, над якою здiймалася ароматна пара. Немов дiтвак готувався намалювати цю нiжку. Мама хлопчика також заворожено дивилася на глиняну миску Кукутiса.
Мандрiвник розгорнув серветку, взяв у руки виделку та нiж, вiдрiзав шматочок м’яса i вiдправив собi до рота. Скiльки разiв вiн уже в життi ласував запеченоi рулькою, але щоразу нова рулька здавалася йому найсмачнiшою з усiх ранiше з’iдених. Ось i зараз це вiдчуття мало не налякало його: адже найсмачнiше людина зазвичай iсть перед смертю. Пiсля смертi вже нiчого смачного бути не може. Але думки Кукутiса про смерть i iжу хоч i з’являлися в головi час вiд часу, але нiколи не змушували його похмурнiти чи лякатися. Кукутiс уже поховав тисячi знайомих i незнайомих людей, звикся з особливiстю свого життя, що iнодi викликала досаду – зi своiм тимчасовим чи постiйним безсмертям. Вiн просто не вмiв умирати. Нi батьки його, нi сусiди батькiв, нi саме життя його цьому не навчили. Іншi навколо вмiли вмирати. Надходив час, i вони лягали на тапчан або в лiжко, кликали до себе друзiв i рiдних попрощатися, промовляли настанови та побажання з подiлу iхнього майна, якщо таке у них було, а потiм спокiйно заплющували очi й помирали. Дехто, звiсно, помирав не в лiжку i без прощальних слiв, як тi двое, Дарюс i Гiренас, котрi впали на землю теперiшньоi Польщi в часи, коли господарювали там нiмцi, замiсть того, щоб приземлитися в Литвi, де на них чекала вся краiна, що зiбралася ще з вечора i до ранку марно виглядала вогники лiтака в чорному небi.
