– Ну не платять просто так за двi фотографii п’ятдесят фунтiв, – видихнув Клаудiюс. – Я за тебе боявся. Цей придурок явно на тебе оком накинув!
– Не придурок, а Карстен, перукар! А чоловiки-перукарi завжди тонко вiдчувають красу. До речi, половина з них – голубi! Так що даремно хвилювався!
– Бач, ти навiть його iм’я знаеш, хоча ранiше казала, що не треба нi з ким тут знайомитися… А що я мав думати?! Вiн тебе стриг i фотографував… А потiм повiв годувати обiдом. Це нормально?
– Нормально, – Інгрида усмiхнулася. – Вiн же не додому до себе повiв, а в кафе! Та заспокойся ти! Теж менi – чистий i порядний! А хто щойно з квартири дременув, не заплативши за тиждень?
– Ну, ти даеш! – Клаудiюс обернувся до подруги. – Це ж твоя iдея!
– Ідея моя, але ти ж погодився! Якби ти був чистий i порядний, ти би твердо сказав: «Нi, ми так робити не будемо! Ми чеснi!» І ми зараз би спокiйно спали пiд теплою ковдрою…
– …у холоднiй кiмнатi, – додав Клаудiюс.
– Ось бачиш! Тепер у нас обох синдром гастарбайтера! Розбагатiемо, тодi й згадаемо про мораль i чеснiсть! До речi, там, куди ми сьогоднi поiдемо, нам нiкого не треба буде дурити! Там усе по-чесному! І навiть iнтернет безкоштовний.
– Так, iнтернет – це найважливiше! – гмикнув Клаудiюс. – Ти тiльки не сказала, куди ми iдемо, що там будемо робити i де будемо жити?
– Маеш помучитися! – голосок Інгриди став награно жалiсливим. – Я це мiсце знайшла, я й вирiшу, коли тобi все розповiсти! Хоча я краще тобi покажу. Коли приiдемо! Нам там треба бути до десятоi ранку!
Спалахнув монiтор мобiльника й висвiтлив блiде обличчя Клаудiюса.
– А зараз майже друга година ночi, – зiтхнув вiн.
– Тому ми так повiльно й iдемо! – теплi пальчики Інгриди провели по неголенiй щоцi Клаудiюса. – До десятоi ранку у тебе виросте справжня щетина! Але це нестрашно!
До шостоi ранку вони дочвалали, втомленi, до вокзалу Ватерлоо. Купили два квитки до Ішера i сiли в перший примiський потяг, що йшов на Гiлфорд. Залiзнi колеса гримiли, перериваючись на короткi зупинки. Повз них мелькали таблички з назвами станцiй: «Клепхем Джанкшн», «Вiмблдон», «Сербiтон». І ось, нарештi, пiсля пiвгодинноi дороги вони вийшли на мокру платформу станцii «Ішер». Вийшли й огледiлися.
– А тепер? – спитав позiхаючи Клаудiюс, виглядаючи мiсце, куди можна було б покласти наплiчник.
– Туди йти ще зарано. Треба зачекати.
Кiмнату очiкування на першiй платформi вiдкрив iндус-залiзничник, якраз коли вони пiдходили до дверей. Усмiхнувся. Побажав гарного дня.
– Ох, якби всi були такими! – вже опустивши наплiчник на пiдлогу i впавши в залiзне крiсло, мовив у спину залiзничнику Клаудiюс.
– Ти хочеш, щоб усi в Англii були iндусами? – всмiхнулася Інгрида.
– Угу, – Клаудiюс кивнув. – Хочу, щоб усi в Англii були ввiчливими iндусами-залiзничниками. Мене така Англiя цiлком влаштуе!
– Але тодi й тобi доведеться стати iндусом-залiзничником!
– Згоден!
– І що, додому потiм ти також iндусом повернешся? – фантазiя виганяла з голови Інгриди втому.
– Ми ж iз тобою обое повернемося: я – iндусом, а ти – iндускою!.. Спати хочеться…
– Ну спи, а я постережу твiй сон, – пожалiла бойфренда Інгрида i глянула на нього ласкаво. – У тебе i наплiчник важчий! Давай подрiмай! Я потiм тебе розбуджу!
І Клаудiюс, пригорнувшись головою до ii плеча, провалився в дрiмоту. Провалюючись, вiн чув ii подих, чув биття ii серця, що долинало крiзь плоть, крiзь шкiру, крiзь футболку, зелений светр i пухову китайську куртку.
Ритм ударiв ii серця був неспiшним i рiвним. І навiть якщо це було не ii серце, а його власне, то все одно цей ритм присипляв краще за будь-яку пiгулку.
Десь поруч зупинялися поiзди, бжикали автоматичнi дверi вагонiв, вiдчиняючись, i тут же гучно зсувалися, вдаряючись твердими гумовими кантами. Дрiбний стукiт квапливих пiдошов. Усе це не турбувало, не вiдволiкало, не будило. Тiльки коли водномить усе стихло, Клаудiюс розлiпив повiки, немов перевiряючи: чи не провалився вiн часом в iнший, безмовний i неживий свiт? Теплий запах волосся Інгриди його заспокоiв. Вона також дрiмала, сховавши чоло в його скроню. Акуратно, зберiгаючи нерухомiсть, Клаудiюс витягнув iз кишенi куртки мобiльний. Чверть на десяту. Незабаром зустрiч iз кимось, незабаром таемниця, яку так радiсно i врочисто зберiгала Інгрида, пiддражнюючи його, розкриеться. І вiн збагне, куди i навiщо вони приiхали. Але спочатку треба ii розбудити, потiм шукати дорогу, вулицю, будинок чи офiс…
– А ми в касi спитаемо, як туди пройти, – запропонувала Інгрида, коли вони покидали затишну кiмнату очiкування.
Бiля каси станцii нiкого не виявилося. Вiконце було зачинене.
Тому дорогу до записаноi в Інгриди адреси питали на заправцi.
– Ви пiшки? – здивувався китаець-заправник.
Клаудiюс кивнув. Китаець пояснив дорогу, при цьому кiлька разiв повторивши, що там легко заблукати, i що йти туди потрiбно буде не менше, нiж пiвгодини.
Узбiччям автодороги вони йшли одне за одним, вiдчуваючи i посилену важкiсть наплiчникiв, i накопичену з минулоi ночi втому. Повз них шипiли шинами по мокрому асфальту малолiтражки. На розвилцi зупинилися, пригадали маршрут, описаний китайцем. Повернули лiворуч. Хвилин через п’ять опинилися ще на однiй розвилцi. Праворуч i вгору на пагорб тягнулася вузька, в ширину однiеi машини, дорога, прикрашена табличкою «Grosvenor Drive».
– Ну от i наша вулиця! – зрадiла Інгрида. – Тепер треба знайти будинок номер три, i ми на мiсцi!
Ближче до вершини пагорба дорога роздвоiлася.
– «One Grosvenor Drive», – прочитав Клаудiюс на синiй табличцi, прикрiпленiй до двох приземкуватих стовпчикiв на краю правого вiдгалуження дороги.
– Чого це вони цифри лiтерами пишуть? – здивувався вiн уголос. Потiм озирнувся вусiбiч. – Тиха вулиця!
Звернувши на третiй розвилцi на бiчну дорiжку, Інгрида та Клаудiюс дiйшли до зачинених залiзних ворiт, за якими праворуч стояв симпатичний двоповерховий будиночок iз червоноi цегли з черепичним дахом, порослим плямами зеленого моху.
Інгрида, скинувши наплiчник, оглянула ворота та хвiртку. Знайшла перемовний пристрiй. Кiлька разiв безрезультатно натиснула на кнопку. Озирнулася розгублено.
– Здаеться, нас не чекають, – зауважив Клаудiюс.
Вони сiли пiд ворiтьми на рюкзаки.
– А хто нас тут мае зустрiчати? – обережно порушив мовчанку вiн.
– Може, ми просто зарано прийшли, – Інгрида знизала плечима. – Треба зачекати. Поспiшати все одно нiкуди.
– Це точно! – закивав Клаудiюс.
В ii голосi вiн вiдчув нервовi нотки й вирiшив бiльше нiчого не питати. Вона все спланувала, привезла його сюди. Нехай сама щось i пропонуе!
Вiн озирнувся на засипану листям алею за ворiтьми. Алея, обсаджена туями, повертала праворуч. Обабiч росли чагарники й iншi дерева, i в цьому вгадувався колишнiй парковий лад. Тiльки тепер цей парк здавався напiвдиким, покинутим. Та й «алейнi» туi стояли не струнко. Деякi з них вiдхилялися вiд загального ряду, iншi, навпаки, нахилялися вперед, зависали над дорiжкою.
– У тебе е план «Б»? – пiсля пiвгодинного мовчання стиха поцiкавився Клаудiюс.
Інгрида заперечно похитала головою. В ii очах зблиснули сльози.
І тут вона здригнулася, спрямувала погляд на дорiжку, якою вони сюди прийшли, в бiк, звiдки долинав усе голоснiше й голоснiше звук автомобiльного двигуна.
