Найти гнiздечко з фенiксом отим,
Однаково для всiх нас дорогим».
Так говорив дiдусь благочестивий.
Сказав – i смiх пiднявся непочтивий.
Рiшмон, митець вiдомий глузувать,
Гукнув йому: «Даремно ви шукать
Надумали, угодниче шановний,
Прибувши в край веселий та грiховний,
Ту цяцьочку маленьку та легку,
Що так-от вам припала до смаку!
Як облягае вiйсько нас вороже,
Дiвоцтво тут нiтрохи не поможе.
По нього ви на землю прибули?
В раю скорiше б ви його найшли:
Свiчок церковних е не бiльше в Римi,
Як чистих дiв мiж вашими святими.
А Францiя – i думати шкода!
Вiд них тут не зосталося й слiда!
Про це давно подбали капiтани,
Стрiльцi та принци, мiй ласкавий пане, —
І грiшний наш, хоч i прекрасний свiт
Бастардiв бiльше мае, нiж сирiт.
Святий Денисе, отче наш i брате,
Незайманиць деiнде слiд шукати!»
Вiд слiв таких святий почервонiв,
На промiнь свiй iзнову верхи сiв,
Немов коня, потис його ногами, —
І лине геть небесними шляхами
По iграшку, дорожчу з-мiж усiх
Для грiшникiв, а також для святих.
Тож поки вiн сюди й туди лiтае,
Бажаю вам, шановнi читачi,
Найти для втiхи любоi вночi
Той скарб, якого пильно вiн шукае.
Пiсня друга
Жанна, дiставши зброю вiд святого Дениса, рушае до Карла VII в Тур; що вчинила вона по дорозi i як дiстала свiдоцтво про дiвочу чистоту.
Щасливий, хто зрива вiнок дiвочий!
Це любий скарб; та серце полонить,
До себе милi привернути очi, —
Ось найдорожча i найкраща мить!
Навiщо рвати квiтку самохiть?
Нехай любов ii даруе вiльно.
Тлумачники нам зiпсували сильно
Прекрасний текст; як звiритись на них,
То кожна радiсть – непрощенний грiх.
Ладен за те я книгу iм зложити;
Я там навчу, як слiд людинi жити,
Я доведу, що тiшитися нам
Наказуе закон природи сам.
У цiм трудi, ясноi вартий слави,
Святий Денис пiдмогу дасть менi:
Недарма ж я про нього склав пiснi.
Тимчасом, мiй читальнику ласкавий,
Вернiмось до його святоi справи.
В Шампанi, де простягся ряд стовпiв
,
Оздоблених пташками гербовими,
На знак, що Лотарiнгiя за ними,
Був городок, як сотнi городкiв;
Та не умре iм’я його довiку,
Бо жертву вiн прекрасну i велику
Для Францii та короля зложив.
Про Домремi озвуся я хвалою, —
Хай з уст в уста iде вона луною!
О Домремi! Серед твоiх долин
Нема нi персикiв, анi цитрин,
Нi золота, нi чистих вин шипучих, —
Та Жанну ти родив для дiл могучих
.
Кюре, що всюди, де лише бував,
Свое насiння щедро розсiвав, —
Колись чернець, – охочий до осанни,
А також i до чарки та до панни —
Такий був батько героiнi Жанни.
Стан покоiвки, круглий та гладкий, —
Ось форма, що ii отець святий
Обрав, щоб вилити це дивне диво.
В шiстнадцять лiт, моторну та вродливу,
До корчми Жанну вiддали служить:
Їй конi там доручено глядiть.
Рiшуча, горда, чесна у звичаi,
Вона очима, як зiрками, сяе;
Зубiв, як перлiв, тридцять два блищить,
Скрашаючи рожевого iй рота,
І вся ii струнка, мiцна iстота
Серця такою свiжiстю п’янить,
Аж цiлувати всiх бере охота.
Хоч перса й темнi, а зате твердi,
Знадливi й для поважного суддi,
І для священика й для капiтана.
В’юнка, весела, дужа та рум’яна,
