banner banner banner
Шенгенська історія. Литовський роман
Шенгенська історія. Литовський роман
Оценить:
 Рейтинг: 0

Шенгенська історія. Литовський роман


Нерухомiсть малюка, що не зводив з рульки маленьких своiх оченят, вiдвернула Кукутiса й оживила його думки, змусивши забути про смерть i вмирання. Мандрiвник вiдрiзав шматочок свинячоi нiжки i, наштрикнувши на виделку, простягнув хлопчиковi. Той узяв пальчиками шматочок м’яса i пiднiс до рота, але одразу iсти не став. Мабуть, йому сподобався теплий запах свинини. А Кукутiсу сподобалося, як хлопчисько акуратно затиснув подушечками трьох пальчикiв шматочок м’яса – саме так, як треба тримати олiвець чи ручку.

– Молодець, – сказав малюковi Кукутiс. – Добре м’ясо тримаеш!

Малий сам придивився до своiх пальцiв. Потiм поводив довгим шматочком м’яса над папером, уявляючи, що тримае в руках олiвець, а потiм не втримався i вiдправив свинину до рота.

Запропонував Кукутiс шматочок свинини i його мамi, але та, всупереч своему погляду, що показував до м’ясноi смакоти найкращi почуття, вiдмовилася вiд частування. Правда, пiсля цього так глянула на свого сина, що допетрав Кукутiс: вiдмовляеться вона вiд м’яса на користь хлопчика. І тодi вiдрiзав мандрiвник ще шматок свинини та простягнув на виделцi малюковi.

– Ви не знаете, де тут у вас переночувати можна? – спитав Кукутiс Агнешку, закiнчивши трапезу, роздiлену з малюком, iм’я якого вiн i досi не знав.

– Гадаю, що Марек iз Ядвiгою, – вона кивнула на власника генделика, – вас поселять на нiч. А якщо бажаете, можете у нас переночувати. У нас просторiше. А вони з двома дiтьми живуть. До того ж у дальньому пiд’iздi.

– Тодi я краще у вас, – кивнув вдячно Кукутiс.

Уранцi, коли Кукутiс прокинувся на вузькiй канапi в досить просторiй кухнi, за вiкном ще панувала темрява. У квартирi було тихо, хоча перед тим, як розклепити повiки, крiзь знесилений пiд ранок сон, чув мандрiвник кроки, поскрипування дверей i брязкiт посуду. Цiкавiсть до точного часу Кукутiс вважав забавою молодих i смертних. Тому навiть неточний час його не цiкавив, тому кишеньковий годинник, циферблат якого захищала кругла накривка з вензелями i написом нiмецькою «Повертайся з перемогою!», так i залишився у кишенi пальта, що висiв у коридорi.

Сiвши на тапчанi, Кукутiс дiстав з-пiд нього свою дерев’яну ногу з причiпними ремiнцями. Прикрiпив ii надiйно до культi, пiсля чого натягнув холошу спочатку на дерев’яну ногу, а потiм i здорову в лiву штанину просунув. Пововтузився звично, пiдтягуючи штани вгору, застебнув всi гудзики на них i зав’язав мотузяний пояс. Тiльки пiсля цього озирнувся i помiтив у темрявi на кухонному столику, що пiд вiконцем стояв, два банячки i бiлий прямокутник паперу, придавлений круглою скляною сiльничкою.

«На роботу пiшла, чи що?!» – подумав про господиню.

Ввiмкнув свiтло, пересiв на стiлець, взяв у руки записку.

«Даруйте, що так вийшло, – писала господиня квартири акуратним шкiльним почерком. – Я подумала, що вам усе одно добре б вiдпочити з дороги, тому залишаю вас у квартирi зi Сташеком до вечора. Менi давно треба було в мiсто з’iздити за покупками – одяг синовi купити, та й менi також. Вiд нас до мiста – двi години, i назад двi години. Ранiше вечерi не повернуся, але на вечерю привезу щось. Не сердьтеся! Вiдпочивайте. Сташеку i вам я на снiданок млинцi в банячку залишила. На обiд у холодильнику журек е i вiнегрет. Агнешка».

– Пiдступнi в Польщi жiнки! – прошепотiв, усмiхнувшись, мандрiвник. – Не встигнеш у неi заночувати, а на ранок тебе вже вiдповiдальним за дитину роблять! Гаразд!..

Вийшов iз кухнi, зазирнув за наступнi дверi – там, у кiмнатi трохи бiльшого розмiру, нiж кухня, на тапчанi спав, сопучи увi снi застудженим носом, хлопчисько. Лiворуч – застелене залiзне лiжко, праворуч пiд вiкном – письмовий стiл.

«Сташек, отже», – подумав Кукутiс, акуратно замикаючи за собою дверi перед тим, як повернутися до кухнi.

За вiкном уже свiтлiшало, коли дверi в кухню вiдчинилися i сонний хлопчик у пiжамi звично пройшов до столу i сiв на табуретку.

– Ну, привiт, – сказав йому польською Кукутiс. – Будемо снiдати?

Сташек, не здивувавшись присутностi гостя, кивнув.

Кукутiс поклав на тарiлку хлопчика круглий млинець, полив його полуничним варенням. Сташек провiв пальчиком по краю тарiлки, немов перевiряючи ii на круглiсть – на обличчi у нього з’явилася посмiшка. Ранкова сонливiсть полишила хлопчика. Зiскочивши з табуретки, вiн проляскотiв голими п’ятами по лiнолеуму пiдлоги до кухонноi тумбочки, витягнув зi шухляди два ножi та двi виделки i повернувся за стiл. Однак взявши в руки нiж i виделку, завмер нерiшуче, не зводячи очей iз червоноi плями варення.

– Знаеш що, – звернувся до нього Кукутiс. – Я тобi вiдкрию одну таемницю, яка потiм у життi не раз допоможе! Хочеш?

Сташек кивнув.

– Усе, що можна скрутити в рульку, треба обов’язково скручувати! І iжу, й одяг. Їжа так легше в рот проходить, а одяг так легше iз собою возити. Ось дивись!

І вiн, розмазавши варення по всьому своему млинцю, скрутив його в «сигару», взяв у руку i вiдкусив кiнчик.

Сташек опустив виделку i нiж на стiл i почав зосереджено скручувати в рурку свiй млинець.

– Молодець! – похвалив його мандрiвник. – У тебе з першого разу вийшло!!!

Роздiл 18. Париж

Якщо заткнути вуха музикою й увiмкнути в смартфонi пiсеньку про парасольку Рiанни, то жодних неприемних вiдчуттiв легкий зимовий паризький дощик не дасть. Парасолька не потрiбна. Адже ii треба нести над собою. А у Барбi i так руки зайнятi – однiею рукою штовхати вiзочок iз чужою дитиною не зручно. До того ж до поручня вiзочка прив’язаний повiдець iз сенбернаром. Кличка у собаки зовсiм людська i, до того ж, аж надто французька – Франсуа. І господарi – французи. Сюзанн i Режис. Правда, Режиса Барбора бачила тiльки раз. Коли його дружина Сюзанн завела Барбору в коридор iхнього помешкання на рю де ля Вiлетт. Завела й одразу ж познайомила i з чоловiком, i з iхнiм собакою. Сказала, що Франсуа – спокiйний i нiкуди ii пiд час прогулянок тягти не буде. І боятися його не треба, хоч вiн i великий.

– А чому ви оголошення англiйською написали? Я думала, що ви також iноземцi! – здивувалася тодi Барбi, втямивши, що перед нею справжнi французи, хоч i чудово розмовляють англiйською.

Сюзанн всмiхнулася, почувши запитання.

– Ми писали французькою, i до нас одна за одною на це оголошення припленталися три бабусi, котрi живуть по сусiдству. Балакучi та самотнi, й у кожноi вдома свiй маленький песик. Франсуа на них справив вiдчутне враження. Одна, побачивши сенбернара, навiть за серце хапалася! Добре, що хоч лiкаря не довелося викликати. Тому вирiшили найняти когось iз мiгрантiв. Мiгранти завжди молодшi i роботи не бояться!

Авжеж, Сюзанн саме так i сказала тодi про мiгрантiв. Барбора, пригадавши ту розмову, всмiхнулася i трохи сповiльнила крок. Зупинилася бiля галявинки, на якiй уже кiлька разiв бачила групу, що займаеться йогою пiд керiвництвом мiнiатюрноi китаянки. Цього разу йогiв у парку Бут-Шомон не було. Мабуть, через дощ. Однак погода явно не заважала десяткам, якщо не сотням дiдусiв i бабусь вештатися алеями з собаками i без. Погода не заважала i десяткам молодих матусь штовхати поперед себе вiзочки з дитинчатами точно так само, як штовхала свiй Барбора.

«Може, i вони нiякi не матусi?!» – подумала вона.

І продовжила свiй шлях. Побачила лiворуч вiд алеi явно штучну гору над штучним озером. А на його поверхнi – море качок.

Сенбернар статечно йшов праворуч, немов охороняв вiзочок iз сплячою дитиною. Пес виявився настiльки слухняним i тямущим, що в якийсь момент Барбора i сама уявила себе господинею такого же великого та поступливого собаки, тiльки в майбутньому, коли у них буде своя квартира i свiй власний малюк!

Дощик посилився, i дiвчина мимоволi пришвидшила крок. Попрямувала до виходу з парку. Вже вийшовши за металеву огорожу, зупинилася. Будинки, що виходили до парку, вже засвiтили своi очi-вiкна. Вуличнi лiхтарi вiддзеркалювалися в мокрому асфальтi тротуарiв. І склянi дверi кав’ярнi на розi, вiдчиняючись i зачиняючись, бавилися зi свiтлом найближчого лiхтаря. До повернення малюка батькам залишалося близько години. До повернення собаки господарям – трохи менше. Можна буде спочатку вiддати собаку, а потiм i дитину. Малюк зараз прокинеться i зарюмсае. На цей випадок його вже чекае пляшечка з молочною сумiшшю.

Зайшовши до кав’ярнi, Барбора вiдразу ж подалася до столика бiля вiкна. Вiдсунула дерев’яний вiшак iз червоним плащем, що перепинив iй шлях, аби втиснути мiж ним i столом вiзочок. Сенбернар спокiйно лiг на пiдлогу. Бармен вийшов з-за стiйки.

– Мадам? – спитав вiн.

Дiвчина витягла з вух навушники i засунула iх у кишеню куртки до смартфона. Попросила коньяку i дуже вчасно кашлянула. Бармен схвально кивнув.

Малюк запхинькав. Немов вiдчув, що зараз його точно почують.

Довелося пiдняти дитину акуратно з вiзочка. Теплий синiй комбiнезончик, застебнутий на блискавку, приховував ii майже повнiстю. Дiвчина вийняла хлопчика з комбiнезона. Зазирнула в сонне розпашiле личко.

– Ну що, Валiде? Їсти хочеш? – спитала, вкладаючи його на колiнах так, аби головка лягла на внутрiшнiй вигин лiктя. Дала йому пляшечку iз сумiшшю.

Пригубила коньяку, принесеного барменом, i перший маленький ковточок нiби повернув ii, Барбору, собi самiй. Думки й уривки минулих розмов вiдсунулися на другий план. А на першому залишилася вона сама в теплiй i затишнiй кав’ярнi. Але ж тiльки-но iй було холодно та вогко. Тiльки-но вона вiдсувала вiшак iз червоним плащем, що належить, мабуть, жiнцi з короткою старомодною зачiскою, котра сидить через столик вiд неi. Перед жiнкою – келих вина i попiльничка. У руцi – цигарка. А хiба в европейських кав’ярнях можна димiти?! Барбора усмiхнулася, вiдчуваючи, як розслабилася вiд зовсiм дещицi коньяку. На жiнцi – червоний светр. А волосся, здаеться, пофарбоване. Сиве, пофарбоване в такий попелястий колiр, який немов пiдказуе, що воно пiд фарбою все одно сиве.

Бармен вибрався з-за стiйки до дверей, вiдчинив, впускаючи всередину ще один вiзочок! Його штовхала худенька кучерява чорнявка у фiолетовiй утепленiй куртцi з каптуром. Разом iз вiзочком i брюнеткою в кав’ярню забiгла брунатна такса, також одягнена в фiолетову тiлогрiйку на блискавцi. Тiлогрiйка була з того ж матерiалу, що i куртка господинi. Чорнявка озирнулася на всi боки, зупинивши свiй гостренький погляд на Барборi, а потiм, вiдсунувши з дороги два стiльця, пiдкотила свiй вiзочок до сусiднього з Барборою столика. Кивнула усмiхнено новiй сусiдцi, зняла курточку i, переступивши через сенбернара, повiсила ii на дерев’яний рiг вiшака. Залишилася у синiй вовнянiй кофтинi, застебнутiй на великi гудзики.

– Il fait froid,[15 - Щось зимно (франц.).] – сказала вона, ще раз усмiхнувшись.

– Pas Fran?ais, – Барбора розвела руками. – English!

– Холодно, – молода жiнка легко перейшла на англiйську. – Тут завжди взимку гидко, i дощ щодня!

Литовка кивнула.

Брюнетка весело гукнула щось бармену i той за хвилину принiс iй горнятко кави i склянку мiнералки з м’ятним сиропом. М’ятний аромат дотягнувся до носика Барбори i вона, немов захищаючись вiд нього, iнстинктивно пiдняла до рота келих iз коньяком.

– Ви з Англii? – спитала брюнетка, знову обернувшись до Барбори.

– Нi. З Литви. А ви?