Клаудiюс зi сумнiвом пiдняв погляд на ii волосся. Нiякоi зачiски, нiчого нового – просто волосся до плечей, та й усе. Все, як завжди.
– Навпаки, – пояснила Інгрида. – Мене фотографували кудлатою, а завтра зроблять зачiску i знову сфотографують. Ну, щоб двi фотографii на вiтринi: до i пiсля.
– Це добре, – абстрактно i сумно промовив Клаудiюс. – Так вони i жили…
– А що тебе не влаштовуе? – здивувалася Інгрида.
– Вiдсутнiсть родинного затишку, – зiзнався вiн.
– Мене також це не влаштовуе. Але все – в твоiх руках!
– Давай вип’емо чаю! – запропонував Клаудiюс.
– Давай! – погодилася Інгрида.
Вони тiльки зiбралися вийти з кiмнати, як вiдчинилися дверi сусiдiв, i парочка, розмовляючи на ходу угорською, зайшла на кухню.
– Хто не встиг, той запiзнився, – засмучено промовила Інгрида.
– Може, вони швидко? – Клаудiюс кинув на подругу пiдбадьорливий погляд. – Давай зачекаемо!
– Давай, – Інгрида кивнула.
Роздiл 24. Анiкщяй
До полудня радiо в машинi пообiцяло снiгопад, але ця обiцянка викликала в Ренати лише посмiшку. Небо над Анiкщяем свiтилося дивовижною блакиттю, дерева пiдступали до дороги i стояли нерухомо. Снiг виблискував так, що хотiлося залишити машину на узбiччi та пробiгтися по ньому, дослухаючись, як хрумтить його пiдмерзла i обвiтрена нижнiми вiтрами кiрка. А ще краще було б пробiгтися по снiгу удвох iз Вiтасом, узявшись за руки. Пробiгтися i вiдчути на щоках колючий i бадьорливий морозець! Але Вiтас приiде тiльки за кiлька днiв. У нього залишилися в Каунасi незавершенi справи, та й квартирантiв вiн знайшов примхливих. Вони йому цiлий список написали, що вiн мае ще в квартиру купити, щоб iм у нього вдома комфортно жилося!
Попереду з’явилися околицi Анiкщяя. Рената зменшила швидкiсть.
Два шпилi костелу Святого Матаса визирнули з-за будинкiв i дерев i знову зникли. Але сьогоднi в плани Ренати вiдвiдини храму не входили. Вона залишила машину на парковцi крамниць будматерiалiв, з-помiж яких дивним чином затесалася ветеринарна аптека.
– Доброго дня! – гукнула Рената, оглядаючись в цьому порожньому дивному квадратику, який так не був схожий на звичайну аптеку, хоча i касовий апарат, i заскленi вiтрини тут були.
Жiнка рокiв сорока, кучерява та круглолиця, в зеленому робочому халатi вийшла з пiдсобки. Вийшла i, не приховуючи подиву, витрiщилася на вiдвiдувачку.
Рената сама також на себе глянула – на куртку, на джинси, на чоботи, намагаючись збагнути здивування на обличчi працiвницi ветеринарноi аптеки.
– Вас, мабуть, дiдусь послав? – спитала жiнка i немов зрадiла власному припущенню, що змiнив вираз ii обличчя на спокiйний та умиротворений.
– Ви знаете мого дiдуся? – здивувалася Рената. – А! Може, вiн щось для собаки купував?
– У нас для собак нiчого немае, тiльки для бджiл! – заперечила жiнка в зеленому халатi.
– Бджiл у нас уже рокiв iз десять немае! – вiдвiдувачка стенула плечима. – Я хотiла у вас дещо спитати. До мене з Каунаса наречений переiжджае, вiн дипломований ветеринар i вже працював там у ветлiкарнi. Ви не знаете, де вiн може у нас роботу пошукати?
– До вас iз Каунаса переiжджае? В Анiкщяй? – Очi кучерявоi дами широко округлилися вiд подиву.
– А що? – не втямила ii реакцii Рената. – То ви не пiдкажете?
– Даруйте, бо зазвичай всi звiдси виiхати намагаються! Кому пощастить, той у Гамбург, а кому не дуже – то в Каунас! Але щоб сюди?! А ветлiкарнi у нас немае, найближча – в Паневежисi. Можете там дiзнатися!
– Та це далеко! – засмучено видихнула Рената.
– Набагато ближче, нiж Каунас, у будь-якому випадку. Менше шiстдесяти кiлометрiв!
Попрощалася Рената, вийшла на морозець.
«Сюрприз не вдаеться, – подумала вона. – А добре було б йому роботу пiдшукати! От би вiн зрадiв!»
Проiхалася в центр мiстечка на Баранаускаса, зайшла в кав’ярню, замовила чаю з облiпихою. Згадала, як показувала Вiтасу Музей янголiв i як вiн спочатку смiявся над усiма цими стоячими та пiдвiшеними окриленими фiгурками, поки не зупинився перед янголом-мандрiвником – дерев’яною статуеткою з двома валiзками в руках. Чимось цей янгол-мандрiвник зачепив його. Пiсля цього вiн уже й на iнших янголiв дивився не так саркастично та поблажливо. А пiсля музею вони прийшли сюди, в це кафе. І вона пила такий же облiпиховий чай, а Вiтас узяв кави. І пообiцяв показати iй Каунас i Музей чортiв. «Каунас подивлюся, а до дiдька не хочу!» – регочучи, сказала йому тодi Рената. Столик, за яким вони сидiли та розмовляли про Каунас, зараз зайняла пара пенсiонерiв. «Я теж нiколи туди не хотiв, але знаю, що чортiв там бiльше, нiж у вас янголiв! Навiть твiй дiд про це знае!» – знову пролунав в пам’ятi Ренати веселий голос Вiтаса. Гарно вони тодi погуляли i побалакали тут, в Анiкщяi! І зараз iй тут добре, хоча сьогоднi вона сама. Зате наступного разу вони приiдуть сюди удвох! Адже добре мати улюблену кав’ярню, улюблену кондитерську, улюблений хлiбний магазинчик, що завгодно, але улюблене. Щоб можна було тримати в пам’ятi нiби живу мапу рiдного мiстечка та знати, де, на якiй вулицi i в якому будинку для тебе завжди привiтно сяють вiкна, хоча ти там i не живеш!
«А може, з’iздити в Паневежис, знайти там ветлiкарню i дiзнатися, чи е для Вiтаса робота ветеринара? – подумала раптом Рената. – Автобусом туди годину iхати, не бiльше! Якщо б його взяли, я б вiдвозила його на автобус, а потiм забирала з автобуса додому! Все одно рано чи пiзно в Анiкщяi для мене робота знайдеться! І тодi буду щовечора приiжджати сюди i пити облiпиховий чай, поки його автобус не пiд’iде до автовокзалу!»
Дiвчина замрiяно поглянула у вiкно i побачила, як летять униз снiжинки – великi, пухнастi, легкi. Здалося, що на вулицi стало темнiше.
Посидiла ще з пiвгодини, допила помаранчевий ароматний чай. Вийшовши на порiг, зупинилася й зойкнула – з неба повалив справжнiй снiгопад! Не повiрила своiм очам, шморгнула кiлька разiв, накинула каптур на голову. Пiдiйшла до машини, а вона вже не червона, а бiла вiд снiгу. Хитнула здивовано головою i в кав’ярню повернулася перечекати. Їхати пiд таким снiгопадом не хотiлося! У неi ж таки не снiгохiд, а машинка на чотирьох маленьких колiщатах!
Повернулася за свiй столик i заради рiзноманiтностi попросила чорний чай iз медом. За вiкном продовжував валити снiг, й iнодi Ренатi здавалося, що його хтось прямо над вiкном лопатою вниз скидае. Бо деякi снiжинки немов збиралися разом i падали швидше за iнших через свою «дружню» важкiсть.
Роздiл 25. Париж
Паризьке метро заколисуе нiжно. У його звуках вiдсутнiй метал, вiдсутнiй нестерпний гул. Колеса у метро – гумовi. Потяг повертае м’яко, майже грайливо. То лiворуч, то праворуч. Немов постiйно об’iжджае якiсь пiдземнi перешкоди. І тiльки деякi вiдтинки пiдземки, немов зумисне для здивованого пробудження пасажирiв, котрi закуняли, зробленi прямими. Ось i вiдрiзок одинадцятоi лiнii вiд станцii «Бельвiль» i далi в бiк бульвару Периферiк прямий, як натягнута мiж двома стовпами линва для канатохiдця. Але задрiмалого Андрюса пряма пiдземна колiя пробудила. Залишилася позаду його станцiя «Жардан», залишилися позаду й наступнi станцii, i тiльки на кiнцевiй – «Мерi де Лiла» – вiн розплющив очi, здивувавшись, що потяг довго стоiть на мiсцi. Втома – i фiзична, й емоцiйна – не дозволила йому навiть на себе розсердитися. Вiн опустив погляд униз – саквояж, затиснутий мiж нiг, був на мiсцi. Торба, в якiй лежала його маленька «iнвестицiя» у професiю, нiкуди не подiлася. Нiхто ii не вкрав, хоча вiн уже не раз чув про те, як крадуть у метро речi у поснулих або п’яних пасажирiв.
Вийшов на платформу нетвердим кроком моряка, котрий ступив iз корабля на берег. Озирнувся. На протилежнiй платформi в такий же зелений потяг сiдали пасажири. Перейшов туди пiдземно-надрельсовим переходом. Устиг зайти в потяг i поставити саквояж на пiдлогу, як дверi вагона синхронно зачинилися.
«Годилося б сьогоднi випити», – подумав.
Мобiльник показав час – пiв на дев’яту.
– Цiкаво, а Барбi вже повечеряла, чи чекае на мене?
Потяг нарештi рушив. Андрюс дивився вгору на лiнiйну схему одинадцятоi лiнii. Ще чотири станцii, i вiн удома!
Вологий прохолодний вiтерець прочесав його волосся, провiв невидимою мокрою долонькою по обличчю. Легко став рiдним Бельвiль, тiшив то тут, то там яскравими вивiсками китайською й арабською мовами. Всi вiтрини свiтилися, хоча бiльшiсть крамничок уже були зачиненi. Бiля iнтернет-кафе, з яких можна було задешево телефонувати по всьому свiту, стояли представники паризького iнтернацiоналу: iндуси, африканцi, араби, в’етнамцi. Вони зазвичай займали весь тротуар, але, бачачи перехожих, завжди тиснулися до вiтрини, звiльняючи шлях.
«Цiкаво, кому вони телефонують? – подумав на ходу Андрюс, проходячи повз чергове iнтернет-кафе.
І раптом зупинився, глянув на вiтрину, на приклеенi до неi розцiнки телефонних розмов. Знайшов у довгому списку краiн рiдну Литву – двадцять центiв за хвилину!
– Зателефонувати можна? – спитав англiйською.
– Ок, номер три! – Хлопець-араб за прилавком, пiд склом якого були викладенi беушнi мобiльники та новенькi заряднi пристроi, кивнув на ряд телефонних кабiнок, схожих на старомоднi шафки для одягу.
Андрюс витягнув п’ять евро, простягнув хлопцевi.
– After,[17 - Потiм (англ.).] – сказав хлопець i махнув рукою в бiк кабiнок.
Довгi гудки, що долинали з трубки чорного стацiонарного телефону, здалися Андрюсовi чарiвною музикою. Вiн знав, що кожен довгий гудок вiдповiдае довгому дзвiнку телефонного апарата, що стоiть у його будинку, в будинку його батькiв. Навiть якщо там нiкого немае, це не страшно. Головне, що вiн змiг потривожити з вiдстанi двох-трьох тисяч кiлометрiв тишу його домiвки, змiг нагадати про себе речам i меблям, серед яких вiн ще недавно жив.
