Старенька, незвичного вигляду малолiтражка-унiверсал виринула з-за дерев i, пiд’iхавши до ворiт, зупинилася.
З машини вибрався схiдноi зовнiшностi чоловiк у довгому сiрому плащi. Не дивлячись на Інгриду з Клаудiюсом, обiйшов машину, вiдчинив одне з двох заднiх дверцят, узяв звiдти чорну шкiряну течку i парасольку. Звук цей видався Клаудiюсу схожим на ляскiт звичайних квартирних дверей. Вiн придивився й обiмлiв: задня половина кузова була дерев’яною… І вiкна заднього ряду нагадували звичайнi вiконечка старого литовського будиночка.
«Саморобка?» – подумав Клаудiюс.
А водiй незвичайноi машини зупинився перед ними.
– Ви – Інгрида? – спитав вiн iз аристократичною англiйською вимовою, що так не пасувала до його схiдного обличчя.
Інгрида пiднялася з наплiчника.
– Мое iм’я Ахмед, ви зi мною домовлялися телефоном, – продовжив вiн.
З чорного портфеля Ахмед витягнув маленьку сумочку, а з неi – низку ключiв. Спробувавши три з них, вiн iз четвертоi спроби вiдчинив замок хвiртки праворуч вiд ворiт i жестом поманив Клаудiюса й Інгриду зайти.
Дверi в двоповерховий будиночок iз червоноi цегли йому вдалося вiдкрити з другоi спроби. Вже у вузькому холi-коридорчику Клаудiюса щось насторожило. Застояне вологе повiтря викликало бажання чхнути, але вiн затиснув собi пальцями нiс i зачекав, поки це бажання щезло.
На пiдлозi прямо по центру коридорчика стояли майже новi чоловiчi капцi. Ахмед iх вiдсунув ногою пiд лiву стiну й пiшов уперед. Залишивши наплiчники пiд вiшаком, Інгрида та Клаудiюс пiшли за Ахмедом i опинилися в маленькiй кухнi, де акуратний дерев’яний столик був встановлений пiд таким же акуратним вiконцем. Дерев’яна лакована рама навернула думки Клаудiюса до машини, якою приiхав Ахмед.
А той витер столик губкою, взятою з краечка мийки. Поклав на стiл свiй портфель i витягнув звiдти синю пластикову коробку для документiв. Потiм витягнув тонкий ноутбук.
– Сiдайте! – кивнув вiн молодiй парi на стiльцi.
Клаудiюс напружився. Адже вiн досi не мав уявлення, куди вони приiхали i що iх тут чекало. Про що Інгрида за його спиною домовилася з цим Ахмедом? Що за документи лежать у синiй пластиковiй коробцi? Навiщо тут комп’ютер?
Ахмед же розклав ноут на столi, ввiмкнув. І зупинив свiй погляд на Клаудiюсовi.
– Я не знаю, який у вас досвiд роботи, – сказав вiн.
– Я… – почав було щось белькотiти Клаудiюс, захоплений зненацька.
– Гаразд! Розповiсте господаревi! Хвилиночку! – зупинив хлопця водiй незвичайноi машини. І втупився в монiтор свого срiблястого «Apple».
Над столиком зависла тиша, що тривала кiлька хвилин. Клаудiюс краечком ока спостерiгав, як Ахмед намагався з кимось з’еднатися по скайпу. Нарештi довгi тягучi гудки зазвучали в маленькiй кухнi. І кухня пiд «музику» скайпа здалася Клаудiюсу затишною та живою. Втомленi очi Інгриди також ожили. Вона пiдвела погляд на горiшнi полицi над масивною, зробленою пiд старовину, плитою. На них стояли старовиннi чайники та кавники зi старого мутного металу, мабуть, олова. Трохи нижче на iншiй полицi – три мiднi пательнi з довгими держаками.
– Пане Кравець, ви мене чуете? – вишуканою англiйською спитав когось Ахмед.
– Yes, yes, – вiдповiв якийсь Кравець.
– Ми вже у вас. Чи бажаете побалакати з економкою та садiвником, як я вiд вашого iменi пiдпишу з ними контракт?
– З випробувальним термiном? – уточнив iз сильним акцентом якийсь Кравець.
– Природно, пане Кравець.
– Гаразд, давайте iх сюди.
Ахмед розгорнув «Apple» екраном до молодоi пари. Перед ними виникло кругле обличчя бородатого чоловiка. Погляд втомлених очей пробiгся по обличчях Інгриди та Клаудiюса. Синюватi мiшки пiд очима цього Кравеця свiдчили або про безсонну нiч або про безсонне життя. Вiн пiднiс до рота сигарету, затягнувся i повiльно випустив дим убiк.
– Росiйську розумiете? – вiн уже перейшов на росiйську.
– Ну, трохи, – вiдповiв Клаудiюс.
– А багато й не треба! – заспокоiв Кравець. – Ви точно з Литви? Покажiть паспорти!
Інгрида витягнула обидва паспорти, розгорнула, по черзi показала скайповому спiврозмовнику.
– Чудово, – сказав вiн. – Мене недавно парочка бiлорусiв намагалася розвести – теж видавали себе за литовцiв. А я принципово слов’ян на роботу не наймаю! Зрозумiло?
Обое кивнули.
– Деталi вам пакистанець розповiсть. Зв’язок зi мною будете тримати по скайпу. Цей комп’ютер залишаеться у вас. Виходити на зв’язок будете щовечора о двадцять другiй нуль-нуль. Якщо я не вiдповiв – нiчого страшного! Але якщо ви не дзвоните – це привiд для розриву контракту. Хто з вас буде старшим?
Клаудiюс iз Інгридою здивовано перезирнулися.
– В якому сенсi? – обережно спитав хлопець.
– У сенсi вiдповiдальностi.
– Я, – рiшуче заявила Інгрида.
Клаудiюс iз полегшенням кивнув.
– Як звуть?
– Інгрида.
– Можна, я тебе буду називати Інгою, будемо економити букви та час. Отже, так. Головне: ви живете в цьому будиночку i вiдповiдаете за всю територiю та за садибу. Хоча все це пакистанець вам розповiсть. Вiн може приiжджати в будь-який час, щоби вас контролювати. Я за це йому грошi плачу. Всi обов’язки – в контрактi. Радий знайомству. Бувайте!
Пакистанець Ахмед розгорнув ноут екраном до себе. Вiдiмкнув. Закрив. Витягнув iз коробки файлик iз паперами.
– Ось контракт, – сказав вiн, простягнувши його Інгридi. – Можете прочитати, можете просто пiдписати, а я все усно розповiм. Так краще запам’ятаеться.
– Розкажiть, будь ласка, – попросила Інгрида.
Клаудiюс застиг. Його англiйська була слабшою, нiж у Інгриди, але Ахмед промовляв так чiтко й ясно, що Клаудiюсу здалося, нiби його знання мови миттево покращилося до приголомшливого рiвня.
Пакистанець пообiцяв показати основний будинок i пояснити, як його утримувати в чистотi та порядку. Як користуватися кредиткою, яку вiн також витягнув i вручив Інгридi разом iз конвертиком, в якому був папiрець iз пiн-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, вiн перевiв погляд на Клаудiюса. Розповiдь Ахмеда тривала хвилин iз двадцять, пiсля чого Інгрида пiдписалася пiд двома примiрниками контракту, а вже пiд ii пiдписом поставив свiй i Клаудiюс, помiтивши, однак, що в контрактi його iм’я та прiзвище були вiдсутнi.
Вони пройшлися алеею до великого триповерхового особняка. Пiднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед вiдчинив дверi з першоi спроби – ключ вiд них був бiльшим за iншi. Насамперед показав комору з усiляким начинням для прибирання будинку. Потiм провiв усiма поверхами. На третьому мiстилися до десятка просторих спалень, кожна – зi своiм особливим iнтер’ером. На другому поверсi – зала з камiном, бiблiотека, поеднана з бiльярдною, iдальня з подовженим овальним столом осiб на тридцять i також iз великим камiном. На всiх стiнах iдальнi висiли портрети статечних чоловiкiв у старовинних строях.
– А хто цей Кравець? – поцiкавився Клаудiюс.
– Власник садиби, – вiдповiв пакистанець.
– А чим вiн займаеться?
– Бiзнесом, – холодно вiдрубав Ахмед, даючи зрозумiти, що йому не подобаеться цiкавiсть щойно прийнятого на роботу садiвника. – Я маю ще дати вам ключi вiд службовоi машини та показати господарськi будiвлi…
