Нетерпіння серця

І раптом я наказую: «Сті-і-ій! Ри-ис-сю!» Усі разом здивовано натягують повіддя. Увесь взвод, різко – ніби автомобіль – пригальмувавши, переходить на важкий алюр. Трохи спантеличено вони скоса поглядають на мене, адже зазвичай – вони мене добре знають, а також мою неприборкану пристрасть до верхової їзди – ми скачемо луками учвал аж до самого навчального плацу. Але цього разу немов чужа рука рвонула мої поводи – я раптово щось згадав. Мабуть, я несвідомо побачив на горизонті білий квадрат огорожі маєтку, дерева парку, башту, і мене вразило, ніби кулею: «Можливо, хтось дивиться на тебе звідти? Хтось, кого ти образив своєю любов’ю до танців, а тепер знову ображаєш пристрастю до їзди верхи? Хтось зі скутими паралічем ногами, кому, напевне, заздрісно дивитися, як ти птахом летиш полями?» Так чи інакше, але я раптово засоромився цієї гонитви, такої здорової, нестримної та п’янкої, засоромився цієї відвертої фізичної радості, немов якогось незаслуженого привілею. Розчаровано, повільною важкою риссю трюхикають позаду мої хлопці. Даремно очікують вони – я відчуваю це спиною – на наказ, котрий поверне їм колишнє піднесення.

Щоправда, у ту саму мить, коли мене охоплює це дивне заціпеніння, я усвідомлюю, що подібне самокатування дурне й марне. Я знаю, що немає жодного сенсу в тому, щоб позбавляти себе задоволення через те, що інші його позбавлені, відмовлятися від щастя тому, що хтось інший нещасливий. Я знаю, що в ту хвилину, коли ми сміємося над банальними жартами, у когось виривається передсмертний хрип, що за тисячами вікон ховаються злидні та голодують люди, що існують лікарні, каменярні та вугільні копальні, що на фабриках, у конторах, у в’язницях незліченна кількість людей постійно тягне лямку підневільної праці, і жодному зі знедолених не полегшає, якщо хтось інший почне безцільно страждати. Варто лише (це мені зрозуміло) на мить уявити усі нещастя на цій землі, і ти втратиш сон, а сміх застрягне в горлі. Але не вигадані, не уявні страждання тривожать і журять душу – насправді вразити її може лише те, що вона сама бачила своїм співчутливим оком. У розпалі гонитви близько й осяжно постало переді мною, ніби видіння, бліде, скривлене обличчя Едіт, те, як вона шкутильгає кімнатою на милицях, і тут-таки мені вчувся їхній стукіт і грюкіт разом із дзенькотом і скрипом прихованих пристроїв на її гомілках. Тоді від страху, несвідомо, не обдумуючи, я натяг повіддя. Я повторював собі: «Кому стало краще від того, що ти із захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочікуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч із сумлінням; у мене не вистачає духу і далі вільно та природно насолоджуватися радісним відчуттям бадьорості та здоров’я. Млявою, повільною риссю дістаємося ми до lisiére,[10] крізь яке дорога веде до навчального плацу; і лише коли маєток ховається з виду, я отямлююсь і кажу собі: «Що за дурня! Викинь із голови ці дурні сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»

Із цього несподіваного ривка повіддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруєння співчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне відчуття – приблизно так, як захворівши, прокидаєшся з важкою головою, – що зі мною щось сталося чи стається. До цього часу я бездумно жив у своєму обмеженому маленькому світі. Я переймався лише тим, що здавалося важливим і цікавим моїм товаришам та моїм начальникам, але ніколи ні про кого не хвилювався, так само, як не хвилювалися і про мене. Я не знав справжніх душевних потрясінь. Стосунки з сім’єю були налагоджені, професія та кар’єра окреслені та регламентовані, і така відсутність відповідальності (я зрозумів це лише зараз) зробила моє серце легковажним. І ось несподівано щось трапилося, щось сталося зі мною, щоправда, ніби нічого такого значного, що проявлялося б зовні. А проте від того гнівного погляду ображеної дівчини, в якому я пізнав невідому мені досі глибину людського страждання, ніби гребля впала в душі, і назовні ринув нестримний потік палкого співчуття, що викликало легку лихоманку, котра для мене самого залишилася незрозумілою, як для будь-якого хворого є незрозумілою його хвороба. Спочатку я лише зрозумів, що перейшов межу замкнутого кола, де моє колишнє життя протікало легко і просто, й увійшов у сферу, яка, як усе нове, хвилювала і тривожила; вперше переді мною розкрилася безодня почуттів. Незбагненно, але мене вабило кинутися в неї і звідати до кінця. Водночас інстинкт застерігав мене, що піддаватися такому зухвалому потягу небезпечно. Він закликав: «Досить! Ти вже вибачився. Ти залагодив цю дурну історію». Але інший голос мені нашіптував: «Сходи туди! Відчуй ще раз цей дрож, що пробирає по спині, ці мурашки по шкірі від страху та напруженого очікування!» І знову застереження: «Облиш. Не нав’язуйся, не вплутуйся! Ти – юний простодушний хлопець, не витримаєш такого випробування і наробиш ще більше дурниць, ніж уперше».

Несподівано все вирішилося без мого втручання: через два дні я отримав листа від Кекешфальви, в якому він запитував, чи не бажаю я пообідати у них у неділю. Цього разу будуть лише чоловіки, і, до речі, підполковник фон Ф. з військового міністерства, про якого він вже мені говорив; звісно, його донька та Ілона будуть дуже раді мене побачити. Не соромлюся зізнатися, що я, сором’язливий хлопець, дуже пишався цим запрошенням. Отже, мене не забули, а згадка про прихід підполковника фон Ф., здавалося, навіть значила, що Кекешфальва (я одразу зрозумів, що з почуття вдячності) бажає тактовно посприяти моїй службі.

І дійсно, мені не довелося пожалкувати про те, що я одразу ж прийняв запрошення. Це був справді приємний вечір, і мені, молодому офіцеру (до якого, чесно кажучи, і в полку нікому не було діла), здавалося, що всі ці літні поважні пани виказують мені зовсім незвичну сердечність, – напевне, Кекешфальва завчасно звернув їхню увагу на мене. Вперше за моє життя старший офіцер розмовляв зі мною без належної йому за рангом зарозумілості. Він запитував, чи подобається мені в полку, як справи з моїм просуванням службою, запропонував звертатися до нього, коли я буду у Відні або якщо мені щось знадобиться. Нотаріус, веселий лисий чоловік із добродушним обличчям, сяючим і круглим, як місяць, також запрошував до себе в гості. Директор цукрового заводу знай заговорював до мене. Яким несхожим було все це на розмови в нашому офіцерському клубі, де я повинен був покірно погоджуватися з будь-якою думкою начальника! Швидше, ніж я очікував, з’явилася приємна впевненість у собі, і вже за півгодини я абсолютно невимушено брав участь у загальній бесіді.

Знову два лакеї подавали до столу страви, про які я чув лише з чуток, або коли багаті товариші хизуючись розповідали про них: чудову ікру, охолоджену на льоду (я куштував її вперше), паштет із козулі, фазанів і знову й знову вина, від яких стає на душі легко та радісно. Я розумію, що нерозумно захоплюватися подібними речами, але навіщо приховувати? Молодий нерозбещений офіцерчик, я прямо з дитячим марнославством насолоджувався тим, що бенкетував за одним столом із такими поважними чоловіками. Чорт забирай, думав я раз по раз, чорт забирай, подивився б на мене зараз Ваврушка і той блідий зачуханець – доброволець, який постійно вихваляється, як вони розкішно пообідали в Захера у Відні! Побувати б їм хоч раз у такому домі – ото б вони роти пороззявляли! Якби вони бачили, ці заздрісники, як невимушено я поводжуся тут, якби вони чули, як підполковник з військового міністерства виголошує тост за моє здоров’я, і як по-дружньому я дискутую з директором цукрового заводу, а він цілком серйозно говорить: «Я просто вражений вашою обізнаністю!»

Каву подають у будуарі; у великих келихах з’являється охолоджений на льоду коньяк, за ним цілий калейдоскоп лікерів і, звісно, чудові товсті сигари з розкішними кільцями. Під час бесіди Кекешфальва нахиляється до мене і тактовно запитує, чи бажаю я зіграти з ними партію в карти, чи, краще, порозмовляю з дамами. «Звичайно, друге», – відповідаю я поспіхом; відважитися на робер з підполковником з військового міністерства доволі ризиковано. Виграєш – він, напевне, розсердиться, а програєш – прощавай, місячна платня! До того ж, згадую я, в гаманці у мене щонайбільше двадцять крон…

І ось, доки в сусідній кімнаті розкладають ломберний столик, я підсідаю до дівчат, і дивно – чи то вино, чи гарний настрій переміняє все навкруги? – сьогодні вони обидві видаються мені надзвичайно милими. Едіт має не такий блідий вигляд, не така хворобливо-жовта, як минулого разу – можливо, вона трішки нарум’янилася для гостей, або ж дійсно її щоки порозовішали від пожвавлення; так чи інакше, але сьогодні не видно нервово тремтливих ліній навколо її рота і мимовільного сіпання брів. Вона в довгій рожевій сукні; ні хутро, ні покривало не приховують її фізичної вади, а проте я, всі ми в чудовому настрої і не думаємо про «це». А Ілона, я підозрюю, навіть трохи сп’яніла: її очі так і виблискують, а коли вона сміється, відкинувши назад гарні пишні плечі, я відсуваюся, щоб не піддатися спокусі торкнутися – ніби ненароком – її оголених рук…

Чудовий коньяк розливається по жилах приємним теплом, товста сигара, дим від якої ніжно лоскоче ніздрі, дві гарненькі жваві дівчини поруч із тобою – та після такого бенкету навіть найбільший телепень почне заливатися соловейком; а до слова, я і так непоганий оповідач, якщо тільки не нападе моя проклята сором’язливість. Але сьогодні я в чудовій формі і розмовляю зі справжнім натхненням. Звісно, все, про що я розповідаю їм, – всього лише маленькі курйози; наприклад такий, як стався минулого тижня з полковником. Ще до закриття пошти він хотів відправити термінового листа віденським експресом і, викликавши одного улана, такого собі гуцульського селюка, суворо наказав йому негайно відправити у Відень цей лист. Цей дурисвіт прожогом кидається в конюшню, сідлає свого коня, виїжджає на шосе і чвалом несеться прямісінько у Відень! Якби не зателефонували в сусідній гарнізон, цей дурило дійсно скакав би вісімнадцять годин поспіль. Отож я – чесне слово! – не обтяжую ні себе, ні своїх слухачок глибокодумними розмовами, це лише анекдоти, плоди казармової дотепності багатьох поколінь, але вони – я й сам дивуюся – безкінечно тішать дівчат, обидві сміються без упину. Сміх Едіт звучить особливо легко, і хоча високі сріблясті ноти інколи переходять у пронизливий дискант, радість, безсумнівно, ллється із самої глибини її єства, і вже шкіра на щоках, тонка й прозора, ніби порцеляна, набуває все живішого відтінку, відблиск здоров’я і навіть краси осяює її обличчя, а її сірі очі, зазвичай холодні і трохи колючі, виблискують дитячою радістю. Приємно дивитися на неї у ці хвилини: коли вона забуває про своє скуте тіло, – її рухи та жести стають вільнішими і природнішими; вона невимушено відкидається на спинку крісла, сміється, п’є вино, притягує до себе Ілону та обіймає її за плечі; вони обидві справді щиро тішаться моїми теревенями. Успіх завжди окрилює оповідача: на думку мені спадає ціла купа давно забутих історій. Завжди сором’язливий та боязкий, я раптом відкриваю в собі зовсім нову сміливість: смішу їх і сам сміюся разом з ними. Немов пустотливі діти, веселимося ми троє в своєму куточку.

Я безупинно жартую, і, здається, мене зовсім захопило наше маленьке веселе коло, але разом з тим я – напівусвідомлено, напівсвідомо – відчуваю на собі чийсь погляд. Він іде від скелець окулярів, проходить над ломберним столиком, він теплий і щасливий – погляд, від якого ще дужче посилюється моє власне відчуття щастя. Потай (я думаю, він соромиться присутніх) старий час від часу поглядає поверх карт у наш бік і мимохідь, коли я зустрічаюся з ним поглядами, схвально киває мені. В ту мить я помічаю, що обличчя його сяє, ніби в людини, яка слухає музику.

Так продовжується майже до півночі; наші розмови не зупиняються ні на мить. Знову подають щось смачне, якісь чудові сендвічі; дивно, але не я один кидаюся на них з апетитом. Дівчата теж уминають за обидві щоки і п’ють чудовий, міцний чорний старий англійський портвейн – чарка за чаркою! Але зрештою треба прощатися. Як старому другу, доброму вірному товаришу, тиснуть мені руку Едіт та Ілона. Звісно, я мушу пообіцяти, що скоро знову прийду – завтра або, у крайньому разі, післязавтра. Потім разом із трьома іншими гостями я виходжу в хол. Автомобіль відвезе нас по домівках. Доки слуга допомагає одягтися підполковнику, я сам беру свою шинелю. Раптом відчуваю, що хтось намагається допомогти мені одягтися – це пан фон Кекешфальва; я злякано відсахнувся: як можу я, молодий та зелений, дозволити, щоб мені прислуговувала літня людина! Але він підходить ближче і зовсім зніяковіло шепоче:

– Пане лейтенанте! Ах, пане лейтенанте, ви не знаєте… Ви навіть не уявляєте, яке це для мене щастя – знову чути, як сміється моя дівчинка, по-справжньому сміється. Адже у неї мало радощів у житті. А сьогодні вона була майже такою, як раніше, коли…

У цю мить до нас підходить підполковник.

– То йдемо? – дружньо усміхається він мені.

Звісно, Кекешфальва не наважується продовжувати в його присутності, але я відчуваю, як старий ніяково торкається мого рукава, дуже-дуже легко та сором’язливо проводить по ньому – так пестять дитину чи жінку. Безмежна ніжність і вдячність приховуються у стриманості цього боязкого руху: в ньому стільки щастя і стільки розпачу, що я почуваюся глибоко розчуленим, і коли, дотримуючись правил субординації, я спускаюся з підполковником сходами до автомобіля, мені доводиться опанувати себе, щоб ніхто не помітив мого сум’яття.

Того вечора я не одразу ліг спати: надто схвильований я був; здавалося б, який незначний привід – нічого ж не трапилося, лише старий лагідно погладив мій рукав – але стриманого жесту щирої вдячності було достатньо, щоб виповнити і переповнити моє серце. В цьому доторкові, що мене так вразив, я вгадав щиру ніжність, таку пристрасну і разом з тим таку невинну, якої ніколи не зустрічав навіть у жінці. Вперше за життя я переконався, що комусь на цій землі допоміг; і мій подив був безмежним: мені, молодому чоловікові, скромному, пересічному офіцеру, дана така сила – зробити когось щасливим!

Можливо, щоб пояснити собі те піднесення, яке мене охопило після цього несподіваного відкриття, я повинен згадати, що з дитячих літ ніщо мене так не пригнічувало, як усвідомлення своєї незначущості: я зайва, нікому не цікава людина, і всім байдуже до мене. В кадетському корпусі, у військовому училищі я завжди належав до посередніх, нічим не визначних учнів, ніколи не був в улюбленцях або привілейованою особою; так само було і в полку. Тож я був твердо переконаний, що, коли раптом щезну – наприклад, впаду з коня і зламаю собі шию, – товариші скажуть щось таке: «Шкода його!» або «Нещасний Гофміллер!» – але вже за місяць жоден з них і не згадає про втрату. На моє місце призначать когось іншого, той хтось сяде на мого коня, і цей «інший» нестиме службу так само добре чи так само погано, як ніс її я. Так само, як з товаришами, виходило і з дівчатами, котрі були в мене в попередніх двох гарнізонах, – в Ярославиці з асистенткою зубного лікаря і в Вінер-Нойштадті з маленькою швачкою. Ми разом гуляли, а коли в Аннерль бував вихідний, вона приходила до мене; на день народження я подарував їй низку коралів, ми обмінялися звичними у таких випадках ніжними словами і, треба думати, говорили щиро. Проте, коли мене перевели на інше місце, ми обоє швидко втішилися; перші три місяці, як годиться, ми листувалися, а потім знайшли собі інших; відмінність була лише в тому, що в пориві ніжності тепер вона шепотіла не «Тоні», а «Фердль». Що минулося, те забулося. Але ще жодного разу за мої двадцять п’ять років мене не захоплювало сильне, пристрасне почуття, та й сам я, по суті, хотів від життя лише одного: справно нести службу і жодним чином не справляти поганого враження на оточення.

Але ось сталося несподіване: в мені прокинулася цікавість і я з подивом дивився на себе. Як же це так? Виходить, я, посередній молодик, теж маю владу над людьми? Я, у котрого немає і п’ятдесяти крон за душею, здатен подарувати багатію більше щастя, ніж усі його друзі? Я, лейтенант Гофміллер, зміг комусь допомогти, когось втішити? Невже тільки тому, що я один чи два вечори посидів і поговорив з хворою пригніченою дівчиною, її очі заблищали, на обличчі заграло життя, а смутний дім повеселішав завдяки моїй присутності?

Від хвилювання я так швидко йду темними провулками, що мені стає жарко. Хочеться відкрити шинелю – в грудях серцю замало місця, бо перший подив раптово змінюється іншим, новим, ще п’янкішим. Мене вразило те, як легко, як неймовірно легко було завоювати прихильність ледь знайомих людей. Зрештою, що я зробив такого особливого? Я виказав трохи співчуття, побув у будинку Кекешфальвів два вечори – два веселих, радісних, чудових вечори, – і цього виявилося досить. Але в такому разі – до чого ж безглуздо день у день весь свій вільний час стирчати в кафе, до знемоги граючи в карти з нудними товаришами чи швендяти по бульвару! Ні, вже досить – бездумно гаяти час! Все швидше крокуючи крізь ніжну літню ніч, я зі справжньою пристрастю молодої людини, яка раптом прокинулася до життя, обіцяю собі: відтепер я зміню своє життя! Рідше ходитиму в кафе, кину дурний тарок та більярд, рішуче покінчу з ідіотською звичкою гаяти час, від котрої лише тупішаєш. Краще навідуватиму хвору і навіть щоразу спеціально готуватимуся для того, щоб розповісти дівчатам щось миле та смішне, ми гратимемо в шахи або ще якось приємно будемо проводити час; навіть сам намір завжди допомагати іншим та бути корисним окрилює мене. Від такого піднесення мені хочеться заспівати, утнути якусь дурницю; адже лише тоді, коли усвідомлюєш, що потрібен іншим, відчуваєш смисл і мету власного життя…

Так і сталося: упродовж наступних тижнів я проводив передвечірні години, а то і цілісінькі вечори, у Кекешфальвів; скоро ці дружні візити стали звичними й навіть спричинили небезпечну розпещеність. Але ж яка спокуса для молодої людини (котру з дитинства переводили з одного військового закладу в інший) після похмурих казарм і прокурених казино неочікувано віднайти домашнє вогнище, притулок для душі! Коли після служби, о пів на п’яту чи о п’ятій, я вирушав до них, то не встигав я підняти руку, щоб постукати у двері, як слуга вже радісно відчиняв, ніби вже давно виглядав у якесь чарівне віконце, очікуючи на мою появу. Все тут ясно свідчило про те, що мене люблять і визнають своїм у домі. Кожній моїй маленькій слабкості чи вподобанню потай потурали: мої улюблені сигарети завжди виявлялися під рукою; книжка, про яку я напередодні казав, що хотілося б прочитати, наступного дня лежала – нова, а проте вже дбайливо розрізана – на маленькому стільчику, ніби зовсім випадково; крісло навпроти шезлонга Едіт незмінно вважалося моїм. Все це дрібниці, абищиці, так, але саме вони зігрівають стіни чужого дому благодатним домашнім теплом, непомітно радують та підбадьорюють. І я почувався тут упевненіше, ніж будь-коли в колі товаришів, розмовляв і жартував від душі, вперше усвідомивши, що сором’язливість у будь-якій її формі сковує душу, і що повністю людина розкривається лише тоді, коли почувається невимушено.

Але була інша, значно потаємніша, неусвідомлена причина того, що моє щоденне спілкування з дівчатами так мене окриляло. Відтоді, коли мене ще хлопчиком віддали до кадетського корпуса, тобто протягом десяти, навіть п’ятнадцяти років, я постійно знаходився в грубому чоловічому оточенні. З ранку до вечора, з вечора до світанку, в спальні училища, в наметах під час маневрів, у казармах, за столом та в дорозі, на манежі та в класах – завжди та всюди я дихав повітрям, насиченим випарами чоловічих тіл; спочатку це були хлопчики, потім дорослі хлопці, але завжди чоловіки, лише чоловіки. І я звик до їхніх енергійних рухів, твердих, гучних кроків, низьких голосів, до тютюнового духу, до їх безцеремонності, і часто – грубості. Звісно, більшість із них мені дійсно подобалася, і я не міг поскаржитися на те, що вони не відповідали мені взаємністю. Але цій атмосфері не вистачало одухотвореності, у ній ніби не вистачало озону, чогось гострого, збудливого, електризуючого. І так само, як наш чудовий військовий оркестр, незважаючи на ефектне звучання, залишався всього-на-всього духовою музикою – різкою, уривчастою, побудованою лише на ритмі, бо їй не вистачало ніжно-чуттєвої мелодії скрипок, – так і найвеселіші години в казармі були позбавлені того ледь відчутного флюїду, котрий однією своєю присутністю додає жінка будь-якому товариству. Ще чотирнадцятирічними підлітками, коли ми, парами гуляючи містом у своїх гарних мундирах з елеґантними шнурочками, зустрічали інших хлопчаків, що безтурботно розмовляли та фліртували з дівчатками, ми відчували неясну тугу, здогадуючись, що казарма з її монастирським режимом безжально позбавляла чогось нашу юність; того, що від природи щодня належало нашим одноліткам на вулицях, на ковзанці та в танцзалі – невимушеного спілкування з дівчатами; в той час як ми, відлюдники за високими решітками, дивилися на цих казкових істот, – ніби на ельфів у коротеньких спідничках, – мріючи про розмову з ними, як про щось нездійсненне. Такі обмеження не минаються безслідно. А потім короткі та найчастіше вульгарні зв’язки з легкодоступними жінками жодною мірою не могли повернути мені того, чого я був позбавлений у роки сентиментальних хлопчачих мрій. І з того, як незграбно та сором’язливо я поводився щоразу, коли мені випадало опинятися у товаристві молодої дівчини (хоча я встиг переспати з добрим десятком жінок), я відчував, що через надто довгі обмеження втратив природну невимушеність назавжди.

І ось раптово підсвідомий хлоп’ячий потяг пізнати, яка вона – дружба з молодими жінками, а не з вусатими простакуватими товаришами, – несподівано здійснився у найкращий спосіб. Щодня після обіду я сидів таким собі мазунчиком серед двох дівчат; дзвінка жіночність їхніх голосів приносила мені (не можу висловити це інакше) відчуття майже фізичної радості. Неможливо описати, з яким захватом я вперше в житті насолоджувався товариством молодих дівчат, не відчуваючи при цьому жодного сум’яття. До того ж, через певні обставини було розімкнуто той невидимий електричний контакт, який невідворотно виникає під час тривалого спілкування двох молодих людей різної статі. Наші розмови, що тривали годинами, були абсолютно вільними від солодкої млості, котра робить таким небезпечним будь-який tête-a-tête у напівтемряві. Зізнаюся, спочатку мене приємно хвилювали повні, чуттєві губи Ілони, її пишні плечі та мадярська пристрасність, що відчувалася в її м’яких плавних рухах. Не один раз лише зусиллям волі я стримував бажання одним ривком притягти до себе це тепле, ніжне створіння з чорними веселими очима й обсипати її поцілунками. Але Ілона в перші ж дні нашого знайомства розповіла мені, що вже два роки як заручена з помічником нотаріуса з Бечкерету і тільки чекає, коли одужає Едіт або ж покращиться її стан, щоб обвінчатися з ним, – я здогадався, що Кекешфальва пообіцяв придане бідній родичці, якщо вона погодиться почекати з заміжжям. Крім того, ми вчинили б жорстоко та підступно, якби за спиною цієї зворушливої, прикутої до свого візка дівчини почали б потайки обмінюватися поцілунками чи дали б волю рукам, не відчуваючи справжньої закоханості. Ось чому подібна чуттєвість, яка так швидко спалахнула, так само швидко й згасла, і вся щира прихильність, на яку я був здатен, все дужче зосереджувалася на Едіт, знедоленій та беззахисній, бо в таємничій хімії почуттів співчуття до хворого неодмінно та непомітно поєднується з ніжністю. Сидіти біля хворої, розважати її розмовами, бачити, як гірко стиснуті губи розкриваються в усмішці, або іншим разом, коли вона через поганий настрій вже готова вибухнути, – варто було лише доторкнутися її руки, щоб побачити, як вона засоромившись заспокоюється і підводить на тебе вдячний сірий погляд, – у ледь помітних проявах душевної близькості з безпорадною дівчиною була особлива принада, котра приносила мені таке задоволення, котре не могла б дати бурхлива пригода з її кузиною. І завдяки цим невловним порухам душі – як багато я зрозумів за ці кілька днів! – мені несподівано відкрилися абсолютно невідомі досі й набагато тонші сфери почуттів. Невідомі та тонші, але, щоправда, і небезпечніші! Бо марні усі перестороги й зусилля: ніколи відносини між здоровим та хворим, між вільним та полоненим не можуть довго залишатися в цілковитій рівновазі. Нещастя робить людину легко вразливою, а постійне співчуття заважає їй залишатися справедливою. Так само як не можна викорінити почуття нелюбові боржника до кредитора (бо одному з них незмінно судилося давати, а іншому – лише брати), так і хворий приховує в собі роздратування, готове спалахнути від найменшого прояву турботи. Треба безперервно слідкувати, аби не переступити ледь відчутну межу вразливості, за якою співчуття вже не втамовує біль, а лише сильніше роз’ятрює рану. Едіт постійно вимагала (бо вона вже до цього звикла), щоб усі їй прислуговували, ніби принцесі, і пестили, немов дитину, але вже наступної миті таке ставлення могло її образити, бо воно викликало в ній ще гостріше відчуття своєї безпорадності. Якщо, наприклад, запобігливо підсували табурет, щоб їй не доводилося тягнутися за книгою чи чашкою, вона у відповідь кидала гнівний погляд: «Вважаєте, я сама не можу взяти потрібне?» І, подібно до того, як звір за ґратами інколи без усякої причини кидається на сторожа, до якого зазвичай лащиться, їй інколи приносило зловтіху одним ударом зруйнувати наш безхмарний настрій, раптово назвавши себе «нікчемною калікою». У такі неприємні моменти доводилося з усіх сил триматися, щоб не розізлитися і не почати несправедливо їй дорікати.