На автовокзал Анiкщяя Рената приiхала за пiвгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виiхала з хутора заздалегiдь, аби не поспiшати на заснiженiй дорозi. Але «фiатик» подолав зимову гравiйку легше, нiж дiвчина очiкувала. Сам намацав колiю пiд снiгом i доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин iзранку проiхало, утрамбувавши снiг i позначивши край дороги. Далi вона iхала з тiею ж черепашачою швидкiстю, але набагато впевненiше. А коли припаркувалася, чай iз малинового листя в термосi все ще був гарячим. І дiвчина сидiла в машинi, пила чай iз металевоi накривки термоса i дивилася на автобус, що набирав охочих iхати в Утену, ближне мiстечко, що подекуди було бiльше схоже на справжне мiсто, нiж сам Анiкщяй, пишаючись найвищим у Литвi костелом. Але якщо залiзти на одну з його двох веж, то i дивитися особливо не було на що, крiм звивистоi «святоi» рiчки Швентоi.
Нарештi автобус на Утену поiхав, i пiсля п’ятихвилинного затишшя на автовокзалi та його платформах замiсть звичних маленьких автобусикiв до приземкуватого одноповерхового комплексу пiд’iхав бiлий «Неоплан».
Вiтас вийшов одним iз перших, а потiм, коли водiй вiдчинив нижне багажне вiддiлення, витягнув звiдти двi чималi валiзи i наплiчник.
Рената вже бiгла до нього. Вони поцiлувалися i тiльки потiм привiталися.
– Помiститься в твоему малюковi? – спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.
– Якщо всерединi не «чорнi скриньки», то якось прилаштуемо!
Валiзи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечi Ренатi, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплiчник i помiстився в багажник, зайнявши там майже все мiсце. Валiзи не без зусиль Рената з Вiтасом запхнули на задне сидiння.
– Це все? – перепитав, визирнувши на шум у коридорi, дiд Йонас.
– Нi, звiсно, нi! – заперечив Вiтас. – Це тiльки одяг i комп’ютер. Меблi я квартирантам залишив, а решту своiх речей мамi вiдвiз. Вона на дачi сама живе, а там мiсця досить!
– Отже, з переiздом! – Йонас закивав цiлком привiтно. – Вiдзначати будемо?
Вiтас запитально глянув на Ренату i тут же полiз у кишеню куртки, витягнув купюри – двiстi лiтiв, простягнув дiдовi.
– Це мiй внесок на утримання будинку! – сказав.
Старий Йонас усмiхнувся. Грошi взяв.
– Я думав, ти ще зеленець! – промовив. – А тепер бачу – дорослий i вiдповiдальний! Ну, якщо будете святкувати – кличте! У вас стiл бiльший за мiй!
Роззувшись i повiсивши куртки в коридорi на вiшаку, Рената i Вiтас занесли речi в кiмнату.
– Я тобi пiвшафи звiльнила, – вона кивнула на вiдчинену шафу з десятком вiльних дерев’яних «плiчок», що висiли на перекладинi.
Розiбравшись iз одягом, Вiтас став шукати мiсце для свого ноутбука.
– Можеш поки обiднiй стiл використовувати, – пiдказала Рената.
– Я згодом нормальний робочий столик куплю, – пообiцяв Вiтас, залишивши комп’ютер на кухнi. – Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твiй дiд начебто не проти!
– Певна рiч, я приготую! – пообiцяла Рената.
Поки вона поралась бiля плити, Вiтас увiмкнув комп’ютер i через модем залiз в iнтернет.
– Щось у тебе мережа погано ловиться! Повiльно! – поскаржився вiн.
– Тут треба мати терпiння, – Рената обернулася. – Тут усе погано «ловиться»! Я оце днями хотiла для тебе роботу знайти, але у нас е тiльки одна ветеринарна аптека, та й та для бджолярiв. А ветлiкарнi немае. Найближча в Паневежисi. Може, поiдемо дiзнаемося?
– Що дiзнаемося? – здивувався Вiтас. – А хто тобi сказав, що я хочу працювати у ветлiкарнi?
– Але ж працювати треба! – сказала дiвчина нiжно, щоб не мiг вiн вiдповiсти на ii слова рiзко. – Я ось собi також роботу шукаю.
– Не варто перейматися, – попросив ii Вiтас. – Якщо буде нормальний iнтернет, я собi i так роботу знайду. А iздити в iнше мiсто i сидiти там iз хворими собаками та кiшками з дев’ятоi до шостоi я не хочу!
Вечеряти зiбралися за овальним столом. До вареноi картоплi Рената нарiзала шинки, поставила солiння, на дошцi – початий квадрат чорного литовського хлiба, що не втратив нi свiжостi, нi аромату зi Святвечора. Налила в склянки компоту.
– А щось мiцнiше е? – спитав Вiтас сiдаючи.
– У дiда е, пiди запроси його, заодно i попроси, щоб вiн бальзам прихопив!
Вiтас повернувся зi старим Йонасом i з пляшкою подарованого старому минулого разу «Жальгiрiса». Рената поглянула на дiда весело – вiн зайшов у своему улюбленому сiрому костюмi, в старiй, але випрасуванiй зеленiй сорочцi з вертикальними синiми смужками, з темно-червоною краваткою. Строкатiсть сорочки та краватки порiвняно зi сiрiстю костюма немов пiдказували, що все всерединi Йонаса радiе, хоч вiн i намагаеться свою внутрiшню радiсть утримати в рамках певних консервативних правил.
– Ти чого так вирядився? – не втрималася внучка.
– Ну, як же? Твiй наречений у наш будинок переiхав! Хiба це не свято? До весiлля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть i не вiнчаються. А для мене це все одно, що на весiлля прийти! Якщо ви не проти!
– Я не проти, – заявив Вiтас. – Тодi й я причепурюся!
Вiн узяв iз шафи свiй костюм, сорочку i вийшов у спальню. Повернувся звiдти вже зовсiм iнший – схожий на успiшного адвоката – все з голочки i пiдкреслено дороге.
Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловiках, тодi пiдiйшла до шафи, вийняла найкращу сукню – темно-синю з червоними квiтами, черевички на високих пiдборах.
Картопля трохи охолола, але тепер вони сидiли справдi як на весiллi. Тiльки без гостей. Вiтас розлив у чарочки бальзам. Дiд Йонас витягнув i поклав поруч iз виделкою праворуч вiд своеi глиняноi миски окуляри з грубими лiнзами.
– Ну що, злагода та любов? – спитав вiн, пiднявши чарку.
Ренатi стало жарко. Якось дивно вона почувалася, нiби щось не так було цього вечора, нiби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дiвчина обернулася до Вiтаса, нiби чекаючи на допомогу, пiдтримку чи пiдказку. Вiтас не помiтив у ii поглядi неспокою. Дивився на ii вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неi, поцiлував. Пiдняв чарку, цокнувся з дiдом i простягнув ii Ренатi.
Весiльна атмосфера, яку дiд Йонас ще кiлька разiв спробував створити навколо вечерi, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крiзь сито. І звичайноi бесiди пiдтримувати iм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось свое думав, i це «свое» не ставало спiльним. Дiд Йонас, коли скiнчив говорити про весiлля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не iсть майже нiчого. Вiтас пообiцяв уранцi обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала i сказала, що з однiеi з його веж весь Анiкщяй побачити можна. Сказала, а потiм уявила собi вираз обличчя Вiтаса, якщо вiн нiчого цiкавого з висоти вежi в iхньому мiстечку не побачить. Тiльки Вiтас, здавалося, був усiм задоволений, на його щоках п’яний рум’янець вiд бальзаму запашiв. Сам вiн тiльки пiдтакував або показував свiй iнтерес до слiв дiда чи Ренати. Їв, пив. Може, i думав про щось, але дiлитися думками не поспiшав. Тiльки за чаем раптом згадав, що в його дiдуся на хуторi завжди мед був. Дiд був пасiчником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очi спалахнули.
– У мене також була пасiка, два десятки вуликiв. Вiд мого батька Вiтаса дiсталася. Тiльки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, i я не мiг за ними доглядати, а в окрузi тодi саме бджолина хвороба завелася…
– Так, бджоли – це клопiтно, – пiдтакнув Вiтас. – А вашого батька, отже, також Вiтасом звали?
– Так, як i тебе, – дiд усмiхнувся, забувши про давно загиблих бджiл. – Я син Вiтаса, i вашi дiти будуть дiтьми Вiтаса! Це добре!
У цей момент Вiтас зауважив, що очi у Ренати зовсiм не веселi i не радiснi.
– Ти втомилася? – стурбувався вiн.
Дiвчина кивнула.
– Ну, дякую! – старий Йонас пiднявся з-за столу, взяв своi окуляри. – Я також втомився, пiду вiдпочину!
Лiжко Ренати – старе, доволi широке – здалося Вiтасу вузьким i тiсним.
– Треба буде нове купити, – прошепотiв вiн, притулившись до ii теплого тiла.
– Ось заробиш i купиш! – прошепотiла вона у вiдповiдь.
– Зароблю i куплю! – пообiцяв Вiтас i припав до ii вуст.
