Довгi гудки тривали, й Андрюс уже було намiрився покласти трубку на мiсце, як раптом знайомий до болю, захеканий голос крикнув йому у саме вухо: «Алло! Алло!»
– Мамо, привiт! – видихнув здивовано Андрюс. – Як ти?
– Андрюсе! Рiднесенький! Привiт! Я тiльки-тiльки зайшла! Ще й снiг iз чобiт не струсила. Чула крiзь дверi, як телефон дзеленчить, а ключ, як на зло, в сумцi загубився! У мене все гаразд! Ти краще скажи, як у вас?
– Чудово! Заробив сьогоднi сорок евро!
– Це в день?
– Так!
– Молодець! То це що, ти тисячу в мiсяць отримуеш?
– Нi, менше, – Андрюс посмiхнувся. – У мене поки що не щодня такий заробiток.
– Головне, що ти влаштувався! Як Барбора? Що вона робить?
– Нянею працюе. Бiльше за мене отримуе.
– Ну, слава богу, що у вас все добре!!! Я так переживала!
– Нi, у нас все чудово! Я нещодавно згадував, як ти мене в Паланзi на «голий пляж» водила!
– Знайшов, що згадувати! – засмiялася мама. – Всi про той час забули, а ти вирiшив згадати!
– Як у тебе з грiшми?
– Достатньо, не турбуйся! На пенсiю, звiсно, не розгуляешся, але я пiдробiток знайшла! Двiчi на тиждень консьержкою в новому будинку. У мене е своя кiмнатка, телевiзор!
– Ти телевiзор довго не дивись! Для очей шкiдливо! – жартома порадив Андрюс. – Вибач, менi час. Барбора вдома чекае!
– Привiт iй передай! Поцiлуй вiд мене! – попросила мама.
– Обов’язково!
Спонтанна телефонна розмова з мамою i розбудила Андрюса остаточно, i зiгрiла. Втома минулася. Залишилося вiдчуття якоiсь душевноi незручностi, але воно так просто не розвiеться. Його треба виговорити. Якщо Барбi ще не вечеряла, то вiн iй усе за вечерею i розповiсть. Бiльше ж йому тут нема з ким потеревенити!
Барбора лежала одягнена на лiжку поверх зеленоi ковдри i дивилася в стелю. Вона навiть не обернула голови, коли Андрюс увiйшов у квартиру.
Вiн роззувся, пiдiйшов, задивився на усмiхнений портрет кучерявоi африканки на стiнi.
– Ти втомилася?
– Ага, – видихнула вона.
– А я думав, ми вийдемо повечеряти. У китайцiв чи у в’етнамцiв. Або навiть у французiв? – Вiн показав двi синi двадцятиевровi банкноти i помахав ними над ii обличчям, швидше намагаючись оживити погляд дiвчини, «прилiплений» до стелi, нiж здивувати своiм сьогоднiшнiм заробiтком.
– Ого! – вона зиркнула на Андрюса. – Це ж скiльки ти годин кривлявся бiля каруселi?
– Не бiля каруселi, – вiдповiв вiн спокiйно. – Пам’ятаеш, ти менi казала про «ринок клоунiв» на рю де Севр? Хтось тобi про цей ринок розповiв. Так ось, нiякого ринку там, певна рiч, немае. Але е велика лiкарня i кав’ярня навпроти, в якiй сидять клоуни. Сидять i чекають, поки за ними не прийдуть батьки якоiсь хвороi дитини. І тi приходять i наймають клоуна! Якщо у батькiв е грошi i хворiй дитинi клоун сподобався, то у клоуна буде постiйний заробiток. Якщо не пощастить, то одноразовий.
– Ну i як? Тобi пощастило? – Барбора сiла на лiжку, обiйнявши своi зiгнутi колiна.
– Здаеться, так! Мене найняв один африканський дипломат. З Камеруна. У нього там син лiкуеться. Звати Поль. Йому рокiв тринадцять.
– А чим вiн хворiе?
Андрюс стенув плечима.
– Я не питав. Якось незручно. Я тiльки годинку в нього пробув. Смiеться, як здоровий. Англiйською шпарить, як рiдною. Татко теж. Сказав, що зайде за мною в кав’ярню завтра о п’ятiй!
– Сорок евро за годину?! – здивовано видихнула Барбора i сумно похитала головою.
– Нi, двадцять за годину. А що тут поганого? – не допетрав Андрюс.
– Поганого нiчого! Просто не вiриться. А скажи, – вона пильно дивилася йому в очi. – У цiй кав’ярнi сидять тiльки клоуни? – задумливий смуток на ii обличчi змiнився веселою цiкавiстю. – З носами, в яскравих костюмах i з надувними кульками?
– Нi, вони одягненi, як звичайнi люди, але у кожного iз собою сумка з костюмом i рiзним причандаллям. То що, пiдемо вечеряти? – знову спитав Андрюс.
Барбора пiднялася з лiжка.
Рю де ля Вiлетт завжди тягнула за собою вниз, у бiк площi Републiк. Ось i цього разу Андрюс i Барбора, вийшовши з чотириповерхового будинку, в якому винаймали помешкання, повернули праворуч i рушили вниз вулицею. Вологий прохолодний вiтерець дув iм в обличчя, вiн немов здiймався вгору цiею вуличкою, освiжаючи своiм дотиком усiх, хто йшов йому назустрiч.
– Може, сюди? – Барбора спинилася, дивлячись на вiдкритий лiванський ресторанчик на iншому боцi вулицi.
– Давай! – охоче погодився Андрюс.
Роздiл 26. Лондон
– Ну що? Пiшли? – прошепотiла Інгрида, вслухаючись.
Клаудiюс кинув погляд на темнi плями двох наплiчникiв, що лежали на пiдлозi пiд ногами.
– Ти все перевiрила? – перепитав вiн, озирнувшись на вiконце, за яким темнiла лондонська нiч. – Давай на секунду ввiмкнемо свiтло!
– Не треба. Я все перевiрила. У холодильнику у нас масло, сосиски. Гадаю, до вечора вона не здогадаеться, що ми втекли…
Вони крадькома покинули помешкання, пiднялися залiзною драбиною на рiвень вулицi й упевнено покрокували в бiк Ессекс-роуд. Коли вийшли на неi, повернули лiворуч. Побачивши скверик, сповiльнили крок i присiли на мокру лавку спочити.
– Я й не думала, що ти такий ревнивий! – Інгрида кинула на Клаудiюса допитливий погляд. – У Литвi ти таким не був!
– В Литвi не було причин.
– Як це не було причин?! Побачення раз на два тижнi! А ти не питав себе: з ким я можу в промiжки мiж нашими побаченнями зустрiчатися? Адже я могла i жити iз кимось разом, втiкаючи двiчi на мiсяць до тебе, а йому брехати, що iду до батькiв…
– Ну ти ж порядна… Ти б так не вчинила!
– А навiщо тодi ти поперся стежити за мною в перукарню? – Інгрида здивовано похитала головою.
