Вiн двi сови запрiг у колiсницю
I лине, щоб приспати голубицю.
До Жанни вiн, скрадаючись, iде,
I чорний мак на груди iй кладе,
І, знаючись на дiлi чародiйнiм,
В уста iй дише подихом сновiйним.
Так, люди кажуть, i чернець Жiрар
Невинну висповiдуючи дiву,
Із грiшних уст наслав на неi чар
І розбудив у нiй чортицю хтиву.
Тимчасом два гарячi джигуни,
Позичивши завзяття в сатани,
Стягли рядно, що Жанна ним укрита.
Вже костi кинуто на лоно iй,
Щоб вирiшить, кому в розвазi тiй
Судила доля перший крок зробити.
Тож перша Грiбурдоновi черга, —
І ворожбит розпалений плига
На Жанну… О святоi волi диво!
Прибув Денис – прокинулася Дiва.
Не зносять грiшнi сяева святих!
Зальотники, скотившися до нiг
Денисовi, що так заскочив iх,
Тiкають у розкритi навстiж дверi.
Отак у дiм, присвячений Венерi,
Зненацька завiтае полiцай:
Молодики, покинувши свiй рай,
Пiвголi, з вiкон, iз дверей, з балконiв
Плигають вiд служителя законiв,
Рятуються, наляканi украй.
Денис лагiдно Жанну утiшае,
Що вiд образи дикоi ридае,
І каже iй: «Обранко сил святих,
Бог королiв правицею твоею,
Яка нiколи не впадала в грiх,
Прогнати хоче бриттiв навiсних
I врятувати Францii лiлею.
Вiн може обернути, пресвятий,
У кедр лiванський очерет хисткий,
Моря вiн сушить, потряса долини
І свiт новий пiдносить над руiни.
Де ступиш ти – там залунае грiм,
I перемоги над чолом твоiм
Устане ангел огняний, крилатий,
I в славi вiчнiй будеш ти сiяти.
Іди ж, смиренну долю цю покинь,
Стань мiж героiв, стань мiж героiнь!»
На мову цю гучну i патетичну,
Утiшницьку та ще й теологiчну
У Жанни рот розкрився мимохiть:
Нi слова не далось iй зрозумiть.
Та благодать, прийшовши на пiдмогу,
До розумiння свiтить iй дорогу, —
І спалахнули в серця глибинi
Святих, високих поривiв огнi.
Вона уже – не наймичка вiднинi,
I iй до серця титул героiнi.
Так мiщанин i простий, i плохий,
Що скарб йому зоставив багатiй,
Халупу замiняе на палати,
З покiрливого робиться пихатий,
Вельможам гордим рiвня вiн тепер
I зве його простолюд: монсеньер.
Так гарна дiвчина, яку природа
Створила для гаремiв затишних
Чи для театрiв пишно-голосних,
А рiдна мати, скромна й тихохода,
Готова б повiнчати iз шевцем,
Коли з Амура ласки осяйноi
Опиниться нараз пiд королем, —
Уже й ходою ходить не такою,
І згорда поглядае навкруги,
I голос повен владного спокою,
А думи – королiвськоi ваги.
Лаштуючись до подвигу свойого,
Звичайно, з церкви почали дорогу
Денис i Жанна. Там при вiвтарi
(Усяке б здивувалося з такого!)
Упав з небес, яснiший вiд зорi,
Вояцький найдорожчий обладунок.
Архангел то Михайло надiслав
З небесних арсеналiв подарунок:
З шоломом там Дебориним сiяв
Той цвях, що смерть Сiзарi вготував;
Там камiнь був, що iз пращi Давида
Попав у Голiафа-лиховида,
Та щелепа, которою Самсон,
Як мила продала його в полон,
Лупив без жалю юнака i дiда;
Там меч Юдiти полум’ям горiв,
Який вона в коханця устромила —
I вельми Господевi догодила,
Його священний втiлюючи гнiв.
З такоi ласки Божоi щаслива,
