Коли перейшли на дiдову половину будинку, Рената стала серйозною, як камiнь. Немов уся веселiсть на ii половинi залишилася, разом iз вiдкритою торбою, в якiй залишився лежати незвичний рiздвяний подарунок.
Сiли Вiтас i старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаем.
До чаю дiд попросив сягнути з горiшньоi шафки старовинного креденса великi червонi в бiлий горошок горнятка – тi самi, з яких вони на Рiздво чай пили.
Йонас щедро налив у чай Вiтасу бальзаму, собi трохи, та й Ренатi тiльки кiлька крапель.
– Ось ти скажи, ти ж у Каунасi народився? – прискiпувався старий до Вiтаса.
– Авжеж, – вiдповiв той.
– А знаеш, як ранiше казали: «У Вiльнюсi добрi люди живуть, а в Каунасi – злi»?
– Чув, – зiзнався Вiтас. – Але це ж у Вiльнюсi так казали, а не в Каунасi.
– Мабуть, – дiд закивав i пригубив чаю. – А чому у вас так чортiв люблять?
– Чому люблять? – не втямив Вiтас.
– Ну, единий Музей чортiв на всю Литву чомусь у Каунасi, а единий Музей янголiв на всю Литву чомусь у нас, в Анiкщяi? – хитро промовив Йонас i перевiв погляд на Ренату, немов вона i була одним iз янголiв.
Вiтас стенув плечима.
– Це, ймовiрно, комунiсти за радянських часiв музей чортiв заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вiтас i подивився винувато в очi Йонасу. Хлопець був явно збентежений i не второпав, до чого старий хилить.
– Ну, ти й загнув, – Йонас усмiхнувся. – Комунiсти чортiв вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечистi на кiлька тисяч рокiв давнiшi за комунiстiв! А литовськi бiси давнiшi за iнших чортiв!
– Тодi не знаю, – зiзнався Вiтас. – Я чортами не цiкавився i до церкви не ходжу… До речi, мiй тато на радiозаводi в церквi працював, – згадав вiн i очi його спалахнули. – Там у них найсекретнiший цех у недобудованому костелi був, тому i пiдприемство називали «Святим радiозаводом».
– Он як! – щиро здивувався дiд Йонас. – Цiкаво! Може, даремно я нiколи в життi в Каунас не iздив?
– Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вiтас.
А Рената з усмiшкою на вустах тiльки i переводила погляд то з дiда на Вiтаса, то з Вiтаса на дiда, слухаючи iхню розмову i намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дiдусь хоче якось принизити чи образити Вiтаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в iншому напрямку працюють. Та й у почуттi гумору старому нiхто вiдмовити не змiг би, тому залишалося Ренатi тiльки слухати, куди i до чого призведе розмова двох чоловiкiв за вдвiчi мiцнiшим чаем.
– У нас також гарно, – закивав дiд i знову кинув погляд на внучку. – А ти йому нашi краевиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?
– Не було часу, – зiзналася Рената. – Вiн же завжди… – кинула погляд на Вiтаса. – Тiльки на день приiжджае!
– Ну, це ваша справа, як ви своiм часом розпоряджаетесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вiкна.
– Дiду, а може, забереш до себе цей вiйськовий презент? – запропонувала раптом Рената.
– Нi, нехай наразi в тебе побуде! Я тут нi з ким не балакаю, тiльки мовчу i думаю. А мое мовчання i думки вiн не запише!
– Ну, тодi можна в комору вiднести! Вона у вас велика! – невдоволеним голосом запропонував Вiтас.
– В комору не треба, – твердо сказав Йонас. – Там i так стiльки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спiткнуся!
Вiтас пильно подивився на дiда.
– А ви не будете проти, якщо я до Ренати переiду? – випалив вiн на одному подиху.
Дiд розгубився.
– Знаеш, – сказав пiсля паузи, зазираючи Вiтасу в очi, – ви – дорослi люди. Подобаеться вам бути разом – будьте разом! Якщо Рената тебе покличе сюди, переiжджай!..
Вiн ще раз глипнув на Ренату, котра раптом стала серйозною та трохи стурбованою.
– …А якщо не покличе, то сам розумiеш, – закiнчив дiд. – Та якщо переiдеш, то й менi буде з ким про «чорнi скриньки» i про Каунас потеревенити! Жiнкам такi теми не цiкавi!
– Ти що, з глузду з’iхав? – пошепки накинулася на Вiтаса Рената, коли вони повернулися на ii половину будинку. – Може, спочатку треба у мене дозволу питати?
Вiтас опустив голову i мовчав, як п’яниця пiд докорами дружини.
– Чи у вас там у Каунасi справдi всi божевiльнi? – продовжувала збуджено шепотiти Рената. – Ти ж не до дiда переiжджати зiбрався?!
– Даруй, – Вiтас вiдiрвав погляд вiд пiдлоги. Глянув у вiчi Ренатi. – Це все через цю бiсову «чорну скриньку»! Може, i правда, що у нас не так, як скрiзь… Недаремно лиш один Каунас «чорнi скриньки» на весь Радянський Союз робив!
– Перестань нiсенiтницю торочити! – Рената важко зiтхнула, зробила крок до Вiтаса, обiйняла його. – Поiхали, я тобi наших янголiв покажу! Може, вони твою голову вiд дурниць почистять!
Вiтас пригорнув Ренату. Притиснув до себе i, утнувшись носом в ii скроню, прошепотiв:
– Вибач! Я сьогоднi – дурень.
– Гаразд, вибачаю! – прошепотiла у вiдповiдь Рената. – А тепер – до янголiв!
Роздiл 21. Париж
Коли потяг шостоi лiнii метро виiхав на мiст Бiр-Хакейм, лiворуч наче нiзвiдки виросла Ейфелева вежа, й Андрюс, котрий уперше опинився в вагонi цiеi лiнii, провiв ii поглядом, поки та не сховалася за житловими мансардними дахами паризьких будинкiв. Потяг метро, здавалося, забув, що вiн мае бути пiдземним. Навпаки, вiн пiднявся на вiадук i вихилявся, як змiя хвостом, повторюючи всi вигини спочатку широкого бульвару де Гренель, а потiм i його продовження – бульвару Гарiбальдi.
Вийшовши на станцii «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залiзними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотiв ще раз упевнитися, що платформи цiеi станцii перебувають над, а не пiд землею. Тiльки потiм роззирнувся обабiч у пошуках ринку. Але на вiдкритому та зайнятому тiльки машинами та моторолерами майданному просторi на перетинi бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерiгалося. Тiльки нижнi поверхи будiвель як на бульварi, так i на авеню, майорiли фасадами та вiтринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивiсок i хрестiв, звичними логотипами мiнi-маркетiв i банкiвських вiддiлень.
– Ринок клоунiв?! – прошепотiв собi Андрюс i стенув плечима. – «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбi, – подумав вiн. – Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунiв та акторiв?»
На паризькому небi все ще сяяло сонце, яке вирiшило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкостi та сiростi. Їхати назад у Бельвiль або навiть просто до площi Републiк не хотiлося. Та й вiн може з годинку, що залишалася до сутiнкiв, покривлятися бiля базарноi каруселi та назбирати кiлька евро, може, навiть десять, але все одно Барбора принесе бiльше i з гордiстю буде порiвнювати свiй заробiток iз його дрiб’язком. Нi, вона, звiсно, все це робить без задньоi думки, без бажання показати, хто в домi господар. Вона, мабуть, просто жартiвливо провокуе Андрюса, пiдштовхуючи його до пошуку роботи серйознiшоi та надiйнiшоi. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцiю сходив! Тут же сотнi фiльмiв знiмають, iм, мабуть, актори потрiбнi, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою нi бум-бум, як i ти!» – такою була його вiдповiдь. «А навiщо французька для мовчазноi ролi?» «А щоб розумiти команду: куди дивитися, куди йти!»…
Так, вона погодилася з його аргументами. Та й суперечкою цю розмову не можна було назвати. Так, потеревенили та й годi. Побалакали i замовкли. Кожен про свое замовк. Вiн не знав, про що задумалася Барбора. А вона так i не дiзналася, що вiн згадав шматочок дитинства, дивний i кумедний шматочок – «голий пляж» у Паланзi, заповнений голими жiнками. І мама його – тодi ще молода i також гола, водить його, трирiчного малюка, за руку по жовтому пiску пляжу вiд однiеi пiдстилки до iншоi. І на кожнiй пiдстилцi сидить господиня, а поруч iз нею на тiй же пiдстилцi або на розстеленiй газетцi чи цератi лежать товари: одяг, прикраси iз золота, червонi шкiрянi рукавички. Чому вони так запам’яталися йому – червонi шкiрянi рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити мiлiцiонери, щоб завадити «забороненiй i незаконнiй» торгiвлi, запам’ятався Андрюсовi в деталях i особах. Нiхто туди не мiг потрапити одягнений – пляжнi жiнки-гендлярки вiдразу здiймали такий гвалт, що й перетинки могли трiснути. Ну а що може зробити голий мiлiцiонер на такому пляжi-ринку, навiть якщо у нього в руках папiр i ручка для складання протоколiв?! Нiчого не може! Голi жiнки непереможнi! Андрюс був там, на цьому пляжi, десятки разiв, поки не вирiс i поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мiрялося та купувалося. Мiряють всi на пляжi швидко i на голе тiло. То праворуч раптом на звичному тлi жовтого пiску i такого ж кольору оголених жiнок з’являлася фiгура в червонiй сукнi, то лiворуч раптом насилу i зi заздрiсним завзяттям натягувалися на товстi ноги джинси, забарвлюючи жiнку, точнiше нижню ii половину, в синiй колiр. Це був дивний свiт, до якого не пiдiйшла б жодна музика. Тiльки пiсочний шепiт Балтiйського моря. А ось йому мама там нiчого не купила i, мабуть, купити не могла – голi жiнки продавали тiльки жiночий одяг i всiлякi жiночi дрiбнички та аксесуари: торбинки, хустки, рукавички… Нi, здаеться, там продавалися i дитячi речi, але тiльки для дiвчаток. І знову Андрюс повернувся думками до пари червоних шкiряних рукавичок, що лежали прямо на пiску поряд iз коричневою торбинкою, прикрашеною великою металевою пряжкою-застiбкою. Вони, цi рукавички, так сподобалися мамi! Вона iх мiряла по кiлька разiв. Питала цiну. Вiдходила в iнший кiнець пляжу, заходила по щиколотки в прохолодну балтiйську воду i знову вела його до гладкоi жiнки з великими цицьками i круглим добрим обличчям. Андрюс пам’ятав, як мама знову i знову мiряла рукавички й, одягнувши iх, ворушила пальчиками, повертаючи долоню перед своiм обличчям то тильним боком, то внутрiшнiм. Вона iх мiряла i балакала з голою гендляркою. Розмова про абсолютно стороннi речi, про те, що не було продано на пляжi – про смак мiсцевого молока, яке щоранку приносила до дерев’яного будиночка iхнього пансiонату молода червонощока бiлявка-селянка; про те, де можна знайти бурштинове намисто дешевше; про те, що путiвки в пансiонати та будинки вiдпочинку Паланги скоро знову здорожчають. Вона iх так i не купила, цi рукавички. Але намiряла iх на кiлька рокiв наперед!
Андрюс пройшовся кiлька кварталiв бульваром Гарiбальдi назад у бiк бульвару де Гренель, потiм повернувся до спуску зi станцii метро i повернув на рю Лекурб. Знову лiворуч зелена неонова вивiска аптеки i зелений хрест, в центрi якого миготiв електронними крапками точний час – 15 година 40 хвилин.
Андрюс зупинився пiд аптекою. Задумався. «Ринок на рю де Севр!» – знову згадав вiн слова Барбори.
Повернувся на рю де Севр. Пройшов квартал авеню, що виходила на вулицю, засаджену двома рядами високих дерев. Тут не було жодних слiдiв ринку. Хоча в цьому мiсцi можна було собi уявити тимчасовi ряди продавцiв зеленi, сиру, вина. Але нiчого цього не було. Навпроти авеню, що пiд косим кутом виходила на рю де Севр, по iнший бiк вулицi стояли невисокi будiвлi лiкарняного кварталу. Андрюс пiшов далi. Промайнув табличку з номером будинку – «136».
– О, то ця вулиця не з коротких, – збагнув Андрюс i хотiв уже було крокувати по нiй до самого ii початку, але тут погляд його впав на брунатну господарську торбу в руках у чорношкiрого хлопця, котрий неспiшно йшов назустрiч. Зi саквояжа стирчали загнутими носками вгору яскраво-жовтi клоунськi мешти величезного розмiру. Андрюс зупинився. Хлопець проминув його прогулянковою ходою. Дiйшов до авеню i звернув на неi.
– Цiкаво, – прошепотiв Андрюс i подався за ним слiдом.
