– Я звiдси, з Бельвiля. Народилася в Алжирi, але виросла тут!
Брюнетку звали Айша i вона раз по раз споглядала на лежачу бiля своiх нiг таксу в фiолетовiй тiлогрiйцi. Песик махав хвостиком, не зводячи очей iз сенбернара. А той, розлiгшись перед вiзочком Валiда, також дивився на таксу, але якось ледаче та байдуже.
Порожня пластмасова пляшка з-пiд молочноi сумiшi випала з рученят малюка, грюкнулася об дерев’яну пiдлогу i покотилася до морди сенбернара. Валiд знову заснув, i Барбора поклала його у вiзочок.
– Скiльки йому? – спитала Айша.
– Сiм мiсяцiв.
– Моему тiльки чотири, – вона з любов’ю озирнулася на свiй вiзочок. – Ви сюди з чоловiком приiхали?
Барбора кивнула.
– Вiн роботу знайшов?
– Вiн – клоун, – на обличчi Барбори сама по собi виникла iронiчна посмiшка.
– Мiй також клоун! – критично вимовила брюнетка. – Пропонували йому хорошу роботу в унiвермазi, а вiн у таксисти полiз. Тепер його нi вдень удома немае, нi вночi!
– Нi, мiй справдешнiй клоун, – Барбора поквапилася виправити двозначнiсть. – Актор-аматор. Вiн у Вiльнюсi в рекламних акцiях працював, а тут наразi тiльки на вулицi… А на вулицi багато не збереш. Ось якби вiн французьку вивчив!
– Справжнiй клоун? – Кругленькi очi Айши спалахнули щирим зацiкавленням. – Вiн ходить на «Маршi де клунi»?
– Куди? – перепитала Барбора. – На ринок клоунiв?
– Ну, так, – закивала Айша. – Менi розповiдали, що коли iх багато, вони дуже смiшнi!
– А де цей ринок?
– Десь на рю де Севр, бiля унiверситетськоi лiкарнi!
– Рю де Севр, – повторила Барбi, намагаючись запам’ятати назву вулицi.
Озирнулася на бармена, попросила кави.
За вiкнами кав’ярнi звiдкiлясь засяяло сонце. Неяскраве i, мабуть, потомлене вiд повсякденноi боротьби iз хмарами, якi не давали йому досвiчувати до землi та людей.
Вони обидвi – Айша та Барбi – обернулися, помiтивши промiння, що потрапило всередину кав’ярнi. Айша витягла жменю дрiб’язку та виклала дрiбними монетами бiля горнятка оплату за каву.
– Даруйте, а це ваша дитина? – обережно запитала Барбi, кивнувши на вiзочок.
– Ага, – на ходу кинула Айша, знiмаючи з вiшака свою фiолетову куртку.
– І пес ваш?
– Звiсно, – кучерява брюнетка засмiялася. – А це що, не ваш собака? – кивнула вона на сенбернара.
Барбi заперечно похитала головою.
– Ще побачимося, – привiтно промовила Айша i, розвернувши вiзочок iз малюком, що проспав усю iхню з Барборою балачку, посунула ii до дверей. Такса побiгла вслiд, проводжаючи трохи здивованим поглядом сенбернара, що все ще лежав на пiдлозi й опустив велику та лагiдну морду повз лапи на правий бiк.
– Рю де Севр, – ще раз повторила Барбора i собi почала лiчити витягнутий iз кишенi куртки дрiб’язок.
Роздiл 19. Лондон
Дивна ця штука – чад вiд згорiлих паперiв. Точнiше його запах. Чому вiн так в’iдаеться в одяг, у волосся? Чому його неможливо змити з першого разу?
Клаудiюс не спав уже пiвночi. Хоча Інгрида, котра скаржилася на запах чаду, який вiн принiс iз собою, вже давно заснула.
Звiсно, шкода, що вони так i не доiхали минулого вечора до Марюса. Але попереду – життя. І не просто життя, а життя лондонське. В якому треба бути «flexible», тобто гнучким. Настiльки гнучким, аби при появi можливостi заробiтку легко скасовувати плани. Адже якi плани без заробiтку?!
Інгрида спала, обернувшись обличчям до вiкна. Їi голова лежала рiвно посерединi маленькоi подушки. Клаудiюс помилувався спокоем ii обличчя. Обережно злiз iз лiжка. Вийшов на кухню.
Тут бурчав холодильник, цокав годинник, щось ледь чутно дзижчало. Цю кухню навiть найзапеклiший романтик нiколи б не змiг назвати затишною. Але iншоi кухнi наразi не було. Та й ця була, за великим рахунком, не iхня кухня, а кухня англiйськоi комуналки. Їi треба було просто пережити. Але для цього знову ж таки потрiбен заробiток. Бажано постiйний. І тодi можна буде спочатку оплачувати маленький затишок, а потiм, якщо все буде гаразд, то i бiльший!
Клаудiюс ще раз помив голову, намагаючись отямитися вiд неприемного запаху чаду. Згадав запах батькiвськоi автомайстернi i запах батька, котрий перекочував iз майстернi в iхню квартиру i прижився в нiй. Мама iнодi скаржилася на цей «аромат» бензину i мастила для двигунiв. Інодi вiдправляла його в душ. Але запах нiкуди не зникав, i найчастiше вона його просто не помiчала. Точнiше – помiчала його тiльки, коли хотiла зауважити, коли треба було знайти причину для свого невдоволення. Певна рiч, зi своеi роботи жодних яскравих запахiв вона принести не могла. Якi запахи в лiкарнi, де вона працювала старшою медсестрою? Запах накрохмаленого бiлого халата? Запах валер’янки? Запах лiкiв i нашатирного спирту? Нi, вона всi цi аромати залишала на робочому мiсцi. Як iй це вдавалося, Клаудiюс досi не мiг збагнути. Хiба бувае робота, яка не передае працiвникам своi запахи? А якщо б йому довелося спалювати папери щодня? І за це дуже добре платили? Щоб тодi сказала Інгрида?!
Клаудiюс зiтхнув i окинув сумним поглядом кухоньку. Тут для них, природно, бракувало мiсця. Їхнiй простiр вимiрювався кроками, i жодна лiнiя iхнього простору не перевищувала трьох-чотирьох крокiв. Чотири кроки – це довжина iхньоi кiмнати. Хоча, якщо захотiти, то можна розтягнути цi два з половиною метри на крокiв вiсiм. Але навiщо? Реальнiсть йому вiдома. Ця реальнiсть – некомфортна та й тимчасова, але термiн ii тимчасовостi залежить тiльки вiд нього самого! Треба менше спати та стараннiше шукати нормальну роботу! Але ж вiн i зараз не спить. І думае саме про це! Клаудiюс заспокоiвся. Нi, вiн не ледачий, вiн не гальмо, вiн думае про майбутне, поки кохана спить i, можливо, бачить це прекрасне майбутне в кольоровому англiйському снi?!
У коридорi рипнули дверi. Потiм кроки. Потiм тиша, немов хтось вийшов i прислухався. Клаудiюс завмер. Знову крок чи два порушили вiдносне нiчне затишшя. І Клаудiюс збагнув, що зi своеi кiмнати вийшли сусiди.
Клацнув замок дверей до помешкання. Та Клаудiюс нахилив голову. Адже з тих дверей ти натикаешся вiдразу на колодязь перед iхнiм напiвпiдвалом. І далi вже пiдiймаешся залiзними сходами якраз повз кухонне вiконце вгору, на рiвень тротуару.
Ще одне клацання вхiдних дверей, i за кухонним вiкном пропливли два силуети. У хлопця на плечах рюкзак, а в дiвчини у руцi – спортивна торба. Вони пiдiймалися сходами майже безгучно. Клаудiюс заворожено провадив iх поглядом. Куди вони? Навiщо?
Кiлька хвилин пiсля цього i собi вийшов iз кухоньки в коридор. Зупинився перед дверима в кiмнату сусiдiв. Побачив залишений у замковiй щiлинi ключ. Потягнув дверi на себе – вони пiддалися.
Кiмнатка за дверима нагадувала iхню тимчасову спальню. Теж одне лiжко, два стiльцi, невеликий квадрат дзеркала на стiнi. На ковролiнi пiдлоги – порожнi бляшанки з-пiд пива. І поруч упаковка чотирьох повних бляшанок пива, скованих пластиком.
«Отже, повернуться», – Клаудiюс усмiхнувся, згадавши, як вирiшив, проводжаючи iх поглядом, що вони таемно полишають свое житло.
Коли Клаудiюс прокинувся, в нiс йому вдарив запах кави. Вiн спав на краечку лiжка i голова його майже звисала з краю подушки. Може, саме тому Інгрида поставила кухлик кави прямо на пiдлогу коло узголiв’я.
Вiн спробував ковтнути кави не пiдiймаючи голови, i тут же обпiк губи. Лайнувся вiд душi. В кiмнату на його голос повернулася Інгрида в домашньому халатику.
– О! Щось нове! – здивувався вiн.
– Ага, – кивнула Інгрида. – Тут поруч е крамничка, в якiй можна за кiлька фунтiв iз нiг до голови одягнутися!
– Секонд-хенд iз Європи?!
– Доброчиннiсть iз Англii. До речi, халатик був новенький, з биркою! За пiвтора фунти!
– Покажеш крамничку пiсля снiданку, – Клаудiюс пiднявся, натягнув джинси i светр. – Я саме учора грошi заробив.
– Тодi готуй снiданок! Нашi яйця праворуч, а сусiдськi – лiворуч! – скомандувала дiвчина.
Коли наминали яечню, сидячи за кухонним столиком, залiзними сходами за вiкном спустилася Таня.
