– Ви менi зараз сто двадцять фунтiв за наступний тиждень можете дати? – спитала вона, зазирнувши на кухню.
Клаудiюс похитав головою. Таня перевела погляд на Інгриду, але Інгрида нiби й не звернула на неi уваги. Виделкою вона обскубувала правильноi сонячноi форми жовток, звiльняючи його вiд бiлка.
– За кiлька днiв, – пообiцяв Клаудiюс.
Тетяна зiтхнула i зачинила за собою дверi. Але через хвилину знову з’явилася на кухнi.
– А цi, сусiди вашi? Ви iх не бачили? – поцiкавилася дещо заклопотано.
– Буцiмто вночi галасували, – вiдповiв Клаудiюс.
– Вони менi за тиждень заборгували, – промовила вона.
– Та прийдуть вони, он i продукти iхнi в холодильнику, i пиво у них е, – вже не пiдiймаючи голови, вимовив Клаудiюс.
Таня зазирнула в холодильник.
– Їхня iжа лiворуч, – пiдказала Інгрида.
– Та тут самi яйця! – видихнула задумливо Тетяна.
Роздiл 20. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
Велика чорна торба на блискавцi важила, мабуть, кiлограмiв iз тридцять, а то й бiльше. Ще в Анiкщяi Рената здивувалася, як важко було Вiтасу ii нести вiд автобуса до машини й як хитнувся ii маленький «фiат», коли Вiтас майже впустив ii в багажник.
Поки iхали, Рената перебрала в головi всi можливi подарунки, здатнi стiльки важити, але жодноi притомноi пiдказки вiд своеi уяви не отримала. Найважчим подарунком в ii думках могла бути тiльки якась китайська ваза, але, з iншого боку, вази ж роблять iз порцеляни, а порцеляна легка. Тобто ваза цiлком могла бути великою, але щоб такою важкою? Це навряд. Кухонна технiка? Комбайн iз електричною м’ясорубкою? Теж не мiг бути аж таким важким, та й не був Вiтас настiльки сiльським хлопцем, щоб дарувати своiй коханiй на Рiздво кухонне приладдя!
Цiкавiсть пришвидшувала ритм серця, i Рената на ходу споглядала на Вiтаса, чекаючи, що вiн усе ж розкрие таемницю подарунка до того, як вiдсуне замок-блискавку на торбi.
Але Вiтас тiльки посмiхався хитро i мовчав, зиркаючи на заснiжене полотно землi по обидва боки дороги, яку взяв у лещата зимовий лiс.
На заснiженiй гравiйцi Рената зменшила швидкiсть, i машина плавно захиталася.
Знову, як кораблик до пристанi, повiльно приткнувся червоний «фiат» переднiми колесами до кiнця колii, зупинившись пiд бiчною дерев’яною стiною комори.
Стежка вела прямо вiд машини на порiг будинку. Протоптана не машиною, звiсно, а тому, що цiею стежкою човгав щодня по кiлька разiв Йонас до Барсаса або в комору, чи в льох, що мiстився за коморою.
Дошки порога жалiбно скрипнули, коли Вiтас опустив на них важку торбу. Удвох занесли вони вантаж на половину Ренати.
– Таких важких подарункiв я нiколи в життi не отримувала! – зiзналася Рената, подивившись на долоню лiвоi руки з червоною смугою вiд ручки торби. – Це що, будматерiали?
– Нi, дещо оригiнальнiше! Але якщо тобi не сподобаеться, то подаруемо твоему дiдовi! Йому точно пiдiйде! Хоча я для нього пляшку «Жальгiрiса» привiз… Загалом, вибирай, що хочеш? Кота в лантуху чи пляшку «Жальгiрiса»?
– Кота в лантуху, – Рената розвела руками.
– Тодi тримай! – Вiн нахилився, бжикнув блискавкою замка, розкриваючи торбу, вiдтягнув ii край, аби Рената могла зазирнути всередину.
– Що це? – здивувалася дiвчина, розглядаючи дивний прилад вiйськово-зеленого кольору, розмiром зi швейну машинку.
– Це «чорна скринька», – пояснив нарештi Вiтас. – Для лiтакiв.
На обличчi Ренати застиг подив. Вона зазирнула у вiчi Вiтасу дивним, розчарованим поглядом.
– Звiдки вона у тебе? – спитала дiвчина пiсля паузи.
– В дев’яностому батьковi на радiозаводi замiсть зарплати за рiк сiм штук дали, обiцяли потiм назад викупити, але Союз розвалився, i вони залишилися у нас… Я думав, тобi буде цiкаво! Адже вона новiсiнька!
Рената раптом зареготала, не зводячи очей iз Вiтаса. Спочатку тихо, потiм голоснiше.
– Ти чого? – Вiтас, здавалося, образився.
– У мене немае лiтака, – крiзь смiх викрикнула вона. – Й у дiда також немае!
У кiмнатi, заповненiй дзвiнким смiхом Ренати, Вiтас раптом вiдчув себе дурнем, повним дурнем.
Вiдчинилися дверi з коридору i в проймi з’явилося здивоване обличчя дiда Йонаса.
– Що це тут у вас? – спитав вiн. – Так регочете, нiби телевiзор дивитесь!
– Це вона смiеться, а не я! – взявся виправдовуватися Вiтас. – Добридень, з Новим роком!
І тут же метушливо хлопець полiз у вiдкриту торбу i витягнув картонну коробку з бальзамом «Жальгiрiс». Пiдiйшов iз нею до старого, вручив.
– О-о! – закивав дiд Йонас, теж посмiхаючись привiтно i зрадiло. – Хороша рiч! Шкода тiльки, що менi його тiльки краплями приймати можна! Але нiчого, буду собi в чай крапати! Так надовго вистачить!
Рената нарештi вгамувалася, але тiнь нещодавнiх веселощiв на ii обличчi залишилася.
– То це вiн тебе розсмiшив? – звернув на неi свiй погляд дiд Йонас.
– Ага, подарунком! – пирснула дiвчина. – Подивися, може, краще його тобi вiддати? – вона кивнула на торбу, що стояла на пiдлозi.
Йонас пiдiйшов, нахилився над вiдкритою торбою.
– Щось вiйськове? – уточнив i обернувся до Вiтаса.
– Ну, майже, – неохоче став пояснювати юнак. – «Чорна скринька» для лiтакiв, мiй батько iх на каунаському радiозаводi за радянських часiв робив. Але ii можна по-рiзному використовувати! Там магнiтофон дуже якiсний, тепер таких не роблять! І акумулятор потужний!
– Це вiн менi на Рiздво подарував, – сказала Рената i знову захихотiла.
– Оригiнальний, – закивав дiд Йонас. – Це що, той завод, що «Шилялиси» випускав?
– Атож. І телевiзори, i радiоприймачi!
– Дивнi все ж люди в Каунасi живуть, – промовив немов до себе Йонас, не подивившись на Вiтаса. – Якось у них у головi все iнакше влаштовано!
– Нiчого не iнакше! – вперто заявив Вiтас.
– Гаразд, – Йонас махнув рукою, немов запропонував до своiх власних слiв серйозно не ставитися. – Ходiмо до мене, я вам «Жальгiрiса» в чай накрапаю. І собi також! – запропонував вiн.
