– А яка машина? – пожвавилася Інгрида.
– Зараз побачите! – спокiйно охолодив ii цiкавiсть пакистанець.
Звернувши за особняк i пройшовши алеею, висадженою хвилястою лiнiею, всi трое вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вiкна, дверi i двое в’iзних ворiт одноповерхового цегляного будинку, збудованого лiтерою «Г». Лiворуч трохи далi виднiлася вже знайома огорожа садиби i ще однi ворота.
В руках у Ахмеда знову задзвенiли ключi. Вiн вiдчинив дверi, i вони зайшли всередину.
– Отам, – показав вiн праворуч на блискучi сталевi дверi, набагато солiднiшi, нiж вхiднi, – вхiд у льох i морозильники. А нам – сюди!
Дверi з лiвого боку вiдчинилися з легким скрипом, i вони увiйшли в гараж, де Клаудiюс на свiй подив побачив таку ж вiнтажну машину, як i та, якою приiхав Ахмед. Вiдрiзнялася вона тiльки кольором – приемним свiтло-бiрюзовим. Може, саме через колiр дерев’янi деталi кузова здалися Клаудiюсу темнiшими, нiж на машинi пакистанця.
– А вона iздить? – спитала Інгрида.
Ахмеду iронiя в голосi дiвчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши мiсце вiдстороненiй байдужостi, з якою вiн проводив цю «екскурсiю» з самого початку.
– Їздить, i буде iздити, якщо ви не зламаете. А якщо зламаете – доведеться оплачувати ремонт, – холодно мовив вiн.
– А як вона називаеться? – зацiкавився Клаудiюс.
– «Моррiс Майнор Тревел».
– У вас теж така? – доброзичливо уточнив хлопець.
На смаглявому обличчi Ахмеда з’явилася ледь помiтна посмiшка.
– Так, – видихнув вiн. – Це одна з найкращих британських машин! Класика! Позаминулий господар садиби знався на автомобiлях. Останнi двое просто купували все, навiть не знаючи, що вони купують…
Ахмед витягнув iз портфеля прозорий пластиковий конверт iз ключами вiд машини i простягнув Клаудiюсу.
– Вiн не вмiе, це я кермую! – Інгрида простягнула руку й узяла конверт.
Ахмед трохи розчаровано глянув на хлопця.
Перед тим як iхати, Ахмед показав молодiй парi навiсну шафку з усiма ключами – вона висiла у коморi iхнього нового службового помешкання з гучною назвою «Gate House». Також Ахмед залишив свою вiзитiвку i копiю пiдписаного контракту.
Зачиняти хвiртку за пакистанцем вони вийшли вдвох. «Моррiс Майнор Тревел» Ахмеда голосно забурчав двигуном, рушив iз мiсця i плавно в’iхав у лiс, сховавшись за деревами за звертаючою праворуч асфальтною дорiжкою.
– Круто! – видихнув Клаудiюс, озираючись на всi боки й оглядаючи доступну поглядовi територiю, на якiй iм тепер треба було жити. Зупинив погляд на Інгридi. – Ну ти даеш! З тобою точно не пропадеш!
– Зi мною – нi, – усмiхнулася Інгрида. – А ось iз тобою – можна!
Роздiл 27. Земля Заксен
– У нас дуже хорошi дороги, – з жалем казав Кукутiсу кучерявий молодцюватий нiмець, котрий встиг уже розповiсти пiдiбраному по дорозi одноногому мандрiвниковi про те, що торiк добровiльно пiшов на пенсiю, щоб насолодитися плодами своеi аптекарськоi працi.
Нiмець був iз тих людей, котрi беруть попутникiв для спiлкування i при цьому жодних питань пасажирам не задають. Головне – розповiсти попутниковi про себе i про своi проблеми, якщо такi iснують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутiс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився i запропонував пiдвезти.
Спiдометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, i позаду iхали машини приблизно з такою ж швидкiстю. Автобан раз по раз повертав то лiворуч, то праворуч.
– Коли в краiнi багато хороших дорiг, люди рiдко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, – продовжив Карл пiсля короткоi паузи. – Всiм просто хочеться якнайшвидше кудись доiхати…
– Угу, – кивнув Кукутiс. – Але ж автобан зовсiм не прямий! Та й машини у вас, у Нiмеччинi, добрячi. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробiття серед автомеханiкiв!
Карл вiдiрвав на мить погляд вiд дороги i зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав iз хвилину, потiм знову кинув погляд на Кукутiса, але цього разу вже з посмiшкою на обличчi.
– Нi, автомеханiки у нас всi при дiлi! У нас же цими дорогами не тiльки нiмецькi машини iздять! І французьких повно, i корейських… А декотрi нiмцi зумисне росiйськi «Лади» купують!
– Навiщо? – здивувався Кукутiс.
Нiмець стенув плечима.
– Мабуть, вирiзнятися хочуть, – припустив вiн. І знову скосив цiкавий погляд на мандрiвника. – А ви, мабуть, не нiмець! Або не зовсiм нiмець! Нiмецька мова у вас якась цiкава!
– Так, – кивнув Кукутiс. – Я не зовсiм нiмець. Я iз Жемайтii.
– Жемайтiя? – повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. – Це краiна?
– Це земля. Поряд зi Схiдною Пруссiею.
– Схiдна Пруссiя?! А хiба вона ще iснуе?
– Це як подивитися! – вiдповiв Кукутiс. – Жемайтiя також нiби й е, а нiби й немае. Але для мене, для жемайтiйця, звiсно ж, е. Гадаю, що i Схiдна Пруссiя для схiдних пруссiв iснуе, а для iнших, може, й немае ii бiльше! А ви, часом, не схiдний прусс? Хоча навряд чи… Тодi б ви не сумнiвалися в ii iснуваннi!
– Я? Я нiмець, – промовив замислено Карл.
– Нiмець – це за документами, як я – литовець! А глибше, пiд нiмцем у вас хто?
– Пiд нiмцем у мене шваб. По матерi. А по батьковi… Батько з Балтii був, Штральзунд, Пенемюнде, потiм у Ростоцi рибу ловив.
Кукутiс замовк, задумався. Опустив потилицю на пiдголiвник зручного крiсла. Захотiлося подрiмати.
Водiй, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увiмкнув радiо. У дорожнiй шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспiвали, як зграйка солов’iв.
У Кукутiса кольнуло в серцi. Десь у районi Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло i заспокоiлося.
Отож думки Кукутiса не перейнялися сьогочасною географiею болю. Думки Кукутiса натомiсть стали малювати йому сон.
– Йонасе! – гукнула хлопчика мама.
– Вiтаутасе! – гукнула того ж хлопчика iнша мама.
– Роландасе! – гукнула його третя.
А вiн, трирiчний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят iз однiеi мами на iншу, i раптом за iхнiми спинами побачив ще одну маму, котра ще тiльки збиралася вигукнути його iм’я. Розгубленiсть змiнилася страхом, i хлопчик заплющив очi, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свiй власний! Я не Йонас, я не Роландас, я – Кукутiс!»
На губах дрiмливого попутника водiй помiтив посмiшку. І сам усмiхнувся, заздрячи пасажиру.
Роздiл 28. Анiкщяй
